Вісім бід. Пастирські поради в боротьбі з пристрастями ч.1

Душпастирські поради в боротьбі з пристрастями згідно вчення святої Православної Церкви

Зміст:

Від автора
Маю визнати: мої записи на теми Пастирського богослов’я викликали певне зацікавлення в читачів. Кілька з людей навіть просили мене більше детально розповісти про речі, які раніше згадував лише поверхнево. Навіть багатьом священикам було цікаво більше дізнатися про основи православної аскетики, яка безсумнівно, є матір’ю практичної «світської» психології. Міркую, що не маю жодних підстав відмовлятися від цього послуху, оскільки пишучи сам оновлюю в пам’яті, заново переосмислюю для себе ці, надзвичайно важливі речі, чимало з яких я міг з часом забути зі своєї неуважності та гріховності, а деякі взагалі раніше опустив з уваги, бо тоді вони могли видаватися мені неважливими.

Отже, цим текстом я розпочинаю невелику серію богословських есе на теми практичної допомоги в пастирському душпіклуванні. Наразі, це буде реалізовано через вивчення основних восьми людських пристрастей і способів боротьби з ними. Якщо Богу буде вгодно, згодом вони зможуть скласти невеличку брошурку та будуть доступні для вільного завантаження на електронні пристрої. На даний час існує велика кількість видань на цю тему, і кожен, хто бажає дізнатися про все це детальніше може з легкістю зробити. Моє ж завдання тепер – розповісти про все це максимально стисло, зрозумілою мовою, при цьому в об’ємі, достатньому, щоб скласти уявлення про предмет. Уже при потребі вивчення конкретної пристрасті, можна буде звертатися до розширеного списку літератури.

Маю надію, що цей текст буде моїм молодшим братам-священикам слугувати певним нотатником чи довідником для того, щоб давати конкретні поради під час Сповіді, чи звершуючи духовне керівництво. Натомість, для мирян ця інформація буде корисною для самостійної роботи, однак, не без співпраці з духівником: самолікування тут може бути шкідливим.

І ще. Оскільки тема, що досліджується нами надзвичайно розлога та багатогранна, а головне – жива й не абстрактна, підняті в ній питання постійно зустрічаються на практиці й можуть доповнюватися. Тож, ще тільки починаючи цю роботу, я вже маю бажання доповнювати ці тексти новою інформацією. Зазвичай, я не роблю таке зі своїми текстами: «еже писах писах». Але оскільки головні думки роботи пропоновані в ній не є плодом мого особистого духовного досвіду, а запозичені зі скарбниці святих отців, яку я щедро намагаюся використовувати, я цілком щиро визнаю обмеженість своїх сил і знань, щоб одразу мати відповіді на всі питання, тим більше в невеликій роботі. Отже, кому цікаво, слідкуйте за оновленнями цих текстів. Виправлятимуться не лише орфографічні помилки, але сам текст ще буде доповнюватися важливою інформацією , яка зможе більше розкрити роботу й поставлену нами мету – практичній допомозі людям, їх духовному зціленню та внутрішньому преображенню. Поможи нам у цьому, Боже!

 – протоієрей Євген Заплетнюк,
ключар кафедрального собору свв. Костянтина та Єлени, м.Тернополя.


Акетика – наука про спасіння
Згідно вчення Православної Церкви, спасіння та вічне життя здобувається людиною в міру її особистого духовного вдосконалення, яке в свою чергу, є наслідком її аскетичного подвигу. Цей подвиг полягає у двох головних завданнях, які стоять перед кожним християнином: удосконаленні в доброчесності, втілення християнських чеснот та боротьбі з пристрастями. Пристрасть це хвороба душі, аномалія, яка є наслідком та причиною відпадіння від Бога. Через відпадіння від Бога людина втрачає можливість повноцінного життя, живучи рабом пристрастей, а через життя за вказівками пристрастей вона все далі відходить від свого Творця. Наше завдання – розірвати це гріховне, порочне коло.

Кажучи про людські пристрасті Григорій Нисський свідчить, що всі вони є плодом помутніння розуму, злого діяння серця. Саме зле діяння серця та помутніння розуму являється ґрунтом, необхідним для зрощення, зросту та зміцненням пристрастей. Ось чому принциповим елементом всякої пристрасті є помисел. «Помисел» – це напрям думки, з певним моральним забарвленням та внутрішнім змістом, запозиченим від характеру та змісту пристрасті. В аскетичній літературі такий помисел називається лукавим або злим помислом. Отже, основою боротьби з пристрастями складає боротьба зі злими помислами.

