10 порад священика дітям, у яких ненормальні батьки

Після публікації одразу кількох своїх статей поспіль на теми психології виховання я вже й не планував скоро повертатися до подібних розмов. По-перше, ви ж знаєте, я не спішу повчати когось без особливої потреби, та й іншим цього не раджу. По-друге, чужі поради в принципі нікому не потрібні. Люди може й живуть грішно й неправильно, але при цьому назвати дурними їх зовсім не можна. Вони дуже добре знають, як їм належить себе вести, знають чим чорне відрізняється від білого, а правда від брехні. Інша справа, що при цьому вони усвідомлюють, що завжди «вигідніше» в цьому світі жити брехнею, підступом і лукавством. Тому, вкотре пояснювати їм те, що вони й без мене знають – це марна трата сил і часу. Гріховність сучасних людей – це наслідок свідомого вибору кожної конкретної людини, а не її невігластва та незнання, як це було колись.

І вже напевне, розмови на деякі теми вимагають від людини особливої святості чи то зухвалості. Оскільки, ні першим, ні другим я похвалитися не можу, то цілком щиро вважаю, що багато писати про речі, в яких сам добре практично не вдосконалився, було б не зовсім чесно перед шанованою аудиторією. Все ж, коли мене просять про це написати, чи прямо запитують порад на ці теми – я охоче відповідаю,( коли маю відповідь). Саме так сталося і цього разу. Днями я отримав листа з проханням показати свою статтю з порадами не батькам, а дітям. Як не дивно, у своїх текстах я постійно звертався лише до дорослих, а дітей забував. Тому, нині цим текстом я вирішив терміново реабілітуватися перед підростаючим поколінням своїх читачів, нагадуючи – що діти це люди незалежно від віку. Навіть, якщо вам 40. Отже, розпочнемо.

Виконувати Божу заповідь про любов до батьків – це зовсім не означає, що потрібно перестати жити власним життям, а жити лише для людей, які тебе народили. Наше завдання – знайти правильні пропорції в наших із ними стосунках. Цього треба вчитися, як би це важко та боляче не було. У нашій розмові я не обіцяю торкнутися всіх проблемних питань, які виникають у стосунках дітей і батьків. Навіть не ставлю такої мети. Сьогодні ми з вами спробуємо хоча б частково окреслити межі допустимого та забороненого в стосунках двох поколінь найближчих родичів.

1. Те, що поведінка ваших батьків вам може іноді не подобатися, або навіть прямо дратувати, – зовсім не говорить, що вони в вас ненормальні. Зазвичай, у людини завищені вимоги до власних батьків, а до певного віку усі діти, які зростають у «відносно нормальних» родинах, буквально вважають своїх батьків святими. А далі, у міру власного дорослішання, все частіше зустрічаючись із прикладами поведінки, яку не зовсім сприймають ідеальною, діти будуть все частіше та сильніше ображатися на батьків, не лише за конкретні «провини» (які в реальності жодними провинами можуть і не бути), але й ще й носитимуть на них образи за те, що вони не «виправдали очікувань» в загальному – розбили крихкий і надуманий світ, де всі ідеальні, а батьки – в першу чергу. Діти сподівалися отримати від тата і мами завжди ідеальні слова, вчинки та реакції, але такого було все менше й менше. Тому, не дивно, що конфлікт поколінь – це питання вічне, які завжди було та завжди буде. Все ж, помітна чудова закономірність. Чим швидше ви будете дорослішати, тим швидше ви будете переконуватися в тому, що ваші батьки не найдурніші, а ви – не найрозумніші. Батьки дивляться на світ через призму власного досвіду. У нас його немає, або є, однак суттєво менше. Ігнорувати це – це свідомо чинити собі шкоду. Однак, сам факт того, що батьки завжди будуть старшими за нас, і матимуть більше життєвого досвіду, зовсім не говорить про те, що в суперечках вони завжди будуть праві. Батьки – це такі самі люди, як і всі інші люди на світі, зі своїми вадами та чеснотами, світлими та темними сторонами. І це треба прийняти, як реальність життя .


Нові 10 порад від священика для ненормальних батьків – більше трьох тисяч ваших лайків.


