Після Літургії 2 листопада. Про багатія та Лазаря

Відеозапис проповіді виголошеної прот.Євгеном Заплетнюком у неділю, 2 листопада 2014 року, після Божественної літургії в соборі Воскресіння Христового м.Тернополя. 

Щиро вітаю вас, дорогі браття та сестри, з цим радісним, недільним днем, коли ми знову змогли зібратися в цьому святому храмі, подякувати Богу за всі Його добродійства упродовж цього тижня, і взагалі – упродовж усього нашого життя. Сьогоднішнє Євангеліє саме про це й розповідає: наскільки людина може бути чутливою до всього того, що отримує від Бога, і при цьому – може бути не чутливою в своєму відношенні до інших людей. Сьогоднішня притча, яку розповів Господь, розповідає нам про те, що було два чоловіки. Багатій та Лазар. Один кожного дня влаштовував пишні бенкети, одягався в порфиру і вісон, кожного дня шукаючи причини для розваг.

Узагалі, ці одежі згадана тут невипадково. Це був такий одяг, який на той час одягали лише дуже заможні, багаті люди, та й то не завжди, не кожного дня. Але лише в коли мали зустрічатися з царем, чи коли були якісь особливі урочистості, або коли приїжджав якийсь правитель, або так одягався сам правитель. А в цій притчі сказано, що багатій одягався в такий одяг кожного дня. З іншого боку, там написано, що він облаштовував гучні бенкети щодня для себе та своїх друзів. Це, безумовно, показує нам, що це – притча. Жодна адекватна людина не може влаштовувати для себе застілля кожного дня. Так символічно показано ту душу людську, яка намагається щодня знаходити для себе якомога більше нових насолод. От так як ми – живемо лише для того, щоб спробувати всі можливі насолоди.

Ми помилково вважаємо, що це життя дано нам лише для того, щоб ми в ньому максимально насолодилися, і наше завдання – лише обрати кращу з них. Тож не випадково, що всі наші гріхи, зазвичай, пов’язані з фізичними насолодами. Все що корисно для душі, воно шкідливе для тіла. А все, що шкодить тілу – корисне для душі. Про це не варто забувати.

Нинішнє недільне читання Святого Євангелія нас навчає, що після смерті буде суд, де кожен із нас дасть відповідь за своє життя. Помер багатій – потрапив до пекла. Помер праведник Лазар – він потрапив на лоно Авраамове. «Лоно Авраамове» – це не рай, але це й не пекло. Це таке місце в пеклі, де праведники та грішники очікували сходження Ісуса Христа. Тому й було написано, що між пеклом і «лоном Авраамовим» була прірва. Між раєм і пеклом є величезне провалля, і ніхто з тих, хто хоче перейти з одного місця в інше не зможе, бо це тим людям було неможливо, про що й попереджує Авраам. Одним із дійових осіб притчі є Авраам. Насправді під цим Авраамом символічно зображено самого Бога, Який буде судити нас і Який має можливість бачити наш стан, як за життя, так і після смерті. Він каже це, що не можна перейти з пекла до раю.

Ці слова стосувалися конкретних людей – юдеїв, які жили до Христа. Але в нас така можливість переходу ще існує. Як це можна зробити? Ми віримо, що померла людина до остаточного суду Божого ще може змінити свою участь. Саме тому ми тепер молимось за своїх родичів і близьких людей, які померли раніше нас. Ми віримо, що навіть коли людина по своїх гріхах потрапила до пекла, то ми своїми молитвами ще можемо вимолити її, та перенести ту душу з пекла до раю. Звичайно, це б не повинно було бути так. Але Господь настільки милосердний, настільки люблячий, що сьогодні ця прірва Христом подолана. І ми можемо, дійсно, як по ліствиці – драбині, перейти з одного місця в інше, і з землі перейти до небес.

У Біблії дуже часто можна помітити, як Бог порівнює перед нами різний тип людей. Наприклад, Каїн і Авель, Ісаак і Яків, митар і фарисей, багатій та Лазар. На таких прикладах ми можемо багато навчитися того, яких християн Господь хоче бачити, тобто, якими ми з вами повинні бути. Невже гріх багатія був лише в тому, що він їв, пив і насолоджувався життям? Ні, їсти не гріх. Тим гріхом, який був поставлений за провину був той гріх, що він не бачив того бідного Лазаря, який хотів вкусити хоча б недоїдків, що впали з панського столу. Єдиними його друзями були собаки, які лизали йому струпи – ті рани, які він не вилікував по своїй бідності. Тож ми повинні розуміти, що серед іншого цей євангельський фрагмент вчить нас співчуття. А що таке співчуття – це здатність людини відчувати те, що відчуває інший. Це надзвичайно цінна риса християнина. Її надзвичайно складно набути, якщо ми не докладаємо свідомих зусиль для цього чи не будемо для цього силувати себе. Тому, співчуття – це дуже рідкісна чеснота, її мало хто має з християн, а серед нехристиян навряд чи вона може бути в тій мірі, в який Господь хоче бачити.

