Про духовні цінності сучаcних парафіян

Питання духовності неабияк хвилюють тернополян. Про це свідчать коментарі до низки наших статей на релігійну тематику. Висловити свою думку про релігійне життя в Тернополі ми запропонували Голові місіонерського відділу Патріархії УАПЦ, священику церкви Різдва Христового м. Тернополя, митрофорному протоієрею Євгену Заплетнюку .

- Отче Євгене. Хотілося б почути ваш коментар щодо стану духовності у Тернополі тепер і раніше. Які в нього перспективи?

Перш ніж я спробую відповісти на це питання, хотів би попросити усіх читачів щоб не ображалися на мене, коли буду говорити про всіх нас часом і неприємні речі. Треба пам’ятати, що наша християнська віра – це віра духовної тверезості. А от безбожжя – це теж релігія, але вже релігія неправди та самообману. Тож, якщо кожен християнин – це людина, яка йде дорогою життя до Бога, прориваючись через хащі власних пристрастей та псевдо-цінностей, то  безбожник –  навпаки. Це – той, хто йде у зворотному напрямку, і, відриваючись від Істинного Бога, прямує в пастку власних пороків, гріхів та духовних заблуджень. Зазвичай, саме невіруючі люди найменше люблять говорити про власні гріхи. Вони розуміють, що десь там глибоко, на рівні підсвідомості це є найбільш болючим місцем, їхньою раною, яка й без згадки про неї постійно кровоточить. У той же час, християни намагаються не втікати від цих проблем, не ховати голову в пісок, але в міру власних сил, передовсім з Божою допомогою, їх вирішувати. Саме тому в нашій Церкві так багато можна почути розмов про гріх, смерть, та покаяння.

Що стосується стану духовності в минулому – мені складно сказати напевне. Я насправді не такий вже й старий, щоб мати змогу порівнювати щось з власного досвіду, тим більше – за великі періоди часу.  Тим не менше, навіть те, що я вже побачив і мав змогу проаналізувати, залишає в мене доволі песимістичні  та гнітючі враження. Якщо міркувати про нашу духовність саме в тому значенні, про який вчить Церква, з упевненістю можна констатувати, що духовності нині все менше, а гріхів – все більше. Причому, з кожним роком цей стан, на жаль, все більше погіршується. Що ж таке духовність? Духовність – це та грань людського буття, яка відповідає за наші особисті стосунки з Богом. Якщо ми подивимось навколо себе, на те, як ми живемо, які у нас стосунки в сім’ях, на роботі, чи навіть, у транспорті, то дуже просто прийти до висновку, що з кожним днем ми все більше стираємо власну богоподібність, а все більше стаємо схожими на озвірілих егоїстичних істот, які в пошуках власного блага та насолод ладні зрадити чи продати всіх і все, причинити навіть найближчим людям біль і страждання, лише для того, щоб кілька хвилин, чи навіть секунд, відчути своє примарне щастя.

vodokanaol_posvata_15

Звісно, для людства це не новина. Гріх супроводжує нас ще з часів Адама та Єви. Однак таких масштабів безбожності, при такій дивовижній кількості християнських храмів, світ ще напевне ніколи не знав! Люди просто марнують свій час і в пошуках земних та обмежених благ, забувають про те, що в кожного з нас існує ще інша, вища мета життя – пізнати Бога особисто. Ми, християни, знаємо, що Христа можна пізнати як власного Бога, Спасителя та Друга. Він – Живий Бог, який хоче вже зараз нас преобразити та змінити. Але, на жаль, людство нині вибирає зовсім інші цінності. І ми ще чомусь дивуємось, що нині в світі існує стільки страждань, зневіри чи розпачу. Чимало людей без Бога просто вкорочують собі віку, а ще більше – живуть лише тілом, при цьому – будучи мертвими душею.

У чому ж причини цього всього? Щоб не забирати в читачів багато часу, хочу назвати лише дві основних причини, від яких найбільше потерпає наш, та й не лише наш край.

Перша причина наших бід полягає в тому, що ми часто плутаємо між собою духовність та моральність. Коли духовність – це наші особисті стосунки з Богом, то моральність – це та грань нашого буття, яка регулює наші стосунки з людьми. Це дуже важлива річ, і я б сказав, принципова. Ззовні людина може посміхатися і навіть робити для свого ближнього цілком конкретні добрі справи. Для «людського ока» деякі «віруючі» навіть можуть ходити до храму, довго молитися, стояти на колінах і бити поклони. Таку людину можна назвати – моральною.