Вчення про пристрасті
Пристрасть – це сильне та тривале гріховне бажання душі, а бажання – усвідомлена потреба, викликана попереднім досвідом її задоволення, що стає коренем гріха. Пристрасть це спотворена, зіпсована чеснота. Пристрасна людина підміняє свої здорові, природні нахили, які дають користь душі та готують її до вічності на протилежні гріховні залежності. Жодна пристрасть не має власної онтологічної сутності, але паразитує на добрій природі Божого творива – людині.

Православна традиція, на відміну від Західної, католицької, не знає категоричного поділу на «смертні» гріхи та «не смертні». В онтологічному сенсі кожен гріх може стати для людини смертним і привести до її остаточного розриву з Богом. Навіть найменш значний зі світського боку. Натомість, Святі Отці з часом викристалізували своїм досвідом інших поділ – класифікацію пристрастей відповідно зв’язку, який мають одні пристрасті з іншими. Вони помітили, що деякі пристрасті можуть вживатися між собою, а інші ні. Одні можуть породжувати інші, і навпаки – подолавши одні, «материнські» пристрасті, можна подолати «синівські», породжені нею. Також зауважено, що навик справ благочестя готує стежки до нових добрих справ, а досвід гріха робить легшим і наступний гріх.

Маючи знання святих отців про характер такого зв’язку, духівник може зорієнтуватися в необхідному лікування духовним дітям або сповідникам. Також слід зауважити, що існують декілька версій такого вчення, і різні святі отці могли вчити по прісному, а навіть в залежності від людини, могли давати різні поради, відповідно до її зовнішніх умов, міри гріха, сили та степені поширення пристрасті. Тим не менше, більшість авторитетних отців нерідко приходили до однакових висновків у питаннях дієвої боротьби з гріхами, що говорить не лише про універсальність правильного підходу чи однакову природу людини, але й про певну богооб’явленість цього вчення. Воно було наслідком святості життя та глибокого занурення в таємниці людської природи і сферу її духа, а не сухою схоластикою, далекою від реалій. Кожне слово, кожне твердження – це плід ретельного, важкого та багаторічного особистого подвигу, під наглядом досвідчених старців, які передавали свій досвід братії в продовж віків.


Святі отці лічили вісім основних пристрастей, які є корінням усіх інших людських гріхів:
1. Ненажерливість 2. Блуд 3. Сріблолюбство 4. Гнів 5. Печаль 6. Зневіра 7. Марнославство 8. Гордість.


Святий Паїсій Величковський говорив, що тому, хто переможе ці вісім страстей, і всі інші пристрасті упокоряться.

Про найтісніший зв’язок пристрастей між собою, отці свідчать таким чином: Маловір’я породжує самолюбство. Самолюбство породжує немилосердя та сріблолюбство. Сріблолюбство породжує гордість. Гордість родить славолюбство. Славолюбство родить сластолюбство. Сластолюбство породжує обжерливість та блуд. Блуд породжує гнів. Гнів породжує злопам’ятність та охолодження духовної теплоти. Злопам’ятність породжує злобну хулу на ближнього. Хула породжує передчасну печаль. Печаль породжує нахабство. Нахабство породжує марнославство. Марнославство породжує нестримання та багатослів’я. Багатослів’я породжує пустослів’я. Зневіра ж породжує злі та похмурі сни

Хто переможе ці вісім страстей, і всі інші пристрасті упокоряться...
Хто переможе ці вісім страстей, і всі інші пристрасті упокоряться…

Розвиток пристрасті в людині
Перш ніж ми розпочнемо короткий огляд кожної з восьми пристрастей,слід зауважити ще таке. Окрім того, що кожна зі згаданих пристрастей має свою характерну особливість, свою власну ґенезу – історію появи та способи подолання, святі отці зауважили певні спільні риси, які існують у всіх пристрастей. Зокрема, було помічено певну чотири- чи п’ятиступеневу закономірність розвитку кожної пристрасті. Перш ніж конкретний гріх буде втілено в житті, людина внутрішньо переживає процес прийняття помислу та у випадку відсутності борінь чи слабкості волі, прямо чи опосередковано дозволяє йому розростатися. І кожен гріх, який чинить людина, перш ніж був втілений на практиці, неминуче перед цим був певним вольовим актом, продуманим, спланованим бажанням, яке було відбулося спочатку в серці як мрія, фантазія. У цьому сенсі можна стверджувати, що в людини немає «спонтанних» гріхів. Кожен із них перед цим був зрощений у серці та жив у ньому до часу, коли в людини нарешті випаде нагода дати йому повноцінне життя – реалізувати на практиці.

Святі отці пишуть про чотири степені розвитку пристрасті.1) Прилог 2) Здруження (Сочетание) 3) Додавання (Сосложение) 4) Полон (Пленение), 5) Пристрасть. Давайте розглянемо, як в людині випадкова думка про гріх може перерости в справжню пристрасть та гріховну залежність.