2. Намагайтесь знайти зручний час хоча б один раз нормально та «дипломатично» обговорити всі ті речі, які вас непокоять. Можна вічно гніватися один на одного, не розмовляти місяцями чи безкінечно вибудовувати в своїй голові різноманітні діалоги з опонентом. Однак, найкращий спосіб уникнути великої суперечки – попередити її. Градус ненависті в інтелектуальних і емоційних баталіях між представниками різних поколінь, зазвичай, можна суттєво знизити, якщо шукати способів для цього. Скажімо, обрати зручний момент, коли ваші батьки будуть у максимально доброму настрої й реально будуть здатними слухати вас не лише вухами, але й серцем. Особлива порада: при цьому намагайтеся не звинувачувати інших і не ставити на них ярликів . Говоріть тільки про себе, про те, що вас найбільше ранить в чужій поведінці. Зрештою, це чудова порада для з’ясування стосунків і з іншими людьми, не тільки батьками. «Ти робиш мені боляче тим, що…», «я погано себе контролюю, коли ти …», «мені складно керувати власними емоціями, коли…», тощо. Це не лише покаже вашу щирість, але й спрямує розмову від істерик у конструктивне русло.

3. Багато батьків не вміють любити, бо їх ніхто не любив. Усі ми родом із дитинства. Ваші батьки теж. А в мистецтві налагодження стосунків надзвичайно велике значення має досвід любові та прийняття. Дитина, яка виховувалася в здоровій та люблячій родині виростає здоровим і люблячим дорослим. Вона на власному досвіді знає що таке любов, як та виглядає, й вже напевне має поняття про те, що саме повинна відчувати людина в момент, коли її хтось любить. Правда, й навпаки: той, кого ніколи не любили по справжньому, має доволі тьмяне уявлення про об’єктивні вияви любові. Такими нещасними дорослими можуть бути і ваші батьки. Якщо це так, то цілком ймовірно, вони хочуть дати вам більше, однак не знають як, не вміють це робити без помилок, та й узагалі – не мають достатньо внутрішніх ресурсів для цього. У свою чергу, сучасні діти неймовірно болісно переживають відсутність нормальних, здорових стосунків у родині. І якщо ви думаєте, що мова йде про щось надзвичайне, ви помиляєтесь. Ображені і недолюблені діти до кінця свого життя згадують про дрібниці – відсутність слів підтримки від рідних батьків, рідкість звичайних обіймів і поцілунків. У такому разі очевидна порада – пробуйте самі «відігріти» своїх батьків, натяками чи може й прямо розповідаючи їм про власні потреби. Але, не дивуйтеся, якщо вас не почують. Дитячі травми легко не проходять. Їх треба довго та ретельно лікувати. Це не провина батьків, що вони себе так ведуть. Тепер це ваш, спільний із ними, життєвий хрест, який потрібно мужньо пронести разом, до самого кінця.

4. Ваші батьки можуть бути дійсно ненормальними, при цьому навіть не здогадуючись про це. Маючи досвід служіння медичного капелана, та й не лише в лікарні, я постійно зустрічаюся з людьми, які відмовляються вірити, що певні хвороби стали наслідком їх особистого вибору. Наприклад, люди, які страждають від різного роду залежностей, відмовляються брати на себе відповідальність за власне життя та пристрасті. Завжди знайдеться хтось, хто спонукав їх чинити щось некорисне чи протизаконне. Завжди їм винен хтось, тільки не вони самі. Точно так само можуть поводитися і дорослі люди, щодо своїх дітей. Скажімо, виростаючи в ненормальних родинах, вони сприймали весь ідіотизм того, що там відбувалося, за норму. Вони реально не знали, що можна жити якось по-іншому. А тому, ставши дорослими, а тим більше – батьками, такі персонажі не знають інших методів поводження з дітьми, окрім тих, якими їх виховували раніше. Для них може бути цілком прийнятним кричати на дітей, принижувати їх перед іншими, бити, знущатися іншим чином. Скажімо, ігнорування – це одна з найбільш витончених форм психологічного насильства. Батьки навіть не здогадуються, наскільки прикростей і страждань вони можуть завдавати своєю поведінкою. Дітей треба любити, а не мучити, користуючись їх беззахисністю та фізичною слабкістю. Якщо ви стали жертвою домашнього насильства, у залежності від ситуації, вам потрібен або психолог, або допомога спеціальних служб, які зможуть захистити вас у майбутньому, або те й інше одночасно. Ви не мусите терпіти жодних знущань над собою, посилаючись на заповідь «шануй свого батька та матір». Істота, яка отримує задоволення від того, що б’є і принижує дитину – ніяка не матір і ніякий не  батько. Це явний злочинець і психічнохворий неадекват. Його треба лікувати або карати. До речі, так давно роблять у розвинутих країнах. І саме тому в Росії так бояться ювенальної юстиції.