При цьому також треба пам’ятати, що в кожного нашого вчинку є внутрішні спонуки. В психології це зветься мотивацією. Церква, яка добре знає людську душу, також знає й те, що ми можемо робити комусь добро, при цьому зовсім не керуючись почуттями любові до ближнього, а наприклад, робити це з марнославства, гордині, чи заради дешевої людської похвали. Чи ж можна назвати таку людину духовною? Звісно, що ні! Вона красива тільки ззовні, а всередині повна гріховного бруду та нечистот. Більшість з нас саме такими і є : лукавими акторами, які залежно від зовнішніх умов грають свої ролі перед Богом і людьми. Але ж Бога не обманеш?

З цим фактом тісно пов’язаний і наступний, не менш жахливий аспект. Дуже часто за власною релігійністю та церковністю люди приховують реальне небажання внутрішньо змінюватися. Сам факт того, що хтось щонеділі ходить до храму,  складає там пожертви, голосно співає на пам’ять всю Літургію, і навіть, пів парастасу, зовсім не говорить про те, що перед нами справжній християнин. Певний абсурд християнства полягає в тому, що про якість нашої віри, про те, якими ми насправді є християнами, краще всього може сказати наша поведінка поза порогом храму. А вже там чудово видно, які ми є коли на нас не дивляться святі з іконостасу та знайомий священик. Сенс Церкви полягає в тому, щоб там ми з вами змінювались. Якщо ми роками ходимо до храму, а повертаємось з нього такими ж як і були десять років тому, то очевидно, в нас немає жодного сенсу туди ходити. Хіба для заспокоєння власної совісті, що ми хоча б щось робимо. Але й це – обман.

Звісно, основна відповідальність за це лежить на нас, священиках. Багато хто з нас є лінивими, досить обмеженими, неграмотними, грошолюбними та честолюбивими особами. От, як я сам. Наявність сану не змінює грішну людину автоматично на святу та праведну. Скажу навіть більше : рукоположення робить її ще більш беззахисною перед спокусами. Бо відтепер і цей світ, і диявол мають кожного священика своїм особистим ворогом. Саме цієї причини ми з вами бачимо так багато навколо себе поганих священиків, цих духовних воїнів, яких так легко обеззброїв сам сатана й власна слабодухість. В наш час справжні та гідні священики – це особи гідні «Червоної книги». Нині їх мало, а буде ще менше. Отже, не гаймо часу –поспішаймо хутчіш до храму, шукати саме того, який розуміється на людських душах більше, аніж на курсах валют, марках автомобілів, годинників чи ще на чомусь подібному.

- На кого «моляться» тернополяни, і які цінності для них найважливіші ?

Ще раз можу підтвердити своє глибоке переконання про те, що безбожжя – це теж віра. Всякий безбожник, не дивлячись на ступінь власного усвідомлення проблеми, служить дияволу та його слугам. Пригадуєте, як Христос навчав : «Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає» (Мф.12:30). Отож, служіння людини вищим силам може бути лише двояке: або Христу, або антихристу. Якогось іншого, третього шляху немає. І от, якщо людина не має Любові до ближнього, то й Богу вона не служить (1 Ін. 4:20).

Можу навести один конкретний приклад. Кожного разу мій шлях проходить дорогою через наш Тернопільський ринок, від автостанції до собору, попри будівлю «Збруча». Так ось. Кожного дня я бачу приблизно таку картину. Основна дорога тепер використовується як продовження базару, де сотні продавців виставляють свій товар на проїжджу частину. Всі, кому випадало просто пройти повз цю дивну конструкцію, помічали цей абсурд. Продавці вперто не можуть сприймати дорогу на якій вони торгують, як одну з центральних доріг міста. В той же час, всі водії, яким випало нещастя проїхатись нею, просто ненавидять тих, хто своїми столами, столиками, причепами та ящиками постійно і вперто перекриває їм шлях, бо дорога є дорога. Майже ніхто з представників цих протилежних «таборів» не хоче побачити проблему іншого та допомогти йому. Кожен бачить лиш себе й свій егоїзм. Ось тут вам і відповідь на питання кому ми молимось і які для нас цінності є найважливіші.

Поки-що ми знаходимось в полоні тотального егоцентризму. А це ні з Богом, ні з християнством немає нічого спільного. І найгіршим є те, що всі ці люди в неділю приходять до церкви й щиросердечно вважають себе християнами. Звісно, в будь-якому суспільстві є винятки з правил. Багато з наших людей насправді є добрими, щирими і жертовними людьми. І я навіть знаю багато таких людей особисто та надзвичайно пишаюсь ними. Однак, це, все-таки, винятки з загальних правил. Сьогодні чесні, порядні, чи навіть просто виховані та шляхетні люди – надзвичайна рідкість.

- Що ви думаєте про те, що в кожному куточку Тернополя стоїть церква?

