Відповідаючи на ваші питання ч.3

Вітаю вас, друзі! Усім чудового та продуктивного початку робочого тижня! Вашій увазі чергова підбірка відповідей на ваші питання, де, серед іншого, я відповідатиму про межі свого марноставства, про неякісне покаяння, про грядущий Вселенський Собор, про політизацію церковних представників, нашу самодостатність, а також про рай і пекло, як одне й те ж саме місце. Прочитайте, ставте лайки і поділіться з друзями. Вам не складно, а мені приємно! Окрім цього, так ви самі стаєте місіонерами! Хто про це таємно не мріє?

В Біблії є такі слова щодо милостині:”хай не відає твоя ліва рука, що робить права”. Ви любите розповідати про свої добрі діла тут на сторінці. Чи не суперечить така поведінка цим словам? Ви не тільки відаєте, але й іншим переповідуєте це постійно від себе особисто. Та не лише Ви так чините. Багато людей зробивши добру справу, намагаються про неї розповісти іншим. Чи є від подібного користь і яка, якщо є?

Коли я повідомляю на своїй офіційній сторінці про те, що відбулося зі мною, то, насправді, я роблю доволі формальну справу: звітую перед людьми, як священик та клірик Тернопільської єпархії про виконану роботу. І все. Як бухгалтер або статист. Нічого особистого Коли священики чи єпископи нічого не пишуть про себе в мережі, ніде не з”являються, то всі кажуть, що вони ледарі та нічого не роблять, тільки вимагають у людей грошей. Коли ж робиш звіти та виставляєш фото – кажуть, що хизуєшся собою та хилишся до марноставства. Звісно, в мене, як і в багатьох інших відомих або невідомих людей у цьому світі, також є чимало марнославства. Однак, зауважу одну, як на мене, принципову річ. Я буду серйозно ставитися до схожих звинувачень лише коли почну наголошувати на тому, як мені було важко добитися того чи іншого результату, який я молодець, і чому всі інші люди довкола не такі як я. Натомість, я з задоволенням читаю про успіхи всіх людей – незалежно від ієрархічного становища в Церкві, чи взагалі без нього. Я тішуся, коли читаю про однодумців, які займаються схожим, або тим самим, служінням, що й у мене. Завдяки тому, що люди бачать характер моєї роботи, іноді знаходяться бажаючі допомагати мені в доступний для себе спосіб. У психології, зрештою й у аскетиці, існує таке правило: все, що ми бачимо в людині говорить не про ту людину, а про нас самих. Якщо якась людина є блудником, то вона в іншому помічає саме блудні вчинки або наміри. Якщо хтось злодій, то він перестає довіряти іншим людям, а в усьому бачить лише наміри обвести себе довкола пальця. Якщо людина горда – її найбільше дратують вияви такої риси в інши хлюдях, яких вона чомусь бачить не братами та сестрами, а своїми прямими конкурентами. Якщо хтось самолюб, то його мучить те, що комусь іншому стає в чомусь добре – коли його хвалять, нагороджують чи просто дають більшу зарплату. І так – із усіма нашими гріхами. Подумайте про це.

Якщо сповідь – це каяття, а щире каяття не сумісне з повторенням гріха у подальшому, то як сповідувати заздрість, чи гнів, чи образливість? Не сповідуватися, поки не впевнена, що більше не позаздриш, не розгніваєшся, не образишся? Або навпаки, якшо сповідалася у гніві і знов не втрималася – значить, каяття було не щирим?

Каяття – це наше щире прагнення позбутися духовних хвороб: пристрастей та гріхів. І ще нагадаю. Гріх це не стільки юридична провина людини перед Богом, справедливим Суддею, скільки аскетичний та медичний феномен. Гріх- це хвороба, якою людина, цілком свідомо та добровільно, сама себе вражає. Але з досвіду Церкви ми також знаємо й те, що як кожна хвороба, гріх може вийти з-під нашого контролю. Якщо ми надто довго їй піддаємося, то вона перестає з нами гратися, але робить те, що має робити: поневолює нас, робить слабкими та немічними для добрих справ, до направи життя.Зрештою, життя християнина полягає не в тому, щоб остаточно позбутися того чи іншого гріха. Найчастіше, для нас це неможливо. Швидше, наша мета – не зневірятися в своїх невдачах, по можливостях не падати максимально довго, але й після падіння – не впадати у відчай та швидко виправлятися. Звісно, щирість каяття впливає на спосіб нашого життя. Однак, воно повинно супроводжуватися смиренням, усвідомленням власних немочей та неможливості нічого зробити без Божого сприяння. Тому, під час Сповіді віруючі не тільки просять у Господа прощення провин, але й сил більше їх не повторювати.

Отче, який ваш прогноз щодо визнання канонічности УПЦ КП на грядущому Всеправославному Соборі?