5. Намагайтеся ставитися до них як до хворих. Звичайно, вам не треба постійно ставити іншим ярлики та діагнози. Для цього є спеціалісти. Все ж, маючи родичів із явними психічними чи духовними розладами, для спільної користі (та й безпеки) нам слід правильним способом корегувати власну поведінку. Уявіть собі, що вам випало опікуватися важкохворою бабусею, яку ви неймовірно любили все життя, але в останні роки її здоров’я бажає кращого. Вона перестала вас упізнавати, не комплексуючи почала використовувати власний капелюшок замість нічного горщика. А ще, свій одяг вона зберігатиме в холодильнику, і плутатиме ваше ім’я з іменем одного зі своїх котів. Коротше кажучи, кожен ваш візит до бабусі буде викликати у вас суперечливі відчуття: страху, шоку, та сміху від усього безглуздя, яке ви перед собою бачите. Приблизно так само багатьом із нас слід ставитися до власних батьків, які в силу безлічі різноманітних причин із віком перестають адекватно реагувати на навколишнє середовище, на людей і на самих себе. Звичайно, приклад настільки хворої бабусі це не типовий приклад, який не обов’язково буде актуальним для всіх без винятку читачів цього тексту. Все ж, головне тут не рівень хвороби, а те, що приймаючи її як об’єктивну реальність, ми не можемо більше ставитися до хворої людини, як до здорової. Ми змушені корегувати свою поведінку. І якщо ми це робили й раніше, то тепер, маємо робити це ще більш ретельно. Пригадується влучний афоризм Дж.Б Шоу, який хвалив свого кравця за те, що той кожного разу знімав із нього нову мірку. На відміну від всіх інших людей, які підходили до нього зі старими лекалами. Подумайте, що це може означати у наших умовах, у наших стосунках із батьками, та й не лише з ними.


Ставте лайк, поширюйте та коментуйте! Далі – ще цікавіше! 


6. Іноді батьки дають себе виховувати. Цікаво, що в багатьох випадках батьки готові визнати власні помилки та неправоту, а тому, з великою участю готові виправляти власні не доопрацювання минулого, а також – змінюватися на краще в майбутньому. На жаль, чи на щастя, я не маю статистики щодо реальної кількості та якості таких вчинків. Звісно, я дуже радий за дітей, котрим пощастило хоча б у цьому. Буде дуже добре, коли ви будете всіляко допомагати батькам змінюватися на краще, а не навпаки – відчувши, що користуєтеся певним авторитетом, почнете одразу ж зловживати довірою Запам’ятайте: у вас більше ніколи не буде можливості справити перше враження. А тому, як тільки побачите, що батьки йдуть вам на зустріч, сприйміть це як неймовірну цінність, і більше ніколи її не загубіть.

7. Для багатьох батьків ви – це вони самі, тільки в новому «перевтіленні». Багато хто з батьків хоче бачити у своїх дітях не повноцінну, цілком самостійну й оригінальну особистість, але покращену копію самого себе. Саме тому вони постійно ведуть себе за принципом: «що не вдалося в мене – повинно за всяку ціну вдатися в тебе». «Я ніколи не грала на скрипці, але ти буде робити це за нас двох», «Я ніколи не мала таких чудових іграшок, зате ти будеш купатися в них, навіть якщо вони тобі не подобаються», «я завжди хотів бути юристом, але став інженером, тому юристом будеш за нас обох ти…». Зазвичай, такі батьки не тільки не готові відмовитися від ідеї вашої унікальності, але й постійно дратуються, бачачи протилежне. У такому випадку, у вас доволі очевидне завдання – по швидше відірвати пуповину, яка вас зв’язує. Я вже писав про це в тексті для батьків. Завдання дорослих – не зробити дітей беззахисними, паралізованими живими іграшками для себе, але навпаки – привчити до дорослого самостійного життя. Відтак, і завдання дітей у цьому сенсі цілком зрозуміле: швидше навчитися самостійності. Без цього не тільки діти, але й самі дорослі сильно страждають. При таких хворобливих, взаємозалежних стосунках немає людей, яким би було добре. Це пара садиста та мазохіста, яким потрібно роз’їхатися як можна швидше.