Тут питання особливо непросте. І жодної вичерпної та готової відповіді, на жаль, я не маю. З одного боку храми повинні бути, будуватись та відновлюватись бо в храмах звершується Божественна літургія. З іншого боку – Церква не має «набридати» собою людям так, як це ми бачимо тепер. Поки у нас не цілком ідеальні священики, хамовиті прислужники та безбожні сестриці, багато таких храмів служать лише профанацією чудових і світлих Христових цінностей та є найкращою антирекламою правдивій вірі. Для Бога важлива не кількість віруючих, а їхня якість. А наміри Церкви – не заполонити новими храмами весь Всесвіт, а преобразити й відродити до вічного життя хоча б одну людину в цьому божевільному (тобто – вільному від Бога) світі. Те, що у нас в Тернополі є багато храмів, не обов’язково говорить про те, що ми дуже побожні. Швидше, це лише показує, що нам вдається гарно класти цеглу та вправно мурувати. І не більше.

Я давно мрію, щоб в Тернополі на сотні храмів було хоча б кілька справжніх духовних центрів, де б не просто здійснювали богослужіння, але й дієво допомагали людям зцілювати пошкоджені гріхом душі. Звичайно, я маю на увазі духовні центри не лише за назвою, а за своїм змістом. Ззовні це може бути невеличка, зовсім непримітна церква чи, навіть, маленька, цілком «сімейна» парафія без власного типового храму. Головне інше: як ця громада зуміє використати всі ті таланти, якими їх обдарував Господь. Чи зуміє священик стати духовним наставником ввіреній йому пастві, а не лише цинічним требо виконавцем? Чи зуміють люди не тільки слухати, але й почути свого настоятеля? Сьогодні ми бачимо лише те, як люди збираються разом «прослухати» богослужіння, і як по цьому вони, найчастіше без усякого горіння духу, розходяться по домівках. Без жодних емоцій, хіба з думками типу : «як добре, що всі мої оці муки вже позаду». Це, звісно, дуже погано. В церкві ми повинні, під впливом Слова Божого і благодаті Пресвятого Духу, множити у власних серцях Любов, тим і спасаючи власні душі. Сьогодні ми любові не маємо, то ж і храми для нас тієї справжньої користі, яку б повинні були просити – не приносять. Хоч, воля Божа була саме на те, щоб там ми спасалися, але нині, через нашу духовну лінь, вони нас лише мучать і виснажують.

Згідно православного світогляду та людина, яка свідомо йде до храму щоб зустрітися з Богом, навіть без молитви, уже виконує певну духовну працю над собою: вона непомітно для людського ока внутрішньо змінюється. А цей її шлях до Дому Божого вже є початком молитви та власної аскези: боротьбою над власними пристрастями й пороками (лінню, небажанням молитись, невмінням вірно розставити власні пріоритети, тощо). Таким чином, справжні християни свій шлях до храму вже вважають початком богослужінь. Тож чим далі буде до вас храм, який ви маєте відвідати, тим більше часу будете мати для внутрішньої підготовки до богослужіння, і тим більше у вас буде можливостей правильно налаштуватись на службу.

Безумовно, в цьому контексті не можна не пригадати феномену християнських паломництв. Під час них люди мають шанс знайти Бога ще на шляху до самого храму. Якщо для того, щоб потрапити у храм вам достатньо лиш спуститись униз на ліфті, то ви ризикуєте просто «нічого не відчути», емоційно сприймаючи храм продовженням власної кухні. Буває так, що людині для духовної користі й справді буде краще відвідувати храм, який побудовано трохи далі від домівки, але такий, де священик добре знає, що йому насправді потрібно дати своїм парафіянам. Щирі християни мають вибрати для себе середній варіант подорожі до храму : обираючи поміж ліфтом та таксі. Бо як відомо, порядні люди на таксівках навіть за хлібом не їздять. А тим більше – до храму Божого.

- Про секту на Співучці

Мені дуже шкода тих людей, які замість правдивих знань про Христа задовольняються чужими ідеями та фантазіями. Це не лише нерозумно, але й небезпечно. У Святому Писанні є один принциповий момент, який нам не можна упускати з уваги. Христос розповідав про те, що «не кожен хто каже Господи, Господи увійде в Царство Небесне» (Мф.7:21). А це, серед іншого, значить й те, що людям завжди треба критично ставитись до власних емоцій, думок, слів та вчинків. Без ретельного самоаналізу та розумного пастирського керівництва такі люди вже в скорому часу можуть стати постійними пацієнтами психіатра. Той хто мав «радість» спілкуватися з будь-якими сектантами міг у цьому легко переконатися. Люди наче на перший погляд звичайні, але вже з перших слів розмови вражаєшся їхньою, м’яко кажучи, дивакуватістю. Тож, немає чого дивного в їх нелогічних вчинках – це все закономірність. У кожної секти є власні дивацтва. Незалежно від того, якого «сорту», «виду» чи «підвиду» буде секта, всіх їх об’єднує одне – повна відсутність аналітичного мислення в адептів. Повірте: там де відсутній розум – жодним чином не може бути Христа, якого Церква називає Самою Премудрістю.

