Богослов і психологія: що означає «бути собою»?

Вашій увазі розмова протоієрея Євген Заплетнюка з редактором журналу «Хороший психолог» Дарією Орловою для нового номера, присвяченого темі самоусвідомлення людини. Сьогодні говоримо про те, що означає бути собою з точки зору християнства.

– Що означає БУТИ в контексті існування людини з точки зору християнства? Як це «бути собою» в християнському розумінні цього слова? Що думати, до чого прагнути, що робити, як ставитися до світу і всього іншого?

– Християнська, православна антропологія ставить нас перед одним, не дуже приємним, все ж, цілком очевидним і правдивим фактом. Людина приходить на цей світ уже недосконалою. І справа не лише в її тотальній фізичній неприлаштованості до життя з перших днів народження – людські немовлята дійсно є цілком безпорадними, щоб вижити в цьому світі без сторонньої допомоги. Проблема в іншому: в нашій внутрішній пошкодженості. На мові Церкви це називається гріхом. Однак, хотів би одразу підкреслити, що в даному контексті кажучи про гріх, ми не ставимо нікому моральних оцінок. Тут гріх це не стільки юридична, скільки онтологічна, чи навіть, медична характеристика того стану, в якому ми перебуваємо.

Ще цар Давид, за тисячу років до Христа, в одному зі своїх творів сумно зітхав: «Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя.» (Псалом 50:7). Звичайно, тут мається на увазі щось більше, ніж сам гріх плотських, статевих стосунків, як чимало хто вважає. Бо, нагадаю, секс у законному шлюбі гріхом ніколи не вважався. То ж, що мав на увазі цей цар і Пророк у своїй молитві? Він веде мову про гріх, як певного роду людську зіпсутість, ваду нашої природи. Переступ волі Божої перших людей, Адама та Єви, призвів до того, що їхній духовний, душевний та фізичний стан, викликаний автономією від Творця, з усіма його відомими нам, та ще не усвідомленими наслідками, почав прогресувати та передаватися всім іншим поколінням людей після них. Це явище ми називаємо першородним гріхом, або прабатьківським пошкодженням. Саме воно лежить у корені наших найбільших страждань.

Ікона "Адам і Єва". Фрагмент
Ікона “Адам і Єва”. Фрагмент

Як пишуть святі отці, головними наслідками першородного гріха для людського роду стали смертність, тлінність і пристрасність. Вкусивши плід гріха, людина поклала початок людського гріха взагалі, і тепер він, наче страшна хвороба, передається нами від батьків до дітей, розповсюджуючись по світі від часу Едему до нинішнього дня. Людська природа стала пристрасною – схильною до помилок, пристрастей і зла. Люди почали хворіти та страждати від своїх хвороб. А зрештою – помирали від них. Так, щойно народжене немовлятко вже приходить у цей світ із плачем. Наше завдання – змінити цей стан. А це лише можливо, коли ми звернемось до нашого християнського світогляду та житимемо в парадигмі його цінностей.

Так ось, християнство нагадуючи про потребу боротьби з гріхом, водночас доносить до нас одну дуже важливу думку. Людина повинна повернути собі втрачену, загублену гріхом людську гідність і богоподібність. Бо до того часу вона не є собою, а є лише своєрідним ретранслятором власних гріховних нахилів. Гріх володіє людиною, паразитуючи на ній. І до того часу, поки вона це не збагне, в дійсності не вона живе на світі, а її гріх живе нею. Вона годує собою цього паразита власними думками, намірами та конкретними вчинками. Саме тому святі отці закликають нас, дивлячись на грішника, розрізняти в побаченому саму людину від її гріховного вчинку. Це різні речі.

Людина є собою, живе повноцінним і повним життя тільки тоді, коли не є рабом власних пристрастей. Вона є собою лише коли живе, реалізовуючи головну мету життя – творячи власне обожнення, тісно співпрацюючи в цьому Богу. Ось, для чого ми живемо та чого повинні прагнути. Наша ціль – знову повернути собі втрачений Рай, бо лише скинувши з себе тягар пристрастей і перебуваючи в богоспілкуванні, можемо сказати, що ми – це дійсно ми, а не гріх, що паразитує на нас. Відповідно, справжніми цінностями для людини є ті речі та засоби, які допомагають їй у цьому, а не варте жодної уваги все те, що їй заважає на цьому шляху.

– Християнин повинен бути вдоволеним чи невдоволеним собою? Чи є невдоволення собою стимулом для вдосконалення, а задоволеність собою гріхом?

