Про Літургію Ранішосвячених Дарів, паніку та дезертирство

Дорогі браття та сестри! Всечесні отці. Сьогодні ми звершили ще одну, вже другу цього посту, Божественну літургію Ранішосвячених Дарів. І перше всього, я би хотів із вами поговорити про те, що це за служба та що вона нам дає.

Перші християни були настільки спраглі Причастя, що хотіли якнайчастіше бути з Богом. Не тільки тому, що в них була ймовірність швидкої смерті за Христа від гонителів, а вони не бажали зустріти цю смерть непідготовленими. Разом із цим вони дуже добре усвідомлювали, що життя без Причастя святих Христових Таїн позбавлене будь-якого сенсу. В такому випадку це лише якесь тваринне, біологічне існування тіла. А тому, намагалися якомога частіше приймати Тіло та Кров Господні. Однак, у дні Великого посту відправа Божественної літургії в певному сенсі – недоречна за своїм змістом. Літургія – це завжди радість духовна, це завжди урочисте та пишне богослужіння, яке показує нам торжество небесної слави ще тут, на землі. Але, як ми розуміємо, під час святої Чотиридесятницю цю славу та радість від нас прикрито. Нам ставиться перед очі Адамове вигнання. Ми згадуємо, що насправді всі ми грішні, голі, недостойні раби, тому щоденна участь у цій радості нам недоступна.

Тим не менше, для того, щоб не позбавляти людей цієї неймовірної втіхи, причастя самого Життя, Церква для нас встановила особливий богослужбовий чин – Літургію раніш освячених Дарів. Особливістю цього чину є те, що в повній Літургії напередодні священик або єпископ освячує Святі Дари, а в середу та п’ятницю їх роздається для споживання духовенством та вірними. У нашому випадку, Євхаристію звершив сам архієрей, наш настоятель – високопреосвященний архієпископ Нестор, який, як пригадуєте, служив повну службу в нашому храмі минулої неділі. Це не ми своїми слабкими молитвами їх освячували, але сам владика зробив це для нас.

Щиро вітаю всіх причасників, оскільки це неймовірне духовне підкріплення людині. Все те, чого нам бракує у житті, передусім, звісно, в духовному житті, воно все дається нам у Причасті. Та людина, яка обділяє себе цим – не приймає участі в таїнствах Покаяння та Євхаристії – дуже багато втрачає. Але не тільки в духовному, але й у фізичному житті. В молитві під час руко положення про це ідеально сказано: «Божественна благодать завжди немічне лікує та нестачі поповнює». Відтак, неважливо чого саме це буде стосуватися – духу, душі чи тіла, вона все одно приносить для нас неймовірну користь.

Досі тривають суперечки не тільки поміж богословами, але й серед простих мирян: як часто потрібно приступати до святого Причастя? Сьогоднішнє богослужіння є чудовою відповіддю на це питання. Причащатися потрібно по мірі нашої підготовки. Звичайно, як чесні та тверезі люди ми ніколи не зможемо про себе сказати, що ми хоч колись готові до цього в тій мірі, якій би це належало. Прийняти святиню, прийняти в своє серце Самого Бога, без загрози бути спаленим цим світлом ніхто не може. Немає жодної справи на землі, зробивши яку ти б міг сказати про себе, що відтепер достойний того, щоб Христос увійшов до оселі твого серця. Тому, з цього погляду, щоб ми з вами не робили, ми все одно підготуватися до цього так, як слід – не зможемо. Як тільки ми достатньо підготуємося та будемо гідними прийняти Спасителя, то ми Його вже й не будемо потребувати, бо лікаря потребують не здорові, а хворі. А бути гідними причастя – це означає бути святішим від усіх святих.

Про Літургію Ранішосвячених Дарів, паніку та дезертирство

Про Літургію Ранішосвячених Дарів, паніку та дезертирство

Відповідь на питання про частоту Причастя знаходиться в літургійній практиці самої Церкви. Якщо під час посту ми виявляємо більшу ревність у духовних справах, більше себе обмежуємо тілесно, а більше робимо певних духовних справ, то тоді причащатися можна частіше. Якщо ж ми в інший час живемо більше світським життям, то причащатися потрібно рідше, в міру нашої духовної потреби та готовності. Певні речі ми відчуваємо в тій чи іншій степені, навіть без жодних логічних пояснень, хоча в таких справах обов’язково потрібно радитися з духівником. В таких справах надзвичайно важливо керуватися здоровим глуздом, почуттям міри та розсудливості. Знаєте, будь-які ліки можуть бути або отрутою, або чудодійним засобом для зцілення. Все залежить від самої хвороби, часу приймання та кількості прийнятих ліків. Так само й святе Причастя для нас, є ліками, якими потрібно лікуватися з розсудливістю. Потрібно адекватно сприйняти свій стан, поставити правильний діагноз, і лише тоді з обережністю та розсудливістю їх приймати. Церква хоче, щоб ми з вами стали людьми в повному сенсі цього слова. На превеликий жаль, ми в цьому чимало відстаємо.

