Проповідь на 11-ту неділю. Про боржників

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дорогі брати та сестри! Господу Богу за час земного життя завжди випадала складна місія. Окрім того, що Він ніс спасіння людству, Йому потрібно було передати людською мовою ті істини Божі, які люди не могли збагнути самостійно. Вони, навіть, не мали з чим їх порівняти. Саме тому в своїй мові Христос часто використовував притчі – історії які були їм близькі та зрозумілі. У них, звичайно, за відомими та зрозумілими їм образами приховувалися богооб’явлені істини.

Ось і нині ми з вами чули притчу Господню, якою Він намагається за допомогою знайомих людям понять розповісти, що ж таке Царство Боже (Мф.18:23-35). Власне, проповідь про Царство Боже була основною темою Євангелія. Майже всі проповіді та притчі Христові прямо чи опосередковано стосувались Царства Небесного. Приземленим і простуватим людям було дуже складно зрозуміти, що ж це таке. Так само, як ми не зможемо навчити немовля правилам дорожнього руху, коли воно ще не вміє говорити та нічого не розуміє. Так само й люди, які зустріли в свій час Христа, були настільки простими, мали настільки спотворений гріхом розум, що просто розповісти їм істину Божі було складно та й не мало сенсу. Навіть апостоли були простими рибалками, що ж вже говорити про інших людей, які жили в бідній поневоленій країні, не мали жодної освіти, були самими простими людьми свого часу.

І ось, коли Господь захотів розповісти їм про Царство Боже, Він змушений був вдаватися до простих аналогій. Він розповідав про закваску, бо хліб пекли всі, або принаймні знали, як його печуть. Він розповідав про гроші, тому, що гроші були в бідних і багатих. Просто бідні прагнули їх десь взяти, а багаті – зберегти та примножити те, що вже мають.

Господь, у притчі порівнює нас із цими двома людьми. Пригадуєте, правитель покликав свого боржника, який був винен десять тисяч талантів. А таланти, як відомо, це не назва грошей, а одиниця їхньої ваги. І ось ця цифра показувала нам те, що жодна людина, (якщо б у когось позичила та розтратила таку суму), в той час не змогла б її відати. Історики припускають, що десять тисяч талантів – це був сукупний дохід усієї держави. Тож, навіть якщо одна людина навіть якщо б і умудрилася розтратити таку суму, бо тратити все легше, ніж заробити, тим більше чесним шляхом, чи тим більше знайти та терміново повернути – було нереально. Тож, відомі тлумачі Святого Писання кажуть, що лише при згадці цієї однієї цифри ми вже розуміємо, що це алегорія, притча. В цій причті цим суддею та царем є Сам Господь Бог. Кожного з нас Він кличе на суд, де ставить перед фактом, що дав нам стільки, що ніхто інший нам стільки не дав. Звичайно, ми в житті цінуємо людей, які нам роблять добро, а точніше тих, яких можна якось використати. А такі люди є, їх чимало. Вони для нас роблять добрі справи, покращують комфорт (психологічний, фізичний – будь-який). Але тільки один Господь нам дає найцінніше. Колись один літературний персонаж хвалився, що дуже любить, коли його болять зуби, бо в той момент, коли біль минає, він стає особливо щасливим. Так і ми, зазвичай починаємо цінувати своє щастя лише тоді, коли його втрачаємо.

379317_1000

Скільки ми з вами молилися про мир і спокій в Україні, але ті слова нам були далекі. Ми знали, що в нас все добре, ніякої війни немає, а наші воїни прекрасно живуть та в будь-який момент нас захистять. Але тільки тепер, коли ми читаємо молитви за Україну, за воїнів, коли просимо, щоб у наші оселі нарешті прийшов мир, наше серце обливається кров’ю, тому, що ти розумієш, що ці слова нині актуальні, як ніколи раніше, що це дійсно про нас. Ця молитва вже не проходить повз нашу свідомість, а дійсно, торкається наших глибин. А коли ми просимо і молимось про воїнів, ми вже знаємо кого маємо на увазі, а ще нам часто відомі конкретні місця боїв. І ось Господь нині цією притчею хоче дати нам цінний урок. Перш за все той, що Він нам дає все необхідне для нашого життя та спасіння. Він дав нам стільки, що навіть коли б ми і захотіли йому повернути, ми не зможемо, не маємо чим. 10 000 талантів – це сукупний дохід держави, а ми – прості люди. А ще ми знаємо, що коли нині жити чесно, тобі заробітку буде не хватати на дорогу до роботи, де ти працюєш, а не те, щоб купити квартиру, машину чи дачу. Для того, щоб нині жити більш-менш, потрібно лукавити, хитрити, красти та обманювати.