– На превеликий жаль, деякі аспекти християнства, а православ’я зокрема, багатьма людьми, навіть тими, хто називає себе віруючими, трактуються помилково. Нерідко це відбувається всупереч усякому здоровому глузду. І, як можна зауважити, особливо часто велику проблему складають питання самоідентифікації християнина: власної гідності, смирення, любові до себе та прийняття себе. Правильне осмислення цих питань є однією з ключових проблем, які стоять перед душпастирями та проповідниками сьогодні.

Читаючи твори Отців древньої Церкви, великих аскетів і подвижників, у яких оспівується ідеал повного відречення від себе на користь волі духоносного старця, чимало людей приймають певні правила життя древності, приписані конкретним людям за керівництво до дії не лише їм, але й собі. Саме тому ми з вами часто зустрічаємо сумні плоди таких безглуздих рішень. Нерідко люди прямо шукають духівників лише для того, щоб зняти з себе відповідальність за власні вчинки, покладаючись не на себе та свій розум, а на чуже благословення. Так ось, начитавшись вказівок, які до них не мають жодного стосунку, вони готові страждати все життя від небажання прийняти правду про себе, приписуючи Богу отримання насолоди від цих мук, а себе через це зараховуючи до сонму мучеників. Скільки людей плутають власне храмове життя з життям із Богом, а християнське смирення з аутоагресією. Вони відмовляються звертатися за допомогою до лікарів, замість цього читаючи вдома молитви, а з алкоголізмом борються не в спеціалістів наркологічного диспансеру, а перед іконою «Невпиваєма Чаша». Вони обирають у духівники не тих людей, які можуть сказати правду про їх реальний стан, а тих, які будуть говорити їм те, що від них очікують, або тих, яких можна “умилосердити” регулярно пожертвою на храм.

Таких прикладів можна наводити ще багато. Коли хтось перестає розрізняти головне: справжню віру та особисті стосунки з Богом від нафантазованого та цілком синтетичного марновірства, немає сумнівів у тому, що вже зовсім скоро він перестане правильно розуміти й себе та своє місце в цьому світі. Часто можна помітити, як люди замість того, щоб соромитися своїх вчинків чи навіть зовнішнього вигляду, виставляють їх на показ, наче якусь цінну річ або заслугу, в той час, коли соромляться та не цінують того, чим варто пишатися. При чому, робиться це абсолютно несвідомо. Людина дійсно не помічає й не хоче визнати те, що вона живе у світі гріховних ілюзій. Світі, який усіляко сприяє тому, щоб вона грішила, деградувала, перестала бути цілісною. Цей світ робить все, щоб ми чорне назвали білим, а брехню – правдою.


Читайте також: Чи добре бути безсоромним, нічого не боятися та не відчувати провини за гріх?


Чи повинен християнин бути задоволеним собою? Якщо людина живе в парадигмі світських цінностей, то її завдання – стати такою, як усі, розчинитися в натовпі собі подібних. Норма в цьому випадку диктується модою – невідомо ким встановленими правилами прийнятної поведінки людини та її зовнішнього вигляду. Почни одягатися так, як усі одягаються, користуватися певними «модними» речами та аксесуарами певних торгових марок, приведи до необхідної «норми» власний лексикон і все: ти можеш бути собою цілком задоволений! Однак, зовсім інше розповідає Церква. Не важливо, якою маркою мобільного телефону ти користуєшся, чи достатньо щільно твоє тіло вкрите кольоровими татуюваннями і чи зможеш відрізнити айпод від айпада. Твоя цінність у тобі самому, в твоєму серці та волі. У твоєму небесному покликанні. У твоїх потенціалах, у всіх уже розкритих і ще не розкритих можливостях. У тому, що ти дитя Боже. У тому, що ти прийшов у цей світ. У тому, що тобі не потрібно нікому доводити, що ти вартий любові.

Звичайно, кожен християнин повинен пам’ятати про те, що його життя – це підготовка до вічності. А тому, не можна опускати рук. Не можна стояти на місці. Не можна зупинятися надовго. Однак, акцентуватися він повинен не тільки на тваринному страху пекельних мук і вічних страждань, а навпаки – на тому, що життя з без Бога це вже саме по собі є страждання. А створені ми для щастя, для максимального блаженного перебування у цьому світі самі з собою, з ближніми та з Богом. Головним нашим стимулом до праці над собою повинно стати не суб’єктивне бажання всім сподобатися, а усвідомлення аномальності стану всякої людини яка грішить, але не кається. Звичайно, в кожної людини є свої вади та чесноти. Не добре, не корисно бачити в собі лише щось одне. В цьому аномалія та брехня. Жити з постійним відчуттям гріховності, постійно культивуючи його в собі, це демарш проти Бога та здорового глузду. Ніхто не заперечує нашої вразливості гріхом, однак заперечувати цілком здорові, вірні наші вчинки було б гріхом проти істини. У всьому важливо бачити здоровий глузд і триматися золотої середини.