- За рахунок кого відбувається будівництво церков у Тернополі? Хто зацікавлений у цьому?

Я справді не знаю, за чий рахунок нині ведеться будівництво місцевих храмів. Звісно, зацікавлене у них, в першу чергу, мало б бути саме духовенство і люди. Однак, як саме вирішуються конкретні фінансові питання в конкретних випадках – не маю жодного уявлення. Кожна парафія – це наче окрема сім’я зі своїми правилами та законами. Очевидно, що для кожного священика дуже важливо, щоб він після свого рукоположення зміг себе реалізувати саме служачи в церковному клірі, а не продаючи шкарпетки на базарі. Тому, про будівництво храмів в першу чергу думають самі священики. Для них це вкладення капіталу та сил у власне майбутнє. Той, хто в наш час будує храм – має надзвичайну віру. Віру в те, що витрачені ним ресурси незадовго окупляться і духовно, і фінансово. На жаль, економічна криза, а також доволі велика кількість храмів (читайте – «конкурентів») призвела до того, що будувати нині надзвичайно складно, а займатися цим може або людина дуже багата, або не цілком здорова, або сильно віруюча. Священик може бути впевнений у собі, у своїй дружині чи дітях. Але, погодьтесь, у власній громаді він аж ніяк не може бути впевнений. Тож починаючи будову священнослужитель вже наперед показує неабияку сміливість та віру у власну місію.

- Чи це бізнес і наскільки вигідний?

У  нашій єпархії нещодавно був випадок, коли один священик отримав від міськради під будівництво храму певну кількість землі. Значну частину якої він одразу ж запланував продати, а на меншій – дійсно звести невелику церковцю. По-суті, такий сценарій давав йому можливість зробити бізнес, бо землі було достатньо, а вона нині недешева, та й користується попитом у місцевих «ділків». Однак, як тільки це стало відомо громаді та Церкві, цей священик був змушений відповісти за вчинене згідно законів Церкви. Йому дали час подумати над власною поведінкою, а врешті, так і не дочекавшись покаяння, позбавили настоятельства у тій громаді, а згодом – навіть сану. Він, правда, намагався після цього, ще поміняти юрисдикцію, як відомо, у нас тепер з цим жодних проблем немає. Однак, це нічого йому не дало. На час «міграції», він вже був позбавлений сану тим самим єпископом, який його ж і висвячував. А це значить, що всі богослужіння які він нині здійснює – не мають жодної сили. Так, окрім здобутого на спробі святотатства «авторитету», жодного іншого «бізнесу» він не зробив. Подібні випадки, бувають рідко, але на жаль, все-таки, часом повторюються. Зло, як і добро, завжди повертається до людини, наче бумеранг. Ось найкраща ілюстрація бізнесу на церкві.

Знаєте, попри всі ці негаразди, віра в Правду ніколи не покидає нас. Хоча й не все зараз у нас  добре так, як ми про це мріємо, але й не все так погано, як би цього нам бажали вороги. Кожен новий день приносить свої турботи та радощі. З Божою допомогою християни щодня намагаються перемогти себе й той гріх, який живе в них. В когось це виходить. У когось – не так добре. У когось краще, у когось гірше. Відомо ж, що християн у світі ніколи не було багато. Багато тільки було тих, хто себе так називав. Бо правдива суть християн не в тому, що ми ідеальні чи безгрішні, а в тому що ми щодня вчимось каятись та виправлятись. Навіть будучи священиком, я дуже добре визнаю свою слабкість. Але можу вас запевнити, що я це розумію та щодня працюю щоб перемогти свої слабкості. Завжди з задоволенням хочу ділитись Словом Божим із усіма, хто цього потребує та відчуваю, як найменша моя любов до людей сторицею знову повертається до мене. Це дає мені сили та зміцнює в служінні. Тож, хочеться вірити, що в Церкві я недаремно. З радістю допоможу іншим знайти шлях до Христа, навіть якщо сам туди не дійду.

То ж, звертайтесь, кому це важливо. Завжди буду радий новим знайомствам. Ну, й ще, нагадаю адресу свого сайту : www.bogoslov.org. Там знайдете мої координати й дещо з того, над чим я працюю. Дякую усім за увагу, і нехай Господь та Пресвята Богородиця щедро благословлять усіх нас розумом, вірою та терпінням!

Джерело : Інтернет-видання “Погляд” //  16.09.2011

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!