Так ось, Господь нам показує, що наше життя буде вдалим лише тоді, коли ми будемо вдячні та цінуватимемо ті дарунки, що дає нам Господь. І саме головне – варто розуміти, що все так, що ми маємо цінного та доброго – це все дав нам Господь. Це не наша заслуга: це не наш неймовірний розум, не таланти, які ми собі приписуємо, це не наші друзі та інші люди. Господь, звичайно, дає нам певні умови, напевне навіть кілька разів у житті, благословляючи особливим благословенням. Але чи ми сприймемо цей шанс, чи використаємо цей талант – залежить тільки від нас самих. Але в будь-якому випадку, Господь завжди дає нам можливості насолоджуватися справжнім щастям, яке полягає не тільки в матеріальному, фізичному добробуті, але й у чистій совісті та доброму сумлінні серця. Господь показує нам боржника, який багато чим провинився перед ним. Боржник благає його, щоб той простив йому той борг, та не позбавляв його життя. І господар прощає! Так і Господь нас прощає. Він знає,що ми не гідні, що не маємо чим повернути. Бог не є справедливим. Про це писало чимало Святих Оцтів. Один із них пише: «Не називай Бога справедливим, бо коли б він був справедливим, ти (я) б першим повинен був загинути». Натомість, Бог чинить по милосердю, по Своїй безмежній любові. Він ніколи не був справедливим у людському розумінні тому, що Його справедливість би означала для нас страшний суд вже та негайно, одразу ж після того, як ми згрішимо. А грішимо ми багато – скільки живемо, стільки ж і грішимо. І навіть тоді, коли ми самі не розуміємо, що наш вчинок є гріхом – від цього наш гріх гріхом не перестає бути.

І далі ми читаємо, що господар простив цю людину, та відпустив їй найбільший борг, із усіх можливих. А вона, йдучи додому, зустрічає свого боржника. Той був винен не десять тисяч, а усього сто копійок по-нашому. Написано, що той скочив на нього, ще й душив, вимагаючи повернення свого боргу. Він був настільки злим та жадібний, настільки хотів повернути свій борг, що оця зустріч з царем його зовсім нічого не навчила. І подивіться, знову ж таки, ми з вами постійно потрапляємо в такі ситуації, коли не пам’ятаємо, що нам люди роблять добре, але тримаємо в пам’яті навіть випадкове та ненавмисне зло. Роками пам’ятаємо, що нас хтось образив, що неправильно на нас подивився, не так про нас сказав. Оце все і є нашим повторенням вчинку тієї людини з притчі, що душила свого ближнього.

Буває, що ми мстимося людині впродовж всього свого життя. Діти з батьками своїми не розмовляють. Родичі з родичами посварені. Ті свята, які мали б бути сімейними святами, дуже часто проходять повз нас, тому, що ми не можемо знайти спільної мови один із одним. Що вже говорити про наше ставлення до далеких нам людей чи ворогів! Нам не цікаво перебувати в товаристві власних родичів, ми не шукаємо спільних точок дотику з ними. А це, до речі, дуже добрий тест на те, які ми християни. Якщо ми своїх не можемо перетерпіти, то що вже говорити про дальніх! Скільки побутових злочинів стається в сім’ї! Як часто б’є батько сина, а син батька! Мама взяла доньку з собою в магазин, де не купила їй чергу забавку, то та вже на весь світ кричить що її мама – дура! Колись в Римській імперії такі діти вважалися нездатними для життя. За таку поведінку їх кидали в прірву, бо знали, що далі їх виховувати немає сенсу. Якщо воно вже таке, то що з нього стане згодом? Коли воно виросте, то стане в десять разів розумніше, зліше та хитріше. Коли дати негіднику вищу освіту, вийде не порядна людина, а негідник із вищою освітою! І ми з вами повинні це розуміти, що ця притча про нас, про наше життя, про те, як ми ставимося до ближніх, як ми не цінуємо те все, що нам дає Господь, і як ми від інших вимагаємо те, чого самі ніколи не робимо. І це правда.