Я не сильний аналітик, і тим більше давно перестав цікавитися церковною політикою. Все ж, відомо, що Україна тепер, у черговий раз, стає розмінною монетою у битві титанів. Справа в тому, що кожен подібний діалог, чи вже суперечки, мають на меті не досягнення істини, але захист чиїхось приватних інтересів. Москва розуміє, що без України вона не буде Церквою №1, на що віддавна претендує. У той час, Константинополь також чудово розуміє, що лише тримаючи в своїй орбіті Україну, в нього є хоча б якесь фактичне право називати себе Вселенським. Без цього він залишається, якщо вже не “Фанарським” Патріархатом, так “Стамбульським” точно. І тут, між цих двох вогнів, з’явилася Українська Церква.

inside-a-beautiful-orthodox-church-hdr-109032
Ніхто, чуєте, ніхто не хоче, щоб ми були сильні та самостійні. А чужі змагання за “канонічну автокефалію” це лише чергова спроба торгу за панування над нами. Вони сперечаються між собою, хто “має право” нами володіти, замість того, щоб зробити нас повноцінними учасниками діалогу.  Для одних важливо зберегти УПЦ в якості митрополії Москви, а для інших- Константиноополя. Надавати нам автокефалію не вигідно нікому з них . У той час, УПЦ Київського Патріархату неодноразово стверджувала про себе певними конкретними історичними фактами,  пропонуючи чітке богословське богословським підгрунтя, апологію свого існування. Навіть єресіарху Арію на І-му Вселенському Соборі дали можливість сказати слово. Тому, особисто я не бачу підстав, будь-якому з представників Помісних Церков не відповісти нам по суті прийнятої ще 15 квітня 2007 року на Архиєрейському Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, історико-канонічної Декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква». Минуло майже десять років.  Як мінініму уже  десять років у нас є чітко сформульована  позиція, а нас не чують. Чи, що точніше, не хочуть чути.

Є у мене одне запитання, яке мені останнім часом не дає спокою – це політизація церковних процесів. Причому навіть не в контексті стосунків з державним апаратом (тут “Кесарю кесареве”), а того, що відбувається всередині тіла Христового. Ми (за всіх не говоритиму, а такі миряни як я) хотіли б не бути заручниками міжцерковних, міжпатріархальних воєн. А питання таке: Які причини змушують вище духовенство забути про спасіння пастви і займатися політикою? Чи є механізми самоочищення в церковному апараті і чи працюють ці механізми? PS: Уже сам факт постановки питання чи не гріх ходити в УПЦ МП говорить про глибочезну кризу в Церкві.

Немає нічого дивного, що Церква має не лише небесну, метафізичну, але й свою цілком “земну оболонку”. А хтось із людей відповідає за її земне благополуччя та процвітання. Цим не слід надто перейматися та спокушатися. Для багатьох служителів дружба із “князями цього світу”, чи тим більше – намагання самим добратися до владних верхівок, єдина можливість захистити церковні інтереси. Звісно, справжня проблема, коли така людина перестає шукати головного – спасіння душі, а лише матеріальних статків чи інших приємних бонусів. У такому разі, нам належить не осуджувати її, але молитися за неї. Чужими гріхами сам святим не станеш.

Самодостатність – це добра чи шкідлива риса для християнина?

Самодостатність це не риса, але величезне духовне та душевне заблудження. Людина від самого свого народження (нагадаю, що люди навіть народившись після 9-ти місяців вагінтності є фактично недоношеними та не виживають без стороннього піклування дорослих) і до самої смерті (ваша труна сама себе на кладовище не понесе) залишаються залежними від безлічі чинників – людських, природніх, духовних. Тому, швдше за все, те, що ви називаєте самодостотатністю мовою Святих Отців простіше назвати гординею. А вона, як відомо, одна з семи смертних гріхів.

Прошу детальніше зупинитися на твердженні Святих Отців про рай і пекло. Вдячна наперед.

Відверто кажучи, зараз я не маю зараз достатньо часу, щоб приводити конкретні цитати зі Святих Отців на цю тему , та й під руками немає потрібних книжок. Все ж, здається, думка про онтологічну тотожність раю та пекла доволі логічна. Христос – як Єдина Правдива Людина – є мірилом усіх наших думок, намірів, вчинків і слів. Зустріч будь-кого з Ісусом Христом лицем до лиця, стане правдивим часом суду. Для одних це буде час отримання головних життєвих сподівань і мрій, для інших – часом вічної відрази до себе, гидування, розчарування та незадоволення собою, даремно витраченими часом і силами. Як маленька дитина зробивши щось прикре батькам ми ховатимемося від справедливого Батьківського погляду. І навпаки – шукаємо, як зявитися на очі перед начальником, добре виконавши свою роботу. Тому, бажаю всім нам жити чисто, чесно та свято. Нікого не ображаючи, всім віддаючи належну любов та шану. І так виконаємо закон Христовий.

Поки в нас усе. Дякую за увагу – до зустрічі.

Ваші нові питання чекаю в коментарях під цим постом чи на фб.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!