Про святих Бориса та Гліба й наших «кіборгів»

Сьогодні ми з вами вшановуємо свято перенесення мощів страстотерпців, київських князів святих Бориса та Гліба, які були несправедливо замучені, вбиті за правду. І навіть коли ця правда не стосувалася безпосередньо Церкви та питань віровчення, свята Церква все одно вшанувала їхній подвиг так само, як вона вшановує подвиг кожного християнського мученика за правду Божу.

У своєму житті ми раніше не знали, що таке бути мучеником за правду. А коли й знали, то не в такій степені. Але прийшли страшні часи на нашу землю, і тепер ми знаємо, що таке «Небесна сотня», що таке героїзм у зоні антитерористичної операції. Ми дуже добре знаємо, як гинуть безневинні волонтери та навіть мирні жителі, які їм допомагають. Всі ці люди також є, кожен у свою міру, причасниками подвигу святих страстотерпців Бориса та Гліба. Тому маємо частіше згадувати про них, у першу чергу молитовно. І саме тому, я хочу нині про них усіх згадати.

Очевидно, що за людськими міркуваннями вони не потребують нашої молитви, бо вони виявилися в життя багато кращі та святіші за нас, а сила їх молитви перевершує нашу. І в цьому сенсі, їхня молитва за нас нам самим багато більше потрібна, ніж наша молитва за них потрібна їм. Тим не менше, ми повинні згадувати про них та їх сповідницький подвиг та робити все можливе щоб і самим його наслідувати, в доступній нам мірі.

Зовсім недавно я познайомився з матір’ю одного з бійців, які захищали Донецький аеропорт. Чимало з тих хлопців були й з Тернопільщини. Були й із Львівської та Івано-Франківської та інших областей. Я маю на увазі конкретну 80-ту аеромобільну бригаду. Вони захищали аеропорт навіть тоді, коли точно знали, що їм же ніхто не допоможе. У них був закритий вихід, у них не було що їсти, у них закінчувалися набої для того, щоб захищатися, в них не було вже потрібних медикаментів , щоб рятувати один одного від ран. Вони точно знали, що там і помруть. Питання їхньої смерті було вже визначене: вони знали точно, що скоро помруть, тільки лише не знали чи це станеться сьогодні, чи завтра.

Так, ось цей син – кіборг В’ячеслав – якось залефонував по мобільному до своєї мами та розповів їй як вони живуть там. Він намагався якось втішати її та всіх рідних, не кажучи про погане. Розповідав, що в них там уже добре, що в них удосталь зброї та їжі, а вже дуже скоро буде ротація та їх повернуть додому. Хоча, сам він дуже добре знав, що додому звідти можна повернутися лише в труні.

Серед іншого він розповів, що найбільша їх надія, перебуваючи в тому терміналі, була щира молитва до Бога. Оскільки вони були ненавчені молитися, то молилися тільки однією молитвою, яку знали – «Отче наш». Молилися вони за чергою. Коли один втомлювався її читати, то будив іншого, який на той час уже відпочив. І так,вони день і ніч молилися знаючи, що крім Бога їм уже ніхто не допоможе. На превеликий жаль, вони загинули всі, окрім одного хлопця на ім’я Сергій. Із багатьох людей, яких ми знали та проводжали на війну повернувся додому живим лише один. Усі інші загинули як герої, захищаючи рідну землю та нас із вами.

borys&gleeb

Серед іншого, наші кіборги показують нам приклад щирої та нелицемірної молитви, яка не зрівняється з молитвами багатьох людей у пишних храмах і величних соборах, древніх монастирях і на святих місцях, які б вони там не були. Наші бійці дійсно вірили в те, Господь чує їхні слова та здатен допомогти їм. Вони хотіли життя земного, але отримали життя небесне, у вічному Царстві Божому, хотіли бути солдатами, а стали – святими воїнами. Господь почув їхні молитви та дав їм багато більше за те, що вони просили. А ще ми знаємо, що для багатьох із нас гідна смерть багато краща за грішне, жалюгідне існування в пороках і пристрастях. Життя в цьому світі, дуже часто, це лише колекціонування гріхів та зла, бо нічого доброго ми не приносимо ні собі, ні своїм ближнім.

На превеликий жаль вони загинули, залишився лише один, із відмороженими ногами. Коли я його запитував, як йому тепер живеться, то він сказав, що в нього все добре, слава Богу, ні на що не жаліється. Тільки одна біда – не може собі простити, що він один тоді вижив, а не загинув із усіма. Коли я був у рясі, то він не дуже хотів відкриватися, соромився чи якось остерігався мене. Тільки коли я позбувся ряси, та сів із ним на лавочку як «свій», він мене почав сприймати трохи по-іншому, був сміливіший та більше розповідав. Страшно людині, яка дивиться в очі смерті. А ще страшніше знати, що тобі самому потрібно буде когось убивати. Але вони не здавалися – бетон зламався, а наші кіборги стояли до кінця. Вони знали, що за ними рідні домівки, матері та батьки, дружини та діти. Вони робили все, щоб захистити нас із вами. Тому ми ніколи не можемо, не маємо права забути їх подвиг. І день пам’яті наших героїв для нас значно дорожчий, за багато інших наших червоних листків календаря. Чимало свят ми зустрічаємо автоматично, не задумуючись про їх глибинний сенс. Тим більше тепер, коли війна ще не закінчилася, ми повинні згадувати про наших героїв та молитися за них – за упокій загиблих і добру долю та щасливе повернення з перемогою тих, хто зараз на передовій, в окопах, роблять усе можливе для того, щоб ми з вами зараз жили щасливо.