Ніколи ми не робимо те, чого вимагаємо від інших. Ми хочемо, щоб до нас першими заговорили, ми хочемо, щоб нам люди дарували подарунки дорожчі, за ті, що ми їм даруємо. Ми хочемо, щоб інші до нас першими віталися та до нас телефонували. І нібито ми не проти дружби, але хочемо бути в цьому плані більш пасивними, бо ми достойні того, а інші – не достойні. Дуже багато таких випадків. Безліч. У кожного з нас своє життя та свої умови. Але всі ми схожі головним – ми не цінуємо ні Бога, ні ближніх. І ось ця притча, як ми вже сказали раніше, про Царство Небесне. А Господь каже, що для того, щоб ми туди потрапили, бути такими, якими ми є не можна.

Господь не проти того, щоб усі люди пішли до раю. Він хоче, щоб усе людство, скільки нас тепер є – більше семи мільярдів, одного прекрасного дня встали та пішли до раю. Але це не можливо, бо гріх це не юридична провина, це не просто переступ закону. Гріх – це людська хвороба. І думати про рай для всіх, це теж саме, що взяти ці сім мільярдів і відправити на олімпійські ігри виступати. Ми ж не годні будемо ні бігти, ні плавати, ні скакати, бо не маємо достатньо ні сили, ні вмінь. Рай – це є саме те середовище, в якому найбільш комфортніше та приємніше перебувати праведнику. От, що тобі буде з того, що ти потрапиш до раю? Побачиш Василія Великого, Іоана Златоуста, Апостолів Христових і праведників. Хіба це буде для тебе цінністю, якщо ти ще тут, за земного життя ними не цікавився?

Святі Отці пишуть, що Царство Боже  – це царство безперестанного, вічного богослужіння. Нас сьогодні так обтяжують богослужіння, що коли б нас попередили, що наша служба триватиме не півтори години, а скажімо, п’ять, ми б з вами, швидше за все, не пішли б на нього. А тепер уявіть собі, що в раю буде вічне богослужіння та вічне богоспілкування. Це ж можна буде здуріти!

Православний рай набагато складніше явище ніж, скажімо, рай мусульманський. У них все дуже просто: все, від чого ти отримувався тут – буде там. Тут ти постив – там можна обжиратися. Тут ти вів себе скромно – там будеш мати рабів. Тут ти утримувався від блуду – там будеш мати цілий гарем. Господь, наче банк – повертає все твоє. Наша нинішня притча – це все ж навпаки! Але, насправді так не буває. Святі Отці кажуть, що Аллах – це сатана. Він дає людям те, що вони хочуть мати, і пропонує людям вірити в те, в що вони хочуть вірити. І тільки наша свята Православна Церква чесно вчить, що коли ми не будемо виправлятися, ми підемо в пекло. А Господь нас настільки любить та цінує, що попереджує: – Друже, ти пливеш у продірявленому човні. І якщо ти не зрозумієш свою проблему, вчасно не закриєш дірки, швидше за все ти потонеш. З одно боку це може виглядати цинічно та жорстоко, а з іншого, коли нам цього не сказати, а нам цього ніхто не каже, окрім Церкви, ми неминуче підемо до пекла.