Прилог або прираженіє. Перший імпульс, який виникає в людині на шляху до пристрасті. За словами Іоана Ліствичника, прилог – це слово чи образ якогось предмету, який чинить дію на душу. Це є враження, чуттєве сприйняття, відчуття яке свідчить про щось, що знайшло відгук у душі людини. Марк Аскет пише, що прираження є порухом серця, але не уява про щось і не цілитй помисел. Він не є чимось цілісним і не може свідчити про участь людини. Людину постійно оточують певні враження, думки та переживання, які не є наслідком її вибору, а з’являються через певні духовні та психологічні особливості нашої природи. Скажімо, через зовнішній вплив певних речей, частоту, з якою ми їх зустрічаємо чи в силу роботи законів асоціацій.


Ви можете не тільки поставити лайк, але поділитися цим текстом з друзями:


Сам прилог не є гріхом, оскільки він не є вибором, а з’являється мимоволі. Однак, це триває лише до того часу, поки людина намагається бути духовно тверезою та контролює свої думки. Якщо ж вона «відпускає» їх, то цим сприяє гріху. Згідно вчення отців, помисел з’являється в людини не залежно від волі самої людини, і вона не несе за нього моральної відповідальності. Прилог – це лише своєрідний лакмусовий папірець, який дає можливість перевірити внутрішній стан людини: прийме вона цей помисел чи ні, погодиться на нього, чи відкине. Моральна оцінка помислу з’являється тоді, коли людина його не подавляє, не відкидає, не відганяє зі свідомості. Затримка на певному помислі є критерієм внутрішнього стану людини.

До прилогу причетні всі християнські подвижники та святі, окрім особливо вибраних, які досягнули крайньої степені безпристрасності. МИ не можемо казазати, що всі святі були безгрішні, але можемо свідчити, що вони навчилися боротися з пристрастями ще на перших її щаблях.

Здруження, поєдання, співбесіництво (сдружение, сочетание). Другий момент розвитку помислу в пристрасть починається коли людина зацікавилася помислом (прилогом) і вступила в діалог з ним. При чому, важливо зауважити, що людина загострює свою увагу не на самому предметі, а на враженнях чи уявленнях про нього, що, в свою чергу, запускає цілу низку образів і асоціацій, які дарують людині певну чуттєву насолоду або передчуття майбутнього задоволення. Щоб припинити цей процес, людина повинна напружити свою волю, докладати певні зусилля. Якщо людина не відкидає його, а продовжує споглядати образ гріха та навіть отримувати від цього насолоду, тоді настає наступний третій момент, який святі називали «сложением».

«Сложение» (додавання.) На цьому етапі людина бажає втілити щойно народжену мрію, і не лише в уяві, але й в реальному житті максимально повно відчути насолоду від конкретного помислу. Помисел цілком опановує свідомістю людини і її увага зосереджується тільки на ньому. Людина докладає всі можливі засоби для того, щоб отримати нафантазований об’єкт. Отже, рішення прийнято й сам гріх в намірі вже здійснено. Людині залишається лише матеріалізувати його, здійснити на практиці.

Процес розвитку пристрастей залежить від результату внутрішньої боротьби
Процес розвитку пристрастей залежить від результату внутрішньої боротьби

Процес розвитку пристрастей в людині – динамічний і залежить від результату внутрішньої боротьби, яка точиться між гріховним, пристрасним началом і доказами моралі та здорового глузду. Така боротьба присутня лише на початкових стадіях розвитку пристрасті, якщо в людині ще не зміг сформуватися навик (звичка) до конкретного помислу. Якщо ж пристрасть проникла глибоко в природу людини, стала її новою якістю, то жодної боротьби може не відбуватися.


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лікування депресії методами Святих Отців Православної Церкви


Пленение (полон). Остання форма, крайній етап розвитку пристрасті характеризується особливо інтенсивним потягом людини до пристрасті, при якій воля людини вже без жодної боротьби віддається гріховним бажанням. І якщо в попередніх стадіях ми могли бачити ще якусь суперечку чи боротьбу з помислами, то тут людина сама йде на зустріч гріху стрімко, з великим бажанням, втрачаючи владу над нахилами своєї природи. На цій стадії пристрасть провокує людину служити їй. І якщо людина погоджується, то настає страшний фінал – людина стає рабою пристрасті.

Пристрасть. Деякі подвижники згадують ще про п’яту стадію залежності, яку так і називають – пристрасть. При ній людина стає рабом пристрасті та служить їй, і таке служіння стає часто сенсом усього її життя. Людина фокусує свої зацікавлення, віддає залишки всіх своїх сил на втілення улюбленої пристрасті. При чому, сама жертва може не розуміти цього, бо одним із наслідків служіння пристрастям є духовна сліпота.

Далі ми перейдемо до короткого розгляду кожної з восьми пристрастей поокремо.