– «Бути собою» у світському житті часто розуміється, як робити що хочеш, піддаватися імпульсам, що часто веде до порушення юридичних і морально-етичних норм. Як могло статися, що подібна поведінка суперечить християнському розумінню і є гріхом?

– Сучасний світ, напевне, як ніколи раніше в таких масштабах, має мету – зробити людину своїм рабом і, буквально, оскотинити її. Це світ, що лежить у злі та гріху, постійно підкреслює нам, що ніякі ми не Божі діти, а походимо від мавпи, чи від ще якогось недорозвинутого організму. Він мріє, щоб людина прийняла цю думку та почала жити відповідно до цього. Це дуже зручно, бо якщо Бога немає, то все дозволено! Або майже все, головне користуватися презервативом. Мені зараз пригадується чудовий афоризм, одного з Отців Церкви. Багато сотень років тому він казав, що диявол не може показати людям привабними пекло, а тому він показує привабливою дорогу до нього. Люди спокушаються цим, приймаючи нав’язані їм правила, а це – категорично не можна робити. Потрібно жити лише так, як нас навчає Святе Євангеліє.

Ви згадали чудовий заклик для людини «бути собою». Що він означає насправді? Бути собою, – це перестати жити для гріха та пристрастей. Це скинути з себе той тягар, який постійно сковує та паразитує на всіх наших життєвих силах. Це те, що краде наш час, гроші, здоров’я, й зрештою – саму вічність. Бути собою – це жити в гармонії з собою, світом і Творцем. А що нам каже світ? Він цинічно обезцінює людину та її внутрішнє життя. Він каже «Будь собою. Пий «Спрайт». Бачили рекламу? Виявляється, щоб бути собою, потрібно не боротися з пристрастями та гріхами, а пити «Спрайт». Все що тобі в житті потрібно, це випити правильної водички! Звичайно, я розумію всю комічність того, про що зараз кажу. Але це дуже точний на мій погляд символ усього того, що відбувається з сучасним суспільством. Люди обурюються, коли чують вислів “раб Божий”, однак до того факту, що самі роками є рабами власних пристрастей і пороків ставляться напрочуд байдуже. Дивно, чи не так?


Від автора  – стаття, від читача – лайки, репости та коменти!


Мало того, що ми чим далі, тим більше забуваємо про здоровий аскетизм – про потребу духовного подвигу, праці над собою, про вічні цінності. Нас навпаки – з усіх боків провокують та спокушають. І, звичайно, люди залюбки на це погоджуються. Храми пустують, а клуби повні. У церкву можна прийти без грошей, а до клубу без грошей нема сенсу йти. І, як говорив один священик, люди рвуться до пекла за свої ж гроші. Звичайно, так, чи майже так, було завжди. У руслі нашого розмови обов’язково треба згадати, як Христос Сам звертався до людства кажучи: «хто хоче за Мною йти, нехай відречеться сам себе». Чому Він так сказав, і що мав на увазі? Спаситель сказав так тому, що Він, як ніхто інший, чудово знав про те, що люди без Бога перестають бути повноцінними людьми.

Пам’ятаєте ми говорили, що гріх це паразит на добрі, на нашій природі. Якщо з ним не боротися, він, як та ракова пухлина, з’їдає всю істоту людини цілком. Із часом ми настільки можемо зростися зі своєю гріховною часткою, що губимося в ній. Вона поглинає нас настільки, що за нею вже не видно нас самих. Гріх став нашою новою природою. Він став нами. Ось, чому грішнику потрібно відмовитися від себе – від тієї частки себе, яка заважає жити, творити, ставати святим. Бо лише відмовившись від свідомого вибору гріха можна піти за Христом. Він каже щоб ми відмовилися в себе-грішника, та пропонує йти за Собою та стати собою іншим: цілісним і обоженим. Христос хоче, нам добра, і пропонує його. Наша справа – прийняти його чи відмовитися. Так само, лише від нас залежить, чи приймемо ми нав’язані світом правила, обмінюючи своє богосинівство на розрекламований газований напій.