Сьогодні ми молилися за каноном св.Федору та благословляли коливо. Це залишки з практики древньої Церкви, коли віруючі люди, які хотіли догодити Богу не тільки молилися, але й робили добрі справи. Зокрема, вони годували голодних, одягали годин, підкувалися за всіх тих людей, яким була потрібна допомога. Ми живемо в зовсім інший час, і , здається, що оцим коливом нікого не здивуєш і не нагодуєш. Тим не менше, символічно ця страва нагадує нам про те, що кожному з нас потрібно бути милосердними завжди, а особливо в часи Великого посту, а зокрема – під час молитви за своїх померлих.

Ми звикли, що для того, щоб когось пом’янути за упокій, приносимо записки на богослужіння – проскомидію, Літургію, літію. Але ми також повинні знати, що цього зовсім недостатньо. Показуючи свою любов до людей, які вже померли, але які не перестають жити в нашому серці, ми можемо робити для них чимало добрих справ. Будьте певні, що Господь це також прийме, ще й напевне багато швидше, ніж ці наші молитви, нічим не обґрунтовані. Дуже часто наші молитви Богу це порожні звуки та коливання повітря. Зрозуміло, що таким способом щось реально змінити не можливо. Натомість, не тільки Церква, але й здоровий глузд нам каже про те, що потрібно не тільки багато говорити, але й робити конкретні справи в пам’ять про людей. Зокрема – шукати способів робити добро, щось дати чи допомогти тим людям, які бідніші від нас.

Нині ми переживаємо неймовірну кризу, яка утворилася від жахливого поєднання кризи духовної та фінансової. Так із одного боку ми стаємо бідніші, а з іншого – отримуємо можливість продемонструвати те, що наше серце не приліплене до земних благ, але здатне співчувати та помічати потреби ближніх і рідних. Але рідних не тільки по крові, але й по духу. Ми всі в Христі поріднилися між собою, і всі потребуємо підтримки та любові один від одного.

Сьогодні в наших магазинах ажіотаж: люди змітають з полиць все що бачать перед собою. Виявилося, що люди настільки жадібні та маловірні, що не можуть своїм розумом дійти до думки, що Господь буде піклуватися ними і завтра, що вони панікують та роблять самі для себе гірше. Бери швидше, щоб комусь не залишилося. Відеозапис того, як у одному з магазинів Тернополя скуповували олію, показували навіть по центральному каналі Російського телебачення. Скільки людині може бути потрібно цієї олії? А хіба наші господині не знають, що олія довго не стоїть, але гіркне? Навіть я про це знаю! Наші люди бідні не на олію, а на віру. Якщо вони думають, що спокій принесе їм думка про повні підвали – вони дуже сильно помиляються. Ні, звичайно! Щасливо ти будеш жити тільки тоді, коли в тебе буде чиста совість. Коли в Японії в 2011 році був цей неймовірний ураган і землетрус, люди вижили тільки завдяки своєму вихованню. Вони купляли тільки те, що їм було потрібно. Японці розуміли, що коли в тебе буде два пиріжка, то в когось не буде одного. І тепер скажіть, де більші християни живуть: в Україні чи в Японії? Формально в нас усі християни, а в Японії майже немає Православ’я. Але коли прийшлося до справи, можна тільки жахатися тому, що бачимо.

Звісно, це величезне лихо, коли в Україні тривають військові дії, економіка падає, а корупція все одно росте. Ти вже думаєш, що нічого страшніше та гірше бути не може, але ж ні: щодня розповідають про нові рекорди падіння гривні. Ці умови – виклик для нас, щоб ми нарешті показали своє справжнє лице.

Нещодавно я прочитав на одному сайті, не знаю наскільки це правдива інформація, що в одній лише нашій Тернопільській області 25 000 дезертирів! Мало віриться в таку цифру, тим не менше, навіть якщо вона перебільшена в десять разів – все одно це звучить шокуюче! Якби не війна ми б із вами ніколи не дізналися, що серед нас живе така кількість боягузів та зрадників. А це ж не чужаки – це все наші родичі, друзі, знайомі, сусіди, однокласники та одногрупники. Ми завжди думали про них добре, вірили в те, що на них можна покластися. А вони коли побачили, що любити Україну потрібно не тільки словами гімну чи не тільки фарбуючи паркани на жовто-блакитні кольори, так одразу ж почали переховуватися. Бабусі старенькі роблять що можуть для армії. Можуть вареники – ліплять вареники. Показували одну, що сама купила для наших героїв тепловізор! Вона настільки любить Україну, що заради неї відмовляється в власних вигод! Вона хоче, щоб цей жах швидше припинився. Але треба зрозуміти одну важливу річ. Від того, що втікати від проблеми, вона сама собою не вирішиться. Навпаки! Її потрібно вирішувати якомога швидше. Якби ці наші 25 тисяч, і ще хлопці зібралися з інших областей, а не ховалися, війна б завершилася за тиждень. А так цей конфлікт все більше відкладається та переноситься в нікуди, так, що невідомо чим, а головне коли він закінчиться.