Чи здатні ми з вами зробити ближнім добро, ціною власного життя? Напевне, що не здатні, бо дуже часто ми з вами й побутових питань не можемо з’ясувати без сварки та ненависті. Але потрібно все вирішувати через любов та смирення. А якщо не знаємо, як це робити, то треба дивитися на тих людей, яких віднедавна називають кіборгами. А чи знаєте ви, хто такі кіборги насправді? Кіборг – це персонаж фантастичної літератури – кібернетичний організм, напівлюдина, а напівробот. Він мудріший за робота, бо має людський розум, але й сильніший за людину, бо складається з певних механічних пристроїв і деталей. Вражені сміливістю та мужністю наших вояків, люди і передусім вороги иназвали їх кіборгами, наче вони були такими від народження. Звісно, що це не так. Вони такими «кіборгами» стали! Вони були простими хлопцями: вчителями, шоферами, продавцями, бізнесменами та безробітними. Коли вони йшли на війну, то були такими ж самими людьми, як ми з вами. Але їх Господь сподобив величезного дару – стати мучениками за правду, на крові яких буде побудовано нову Європейську країну. І так, як ми сьогодні згадуємо Бориса та Гліба, так маємо згадувати і всіх інших героїв, які душу свою поклали заради миру та ближніх своїх – православних воїнів, мучеників, священномучеників, сповідників віри, новомучеників та страстотерпців.

Можна сказати, що кожен із них постраждав добровільно – по своїй волі. Бо ті, хто хотів уникнути служби – знаходив способи як її уникнути – ухилилися від мобілізації, втекли за кордон, підкупили медиків або військових. На жаль, таких випадків відомо чимало. І тому, цей подвиг у той час, коли інші втікають від війни, ще цінніший. Із іншого боку, це й чудовий приклад того, якими повинні бути справжні чоловіки.

Ще пригадую, розмову батька цього кіборга В’ячеслава, про якого я щойно розповідав. Він мені казав, що Славік часто телефонував до нього з аеропорту – в них був один телефон на всіх. Це потрібно було для того, щоб у разі екстреного випадку, вони дивилися не кожен за своїм телефоном, але мали один надійний для всіх. І ось, батько розповідав, що якось розмовляючи зі Славіком він зловив себе на думці, що він уже розмовляє зовсім не з дитиною. Він чув його голос, чув, що це його рідний син, але вже не сприймав його дитиною, що звично батькам у будь-якому віці. Це був змужнілий, сміливий воїн, у якому годі було впізнати того Славчика, якого всі давно знали. Навіть у голосі було відчутно, що в нього є така сила, якої немає ні в самого батька, ні в інших хлопців і чоловіків у тилу!
Батько, до речі, хоча й вже літнього віку – не молодий, все одно чудово виглядає – підтягнутий, стрункий та сильний.

Звичайно, люди будуть у різних місцях і в різний спосіб вшановувати кіборгів з Донецького аеропорту, та всіх інших героїв, полеглих на цій війні. На честь згаданого В’ячеслава, який жив у Білокриниці, що на Кременеччині, планували назвати школу, в якій він учився та вулицю в рідному селі. В Міській раді Кременця висить біля самого входу його портрет. Але, щоб ми з вами не робили, все одно не зможемо адекватно відповісти йому за те, що він зробив для нас. У своєму подвигу добровільного хрестоношення від уподібнився самому Спасителю нашому Ісусу Христу, прийнявши добровільні муки заради інших. Поки будемо жити на землі, не можемо, не маємо права забувати про це. Треба молитися за упокій померлих, а за здоров’я та подальшу добру долю тих, хто вижив або досі несе своє служіння в гарячих точках. Це наш головний християнський обов’язок.

І тепер, я б хотів підвести певний висновок усього сказаного для тих, хто слухав не дуже уважно. Хоча святі брати Борис і Гліб померли не за Церкву та питання віри, але були вбиті своїми братами, які несправедливо претендували на князівський престол у Києві, Церква з самого початку вважала їх кончину праведною та мученицькою, зарахувавши їх до лику святих. Так само й нині, ті люди, які віддають за нас життя на Донбасі чи деінде можуть називатися святими, хоча й не канонізовані, звісно. Але я переконаний, що прийде час, з’являться більше деталей та подробиць з життя наших воїнів, і когось із них дійсно можуть канонізувати. Церква обов’язково відзначить тих, хто виявився героєм серед героїв. Пригадуєте, нещодавно Вірменська Церква канонізувала одразу 1,5 мільйони своїх мучеників, убитих Турецькою владою. Це стало величезним жестом любові для родичів загиблих, і одночасно – великим духовним та емоційним підбадьоренням для всього вірменського народу.

Поки наш святі герої не канонізовані, вони все одно святі та перебувають в райських оселях. Я в цьому просто впевнений. А ще я вірю, що на тих богослужіннях, де ми за них особливо молимося, вони присутні та моляться Богу за кожного з нас. Це також є для нас великою духовною радістю та підкріпленням.

Дякую вам усім за увагу. Христос Воскрес!

Після Літургії 15 травня 2015 р.
Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!