Скільки разів ми бачили біля себе тих людей, які потребують допомоги, але шукали для себе виправдань, чому їм не треба допомагати. Цьому ми дамо, бо він циган. Тому не дамо, бо він все проп’є і вже й зараз від нього разить перегаром. А тому не дамо, бо він має гроші, але тільки прикидається бідним. І так кожного разу ми не тільки шукаємо, але й знаходимо для себе нові виправдання та відмовки, чому не варто допомагати іншим. Так от нині не допомагаю армії, бо політика – це не моя справа, або я сама бідна і маю таку маленьку пенсію, що ледве виживаю. Або є чутки, що не всі гроші надіслані армії доходять до адресату, але зникає десь по дорозі. Багатьох із нас це розчаровує, і тому ми робимо висновок, що надалі нічого жертвувати не потрібно. Так ми щоразу придумуємо собі виправдання. Але виправдання – це один із найбільших гріхів, які може зробити людина, а особливо самовиправдання, при якому людина намагається довести самій собі, що вона не є такою, якою є насправді. Але ж Бог знає, що ми себе виправдовуємо, і що ми насправді можемо!

От сьогодні наше військо потребує наших коштів, нашого старання, уваги, тих елементарних речей, які ми можемо їм дати. Наприклад, у кожного з нас є чимало одягу, який ми не носимо. Вважається, що коли ти не користувався якоюсь річчю зі своєї шафи більше, ніж пів року – то це означає, що вона тобі вже не потрібна. Коли її викинути чи віддати, ти не будеш відчувати її нестачі, бо насправді вона тобі непотрібна. Але ж люди кожного разу купляють собі все нове й нове, їм усього постійно мало, але віддати зайве вони не можуть, бо думають, що це їм обов’язково ще стане в нагоді. Наскільки людина тепер змаліла, наскільки вона стала дріб’язковою, коли їй важко відірвати від серця навіть те, що їй непотрібне. Це буде дуже часто. Напевне кожен із нас у свою міру перебуває на місці того багатія, коли бачить потреби інших людей, але виправдовує себе кажучи, що «це не я повинен робити, а хтось інший». Або ще каже, що «та людина ще не настільки бідна, щоб я їй допомагав».

Хоча всім відомо, що допомагати можна не тільки грошима, матеріально, але просто добрим словом і підтримкою. От скажу, що нині в Церкві змінюється богословська думка про самогубців. Колись вірили, що самогубців не можна в жодному разі хоронити з молитвою. Їх належало хоронити поза церковною огорожею, як псів. Але тепер люди подорослішали і багато чого зрозуміли. Наприклад те, що самогубства, які стаються в наш час, є наслідком не того, що слабохарактерна людина цим актом проклинає Бога. Насправді, дуже часто до цього виводить те, що ті обставини, які склалися в неї, а передусім ті люди, які її оточують, не давали їй достатньо любові. І доходить вона до такого стану лише тому, що просто не бачить з ними свого майбутнього. Тому, треба чесно говорити, що не лише та людина винна, яка наклала на себе руки, але й ті люди, які привели до того, які нічого не давали: ні любові, ні поваги, ні тепла. Мали, але не давали!

Скільки нині можна пригадати конкретних історій, в яких «вороги людині домашні його», як казав Христос. Але Христос говорив про тих домашніх, які будуть сперечатися проти твоєї віри, а сьогодні ради чого сперечаються? Ради старого светра? Чи коли ще за життя людини родичі ділять її квартиру. Але приходить такий час, що дійсно та людина помирає, але родичі навіть не можуть у тій квартирі жити, бо душить сумління, що ти чекав чиєї смерті, щоб отримати тих нещасних 30 квадратних метрів. Але ж коли ти чекаєш смерті заради користі, то це означає, що ти – вбивця. Не прямий, але пасивний – яка різниця, якщо тобі матеріальні цінності були дорожчі, ніж життя близької людини. Ну бо від кого ми отримуємо спадки, якщо не від родичів?

Отже в цьому конктесті нашої розмови ми повинні розуміти, що християнство це віра, яка вчить нас норми. От як у звичайному, фізичному житті ми знаємо, як виглядає норма здоров’я. Приходимо в лікарню чи поліклініку, здаємо аналізи. Там лікар дивиться, що коли в нашій крові стільки цукру, а стільки гемоглобіну, то з нами все добре. І от так само, як у нашому фізичному житті існує поняття норми, так само воно існує і духовному житті. Таку норму християнського життя показує нам Святе Євангеліє. У першу чергу, звісно, це показано на прикладі Самого Господа нашого Ісуса Христа, Який нині розповів нам цю притчу про багатія та Лазаря.

Він вчить нас того, що бідний не спасається тим, що є бідним. В тому, що людина бідна найчастіше немає ніяких заслуг і немає ніяко праведності. Бідна людина отримає нагороду на Небесах через свою бідність, коли не буде нарікати, а прийматиме з честю та християнською гідністю та покірливістю ту долю, яка їй випала. При цьому, коли вона не буде нарікати на Бога чи не буде звинувачувати всіх у своїх проблемах: то курс євро змінився, то збанкротував банк, то родичі обікрали, то ще щось, так кожного разу шукаючи причини своїх бід в інших осіб, чи обставини, чи навіть – Бога. За таке Господь не нагородить навіть найбіднішу людину. Навпаки, така поведінка буде докором для нас і підставою для пекла!

