Великий піст. День четвертий

Те, що відбувається нині в стосунках Росії та України – не просто політична суперечка. Це справжня боротьба добра зі злом. Раніше чимало священнослужителів, які зростали на досвіді катакомбного служіння та в час гонінь, писали й проповідували про те, що Московська Патріархія – це сатанинська організація, створена в час Другої світової війни Й.Сталіним, як один із важелів комуністичної пропаганди та контролю за свідомістю населення.

Так от, раніше цю інформацію без легкої усмішки я сприймати не міг, оскільки на власному досвіді не зустрічався з підтвердженням таких думок. Окрім, звісно, особливо яскравих та усім відомих записаних у книгах історичних, цілком теоретичних для мене особисто, прецедентів. Наприклад, усім відомо про те, що митрополит, а згодом патріарх Сергій на угоду безбожному уряду усував із кафедр явно святих архієреїв, та ставив на їх місце лояльних більшовицькій владі осіб, з дивною репутацією. Таким кроком він не просто усував святих людей від церковного служіння, але й, відмовившись від опіки над ними, прирікав на явну смерть в таборах від рук безбожників. Якщо буде нагода, ми обов’язково колись про це ще поговоримо.

А нині, я б хотів наголосити на іншому. Щось дуже схоже відбувається в стосунках РПЦ та УПЦ МП, де патріарх відмовляється від свого народу, підтримуючи в ім’я імперських амбіцій фактичну військову окупацію України, яка вже нині стоїть на волосині від братовбичої війни. Очевидно, що як тільки розпочнеться конфлікт, і буде хоча б по одній жертві з кожного боку, те, що народиться в результаті,  буде тривати не один рік та отримує назву Третя світова війна.

Колись Одеський митрополит РПЦ Агафангел Саввін з острахом казав, що “Львов это наша Чечня”. На превеликий жаль, після Криму “нашою Чечнею” може стати саме Одеса, Харків та інші російськомовні міста. Врешті, проблема цих міст не в тому, що там живуть росіяни чи російськомовні. Насправді, їх усюди не так вже й багато. Проблема міст, де відбуваються спроби захоплення проросійськими силами місцевої влади лише в тому, що багато людей просто цим не переймаються: їм відверто байдуже, що відбувається на сусідній вулиці. Мене до останнього дня вражало, що чимало киян не задоволені Майданом, бо це заважає їм пересуватись на роботу, або справляє неприємне естетичне враження. Я боюсь подумати про цих людей погано, особливо в святий піст! Але, даруйте мені, такої тупості від людей просто не чекаєш!

У той час, коли одні продавали все, що могли, позичали гроші, віддавали останнє, навіть життя, щоб не мовчати, щоб захистити себе та своє майбутнє від країни легалізованого бандитизму, інші крутили носами від того, що їм набридло дивитись та нюхати, як горять шини. Пригадуєте анекдот: Дзвінок в двері. Чоловік відкриває, але отримує одразу кулаком у щелепу. – Що трапилось? – Пригадуєте, як ви літом врятували мого сина на озері? – Так, звісно, пам’ятаю! А де шапочка!!??? Історія та сама. Люди готові поміняти свободу, надію на краще життя за якісь дрібниці, які навіть не мають ціни.

ee0fbc2

А Львів, до речі, ніколи “нашою Чечнею” не стане. Це давно вже сучасне, європейське та цивілізоване місто. Це зразок унікального культурного та навіть релігійного середовища. І, здається, так само, як диявол боїться світла, так само дика московія боїться нашої культури та цивілізації. Не хочу нікого ображати – російська наука це особливе явище, варте на увагу та повагу. Я ж кажу про пересічну російську культуру, яка давно стала притчею во язицех. Те, що в нас сприймається, як щось жахливе та таке, що виходить за межі здорового глузду, для росіян норма та звичка. Не вірите? Даремно. Прикладом може слугувати все, що завгодно – від статистики злочинів, стрічки новин, до регулярного перегляду програм Андрія Малахова.:) Кожного вечора у нього є сюжет з життя, від якого холоне кров. В Україні такого рівня програми немає, та бути не може в принципі, бо наші люди так не живуть. Нам такі історії можуть снитись лише в жахливих снах.

Тому, феномен ґречного Львову, в порівнянні з відомими “центрами гопницької цивілізації” виглядає особливо показово. І лише тут я погоджуюсь визнати, що це дві різних України. Але це не просто дві різних України – Україна в нас одна! Це два різних культурних та інтелектуальних світи! Це два світоглядні антиподи: в одному вважається поганим смаком почати ранок без філіжанки хорошої кави, а в іншому – беззубі молоді люди з брудними ногами в кислотного кольору подертих китайських капцях шукають з купи бичків на столі той, що найдовший. Це дві системи цінностей, це два рівня розвитку людства. І що важливо зауважити: та частина, яка живе гірше – палко ненавидить ту, яка обрала краще собі життя. Для абсолютного комфорту їй краще не самій стати на кілька щаблів вище, а зробити все, щоб нашкодити тому, кому зараз краще. Це психологія раба. Замість свободи він мріє про айфон, три пляшки горілки і пару ящиків смачної курячої “Мівіни”.

Якщо ви дочитали до цього моменту, і хочете мене зупинити запитуючи, а де тут щось про піст, то я  відповім. Піст – це не стан вашого шлунку. Піст – це стан вашого розуму і серця. Якщо ви залишаєтесь рабом, і вас все задовольняє у становищі своїх ближніх, у рай ви не потрапите. В Святому Писанні такі люди названі “літепними” або “теплохолодними” – українською “ні риба, ні м’ясо”, “ні се, ні те”. Там ще написано, що таких Господь “виплюне” зі Своїх уст, тобто викине на смітник. (Апок.3:16) Тому, закликаю усіх нас пам’ятати про свій християнський обов’язок – займатися спасінням власної Батьківщини, яка є прообразом Батьківщини небесної.

Зверніть увагу, що Москву раніше називали Третім Римом, а нині називають Четвертим Рейхом. А от наш Золотоверхий Київ називали лише Другим Єрусалимом, – ніяк не менше. Піст заради спасіння власної душі, звісно, – це чудово і прекрасно. Але зробити щось заради багатьох людей  це набагато спасительніше та корисніше для душі. Тому, я не думаю, що стояння заради Істини на майдані було чимсь принципово меншим за перебування в храмі під час Всенічної.

Всі майдани України явили собою єдиний великий Божий храм, а ті ночі, проведені людьми в негоду під відритим небом, у сніг, мороз, страшні хурделиці, та навіть під кулями снайперів,  воїстину це було найдивовижніше Всенічне бдіння, яке будь-коли бачило небо України!

“Не бути байдужим!” – ось 11-та заповідь для кожного з нас. Як казали наші вояки та герої: “Рабів до раю не пускають!”. І вже, як богослов, я тільки можу підтвердити ці слова. Не будьте рабами. Не сидіть на місці. Дійте. Рятуйте нашу рідну землю хто як може, і хто чим може! Неможливо спасти душу, а погубити Україну в неволі.  // 06.03. 2014

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!