– Як відшукати себе в собі? Як людині зрозуміти (по яким знанням, емоціям або дій) що став собою? І як утримати цей баланс, стан, траєкторію або вибудувати подальший шлях життя відповідно до цього?

– Для того, щоб відповісти на це питання, я змушений буду говорити про речі, які можуть бути не зовсім зрозумілими людям не церковним. Чому? Найперше тому, що відповідь на це питання лежить значно глибше, ніж це охоплює сфера психології чи психіатрії. За своєю природою людина трьохскладова. Вона є поєднанням тіла, душі та духу. Світська психологія, психіатрія чи психотерапія послуговуються лише першими двома – тілом і душею (психікою). Дух – це прерогатива впливу, власне, священнослужителів – духівників і священиків. Звичайно, я зовсім не стверджую, що всі священики без розбору здатні добре вести духовне керівництво. Зараз я лише підкреслюю, що за природою цього служіння відповідальними за духовне життя людини (окрім самої людини, звичайно) є винятково служителі, особливим чином делеговані на це Церквою. У них для цього них є всі повноваження – харизми.

За зовнішнім антуражем усього того, що ми звикли бачити в християнських храмах із їх особливою архітектурою, музикою, дивним одягом кліру, обрядами та церемоніями, сховано щось особливе та цінне. Насправді, все згадане є лише зовнішньою оболонкою, верхнім одягом головної мети, заради якої ми приходимо до храмів, де прагнемо стати частиною Тіла Христового. Увесь наш церковний рік, усі богослужіння, усі молитви та обряди сфокусовані на найважливішому дійстві Церкви – відправі Євхаристії.

Древня ікона Преображення Господнього.
Древня ікона Преображення Господнього.

Саме під час причастя людина стає собою на онтологічному рівні – повертає собі все, що було в неї забране та спотворене гріхом. Віруючі люди на власному досвіді знають, що лише під час Причастя вони «стають собою», не тільки на рівні психіки, але й глибоко онтологічному, буттєвому рівні. Причащаючись Тіла та Крові Господніх, людина стає, ще тепер, живучи на землі, причасницею вічного життя з Богом, робиться його вмістилищем і найбільш тісно з’єднується з ним. Святий апостол Петро прямо писав, що причащаючись християни стають причасниками Божества (2Петр. 1, 4).

Згідно вчення Церкви, причастя обожує людину, а обоження не лише повертає їй втрачений рай, але й наділяє такими духовними властивостями, яких вона в Едемі не мала . Стан новозавітної благодаті в його повноті багато вищий за те, з чим були та чим володіли наші прабатьки Адам і Єва до гріхопадіння. Нині, як і завжди з часу П’ятидесятниці, єдиною повноцінною можливістю знайти себе – це жити в досвіді Церкви, апогеєм та вершиною якого для нас може бути свідома, підготовлена участь у святих Таїнствах, серед яких окреме місце займає Євхаристія. І хоча тисячолітній досвід Церкви засвідчив, що людині не корисно, а в деяких випадках явно шкідливо шукати зовнішнього підтвердження власної близькості з Богом, все ж ми давно знаємо, які плоди в людині народжує правдиве богоспілкування. Апостол Павло перечислює їх : любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість. (До Галатів 5:22-23).

На жаль, наша розмова повинна мати рамки, тому підсумовуючи, хотів би сказати, що за моїм переконанням, як і за переконанням багатьох мільйонів і мільярдів віруючих християн у всьому світі, альтернатива гріховному, а значить, нещасливому життю на цій землі є. Можливо, хтось скаже, що духовне життя це ілюзія, нафантазовані милиці, а бог – уявний друг, потрібний лише слабким і безпорадним. Однак, як свідчить досвід, який між іншим можна перевірити, (себто його можна зарахувати до голос науки), християнство – це ніяка не ілюзія життя, а саме життя, у всій його довершеності та повноті. Навіть у той час, коли з усіх сторін вас переконують у протилежному. Будьте певні: серед тих, хто заперечує Церкву та її цінності, значно більше нещасливих аніж щасливих. А це чудовий маркер того, що християни мають рацію. Спробуйте і переконайтеся самі. Це я кажу не лише тому, що це мій обов’язок, як священика, але насамперед тому, що я спочатку сам у цьому переконався, а вже потім захотів присвятити цьому все своє життя. Дякую всім за увагу. До зустрічі!

– Дякую отче, за цікаву розмову!