З іншого боку не кожен багатій, який здобув свої статки чесним шляхом, якщо таке можливо, обов’язково піде до пекла тільки тому, що має багато грошей. Ні! Для того, щоб потрапити до пекла через гроші потрібно просто не помічати інших людей. Цей багатій кожного разу коли заходив до свого будинку, чи коли виходив із нього, обов’язково зустрічався поглядом із вкритим струпами Лазарем, який сидів біля порогу. Але в багатія не було часу на нього. Він знав, що на столах уже все стигне приготовлена їжа, його вже там чекають брати та друзі чи ще щось. І так він день за днем себе виправдовував. Але Господь у свій час поставив усе на місце. По всіх християнських церквах до нині проповідується ця притча. Про бідного та вкритого струпами Лазаря ми згадуємо, як про приклад для наслідування, як приклад святості. А хто цей багач, який вдягався щодня у порфіру і вісон? Він нині ніхто. Як кажуть в таких випадках: «Ти – ніхто, і звати тебе ніяк». Це слова збулися на прикладі притчі про багатія та Лазаря. Ми знаємо як звали бідного, але як звали багатого – ніхто не знає. Перед Богом цього чоловіка просто не існує, його нема. Він мав можливості допомогти. Мав із чого і мав кому.

І ми також у своєму житті, слава Богу, маємо чимало речей, якими можемо поділитися з іншими, в цьому ж і полягає наш християнський обов’язок. Господь сказав: « Блаженніше давати, аніж брати». Цих слів немає в Євангелії, але вони записані в іншому місці, і ми також віримо та приймаємо їх як автентичні, як правдиві слова Самого Христа. Отже, «блажен ніше давати, ніж брати», бо все те, що ми віддаємо ближньому – це ми віддаємо Самому Ісусу Христу. Про це ми чули в іншому місці Євангелії. А за все те, що ми беремо від когось, то маємо за це в свій час відповісти. Тому, що це також талант, який нам дає Господь. Що ми з ним зробимо: чи примножимо його в десять разів, чи в п’ять чи два, чи може закопаємо в землю, це також залежить тільки від нас. Ми маємо скласти відповідь, бо суд Божий неминучий.

Коли ми зустрічаємося зі Свідками Єгови, то вони нам кожного разу нагадують, що немає ніякої душі, що немає ніякої посмертної долі в людини, а вона просто як собака – помирає і її закопують в землю та й все. Так кажуть Свідки Єгови і так кажуть атеїсти. Натомість, Православна Церква показує нам конкретним прикладом, як Сам Господь наш Ісус Христос каже, що є вічне життя і є суд, і в кожного з нас є можливість або спастися, або загинути. Тому, я бажаю всім нам, щоб ми з цього прикладу взяли добрий урок, і прийняли його за особистий урок Божий нам. Бувають такі моменти, коли ми є Лазарями та потребуємо допомоги, а нам її ніхто не надає. Тоді нам треба вчитися покірності, лагідності, щоб ми не дратувалися на інших, не проклинали їх, за те, що нам вони не допомагають, що є дуже несправедливо. Але бувають такі моменти, коли ми є тими багатіями з притчі.

Коли можемо допомагати, але не допомагаємо, ще й виправдовуємо себе, роблячи це виправдання одним із найбільших своїх гріхів, який свідчить про байдужість, про зачерствілість нашого серця, про те, що в нас немає любові. Про те, що інші люди цікавлять нас лише коли вони почнуть нам щось давати. Це, звісно, погана риса, бо це риса язичників, яка зупиняє наш світогляд винятково на земних благах. Поки мені дають я люблю, а коли мені треба з кимсь поділитися – все зовсім навпаки.
Я дякую вам усім за увагу, за те, що так уважно мене слухали, дякую за те, що прийшли сьогодні й разом із нами помолилися. Впевнений у тому, що сьогоднішня неділя та притча про багатія та Лазаря навчить нас основного. Що Бога потрібно шукати більше, ніж своїх власних задоволень.

Казав багатій до Авраама: дозволь мені, щоб оцей Лазар пішов та й попередив моїх братів, щоб вони так не жили, як ми з ними жили раніше. Авраам відповідає, що вони й так знають все,бо мають Мойсея. Але цей Лазар хіба більший ніж Мойсей? Він нічого не зможе сказати мудрішого, ніж сказав пророк Божий і боговидець Мойсей, який бачив Бога наскільки йому було дозволено. Ми повинні пам’ятати про своє життя, по його дочасність і про те, що суд Божий, де ми обов’язково повинні будемо дати відповідь, обов’язково відбудеться. Нехай Господь допоможе нам бути там, де був Лазар, справедливо отримуючи тут за гріхи напоумлення, все ж, сприймаючи їх смиренно, і вірячи в те, що Господь обов’язково приведе нас до Свого Царства, в якому «оселей багато». Слава Ісусу Христу. Спаси вас Господи!

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.