В такі моменти історії вся надія передовсім на віруючих людей, які моляться за те, щоб Господь швидше зупинив це випробовування, бо наші сили все менші, а кожен день це нові життя, принесені в жертву за рідну землю. Хотілося б сказати, що ми всі герої, що дуже багато чого можемо, але це, на жаль, зовсім не так. Без Бога ми нічого не можемо. Так, серед наших військових є чимало героїв та справжніх лицарів духу. Але біда наша в тому, що від своїх політиків ми більше страждаємо, ніж від російських. У нас чимало проблем, які ми самі для себе створюємо.

Якщо людина живе не за своїми по хотями, страхами та немочами, а живе за тими принципами, які нам радить Господь Бог, то вона може не лише для інших показати приклад, але й для самої себе. Я чесно скажу, що не знаю, що би я робив, якби мене завтра покликали на війну. Я би мусів піти, бо в мене є син, і по-іншому я б не міг поступити. Хоча я теж неймовірно боюся війни, і як досить молода людина вважаю, що помирати мені ще поки рано, і не вмію воювати так, щоб із мене була користь. Але якщо подумати, що потім потомки будуть говорити про мене, як про дезертира, як про людину, яка втекла з війни, залишивши всіх напризволяще це неймовірна ганьба на весь рід. Замість того, щоб захистити рідних, він утік до Польщі чи куди тепер усі втікають. Всі ці речі доволі принципові, бо лежать на поверхні ключових питання світогляду та духовного розвитку людини. Людська гідність, розуміння своєї важливості, питання справжньої християнської любові до ближнього. Христос казав, що немає більшої любові за ту, коли хтось положить своє життя за своїх ближніх. І ми продовжимо – немає більшої ганьби та зневаги на людині, якщо вона буде свідомо уникати таких речей.

Якщо Господь дозволяє людині отримати мученицький вінець – це величезна нагорода не тільки на весь рід, але слава для всього села, міста, регіону та всієї Церкви. Були б тільки люди, здатні цю славу явити. До війни усіх дівчат вітали з 8 березня, а 23-го лютого всіх чоловіків, навіть найменших хлопчиків, вітали з днем армії. Вдалося, як всі жінки від народження варті того, щоб їх вітати з цим фактом, так і всіх від народження чоловіків вітали з тим, що вони потенційні солдати – захисники вітчизни. Але, прийшлося до справи, виявилося, що не всі чоловіки – чоловіки та воїни. У Криму шість тисяч військових перейшли на бік окупанта, коли їм запропонували на сто рублів більшу зарплату. Вони стали зрадниками не за внутршіними спонуками, не через любов до Росії, а ненависть до України. Ні, просто питання користі. А вже коли почали отримувати гроші, тоді й почали ненавидіти Україну по-справжньому. Так, як Юда зрадив Христа за гроші, так ми нині маємо можливість спокуситися земними благами. Тому, будьмо обережними. Стережіться, щоб не впасти.

Молімося за тих, хто нині воює, захищає нашу землю. Вони як ніхто інший перебувають нині перед величезним тиском. Мова йде не тільки про суто фізичний, тваринний страх. Такий страх маємо навіть ми самі, тут в тилу, в спокійному благополучному місті, де найбільша проблема – подорожчання маршрутки з 2,50 до 3 гривень. Їм потрібно не просто подолати страх, але й бути достатньо мужніми, сміливими. А ці речі з’являються від підтримки людей, які в них вірять і безперечно від Самого Бога – Джерела всякої праведності та сили. Тому, молімося, щоб вони в сміливості швидко подолали ворога, щоб на нашій землі запанував нарешті мир, і ми думали вже не тільки про земне, але й про небесне.

Колись в грецькій Церкві був один святий, який говорив, що коли люди не хочуть постити добровільно, то будуть постити не добровільно. І ми бачимо, що це пророцтво святого Косьми збувається на наших людях, на нашій Україні. Люди не хотіли каятися перед Богом, жили як собі хто хотів, насолоджувалися всякими благами та любили тільки самі себе. Так від «золотих батонів» ми опустилися до тотального голоду в окремих регіонах. Щоб цього уникнути – потрібно вчитися помічати потреби інших людей. У кожному товаристві є люди, які потребують чогось такого, чого в нас є два, не тільки грошей, але й доброго слова. Хоча, гроші це теж непогана річ для того, щоб виявити свою любов. Обов’язково зробіть це. Правда, молитва це сильна річ, і дуже добре, що ми з вами молимося. Але разом із цим, повторюся, важливо підкріплювати свої добрі слова добрими вчинками. І до речі, в такому випадку – коли ми будемо допомагати іншим, то переконаємося в тому, що наші проблеми – це не найгірше, що може трапитися з людиною.

Вибачте мені, що так багато говорю. Я давно вас не бачив, і вже сильно скучив за вами. Цілий місяць я хворів, а тепер нарешті повернувся, і планую далі вас мучити своїми повчаннями з новими силами . Слава Ісусу Христу.

Після Ранішосвяченої літургії
в п’ятницю, 27 лютого 2015
Перший тиждень Великого посту.
Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!