Для того, щоб потрапити в рай, потрібно приготувати своє серце для зустрічі Христа. Потрібно любити своїх ближніх, шукати користі не тільки собі, але й для інших. Святі отці спасалися маленькими справами. Скажімо, вони часто повторювали фразу: «Не я терплю, а мене терплять!». Ось цей принцип може дуже суттєво допомогти нам жити та спасати свою душу. Не вважайте, що весь світ наш боржник, що всі нам все винні, що всі мусять нас прославляти та служити нам. Як тільки прийшла в нашу голову ця думка повторюймо: “Боже, дай зрозуміти, що це не я їх терплю, а всі вони мене терплять. І так потрібно повторювати кожного разу, по відношенню до всіх людей.

Ми ж звикли, що смирятися варто лише перед старшими, сильнішими, перед тими,що мають над нами якусь владу. Ні, це не правильне смирення, його часто називають сатанинським смиренням. Натомість, смирятися потрібно перед молодшими, перед тими, що залежні від нас. В тому і проявляється справжнє благочестя. Дійсно, який сенс смирятися перед сильнішими? Так і тварини роблять…

Я щиро дякую вам за спільну молитву. За те, що ви, не дивлячись на таку погоду все-таки прийшли до храму Божого та помолилися з нами. Знаєте, є така історія, про Ноя. За часів потопу люди прийшли до ковчегу та хотіли врятуватися. Вони стукали в двері цього ковчега та просили Ноя відчинити. На що Ной відповідає: – Це не я закрив двері. Це Господь зачинив їх. Ось так і Царство Боже. З одного боку Господь запрошує туди всіх, але з іншого – спасуться лише ті, хто сердечно прагне цієї зустрічі з Богом, хто намагається очистити свою душу і впустити туди Спасителя, що Господь там замешкав.

У нашому серці живе стільки мотлоху, дріб’язку, сміття, що ми б і хотіли Його туди впустити, але місця вже немає! Там робота, друзі, хтось любить випити, хтось любить телевізор, хтось день і ніч розгадує кросворди, хтось в’яже та вишиває – вже все вишила, що тільки може бути, ніяк не може зупинитися. Хтось любить готувати їжу, немов би в людини десять шлунків, а не один. Звичайно, цей весь дріб’язок в правильних дозах може бути, якщо й не корисним, то хоча б нешкідливим. Безумовно, ми повинні десь жити, в щось одягатися, щось їсти, десь працювати. Але якщо ми будемо жити лише заради одного якогось аспекту, забуваючи, що Бог нам дав десять тисяч талантів, а не один, це може бути дуже небезпечним. І коли ми це будемо розуміти, то і богослужіння будуть нам допомагати, і страшний дощ не буде заважати.

Тож я ще раз дякую вам за радість загальної молитви. Щиро вітаю вас із нашим великим національним святом – Днем Незалежності України. Бачимо Україна сьогодні переживає дуже складний час своєї історії. Але, не дивлячись на все, ми впевнені в своїй перемозі, не тільки тому, що з нами Бог, але тому, що  й ми самі, кожен у свою міру, працюємо над прискоренням нашої перемоги. Це й допомога армії, й виховання своїх дітей в патріотичному дусі, та й самі не будемо надалі байдужими. Байдужість – це чи не основна наша риса дуже багато років. Якщо нас щось особисто не зачіпає – воно нам і не потрібно, й не цікаво. Міркуючи так, ми не переможемо ніколи ні диявола, ні Путіна, ні самі себе! Тому намагаймося щодня працювати над собою, та робімо те, що можемо. Господь не запитає за неможливе. А те, що можемо, що в наших силах помаленьку й робимо, не оглядаючись назад. Можемо відіслати смс за 5 гривень в допомогу армії – відсилаємо смс. Можемо відправити їм цілий вагон чогось корисного – відправляємо вагон. Головне, щоб ми не лежали і не зітхали, коли вже вони переможуть. А вони не переможуть, поки ми просто лежимо та дивимося в стелю.

Дякую вам за увагу, спаси вас всіх Господи, Ангела-хранителя!

24 серпня 2014 року.,
Кафедральний собор Воскресіння Господнього,
м.Тернопіль

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.