8. Найкращий подарунок батькам на ваше повноліття – швидше від них з’їхати. Не буду приховувати, раніше я так зовсім не вважав. І лише з роками я почав розуміти таку просту річ. У багатьох випадках жити окремо – це ознака любові та турботи про людину. Якщо ви зможете жити щасливо, маючи інше помешкання, роботу та подружнього партнера – це повинно бути для батьків найбільшим щастям. Ви не повірите, але щастя батьків зовсім не в тому, що їм на старість буде хтось, хто зможе «подати ложку води». Якщо ви надто про це турбуєтесь – проведіть їй воду в квартиру та спіть спокійно. Звісно, я не змушую вас відрікатися від найближчих родичів. Я лише кажу, що для всіх буде краще, коли батьки будуть займатися собою, а діти собою. Ви можете телефонувати їм, писати смс, дзвонити по скайпу і щотижня приїжджати до них із онуками. Але жити в ситуації, коли «на кухні дві господині» – не корисно, а навіть шкідливо. Багато дітей живучи поруч із батьками ніяк не можуть подорослішати, бо не мають звички самостійно приймати важливі рішення. Вони змушені буквально все робити так, як це подобається мамі чи батькові. А потрібно жити так, як подобається тобі, і за це брати повну відповідальність. Якщо мама до 40 років годує вдома здорового бугая, який ні дня не працював на роботі, то очевидно , йому немає ніякого сенсу щось змінювати, бо так, як йому добре зараз, йому не буде на жодній роботі. Так само й під пильним наглядом мами самотня дівчина старша 30-ти ніколи не знайде собі пару, бо жоден хлопець не буде підпадати під необхідні критерії. Поки вас годують і дають безкоштовно де жити, ви не маєте права голосу.

Найкращий подарунок батькам на ваше повноліття - швидше від них з’їхати.
Найкращий подарунок батькам на ваше повноліття – швидше від них з’їхати.

9. Ми нікому нічого не винні. Це дуже непросте твердження, яке я все-таки мусів сказати. Багато людей живуть в постійних неврозах від того, що відчувають свою відповідальність за те, що стосунки з батьками не можливо налагодити впродовж багатьох років. Людей мучать докори сумління, провина та сором за те, що не можуть нормально спілкуватися з рідними татом і мамою. Щоб вони не робили, їх не чують. Розуміючи, що вони залишаються перед батьками в невиплатному боргу за те, що ті їх народили та хоч якось виховували, такі люди не живуть нормально до самої смерті. Хотілося б зауважити декілька моментів. Батьки коли нас народжували, робили це не для нас, а для себе. Вони самі вирішували (чи не вирішували) вагітніти. Це вони хотіли чи не хотіли насолоджуватися радістю материнства та батьківства для самих себе. А відтак, ми винні їм лише те, що вважаємо за потрібне бути винним. Якщо мій батько покинув мене коли мені було 4 роки, і так до самої смерті не мав бажання зі мою зустрічатися, я не маю підстав до кінця свого життя докоряти собі в тому, що я не добре ставився до рідного батька. Якщо чиясь мама улюбленою розвагою має ставити дитину голими ногами на гречку, або іншими способами принижувати чи звершувати насильство – в мене немає жодних підстав постійно думати про те, що «це моя мама, і я маю її любити у будь якому випадку». Ні, друзі. Нам усім час дорослішати. І якщо ми не в силах змінити своїх батьків, то принаймні думати про власне майбутнє ми повинні. Наші діти мають право ставитися до нас саме так, як ми на це заслуговуємо.

10. Ви не самотні. І на завершення – найголовніше. Чимало з нас вважають свої хвороби – найболючішими, а проблеми – найбільшими. Хотів би заспокоїти одразу як перших, так і других. Більшість наших найгірших споминів і переживань – відомі людству давним-давно. Більше того. Існують навіть спеціалісти, які готові нам допомагати в наших проблемах. Якщо нас болить тіло – потрібно хутчіш йти в лікарню. Якщо нас болить душа – нас чекають священики, психологи, психотерапевти чи психіатри. Не треба боятися попросити про допомогу. Наше життя повинне характеризуватися не лише тривалістю, але й якістю. А якісним життя може бути тільки в здорових людей. Принаймні, здорових на тому рівні, який піддається лікуванню. Багато людей кажуть, що розповісти про свої потреби можна подрузі, від якої можна отримати і розраду і підтримку. Я, звісно, можу лише порадіти за тих людей, яким пощастило мати настільки прекрасних і розуміючих подруг. Все ж, хотів би нагадати відомий афоризм: «хороший хлопець – це ще не професія». Найкращі подруги це не ліки, а так, вітамінки для профілактики. Полюбіть себе, і тоді вас полюблять і батьки, і друзі, і співробітники, і навіть, вороги.