Чи заважають діти в храмі?

Мені здається, що заклик Христа дорослим «будьте як діти» (Мт. 18:3) стосується лише дорослих. Дітям навпаки – треба «бути як дорослі», зростати, дорослішати відповідно психофізіологічної норми свого віку. Надто довге перебування в дитинстві, інфантилізм – величезна шкода для людини, джерело безлічі проблем для неї в майбутньому. Але не тільки для неї одної, але й для її родичів, близьких, друзів і навіть незнайомих людей, із якими їй треба буде зустрічатися в житті. Всі наші проблеми та справжні радощі – родом із дитинства. Тому, питання ставлення до дітей, а тим більше – до дітей у церкві, зовсім не порожнє теоретизування, а той ґрунт, на якому формуватиметься та зростатиме людська особистість.

1. Зазвичай, проблеми ставлення до дітей у храмі аналогічні до проблем, які виникають у ставленні до дорослих. Ні одні, ні другі не застраховані від злих зауважень на свою адресу з боку «місцевих старожилів». І якщо дорослим роблять зауваження за те, що вони роблять «щось не так», то дітям частенько «попадає» за те, що вони надто шумлять і граються. Варто говорити правду: такі історії дійсно трапляються, однак, вони ніколи не мали критичного характеру. Наприклад у нас, на західній Україні, де відвідування богослужінь у неділі та свята завжди було не особистим, а сімейним дійством, про такі труднощі навіть не чули.

Гіпертрофовані та роздуті історії про те, як багатодітна мама прийшла до храму з дітьми, а її там не зрозуміли, все-таки є винятком із правил, аніж самим правилом. Бо на богослужіння все-таки краще йти не однією, а з чоловіком і хресними батьками, які б слідкували за дітьми і допомагали їм знайти своє місце в храмі. Якщо в неї троє дітей, то окрім чоловіка повинні були бути ще мінімум шестеро людей – кумів, хресних батьків, яких вона обирала саме для цієї мети.

2. Слід одразу сказати, що чутки про «недружнє» ставлення до дітей у храмі суттєво перебільшені. Якщо священик зумів налагодити парафіяльне життя таким чином, що участь у ньому обов’язково беруть діти та молодь, то жодних проблем із «новачками» немає. Старші чи ровесники залюбки зустрінуть «новенького», а дорослі вже добре знають, куди спрямувати дитину. З немовлятами справа трохи інша – їх, зазвичай, приносять лише на момент Причастя, і забирають одразу після нього.

3. Проблеми з’являються якраз в тих общинах, де ні священик не має досвіду чи бажання роботи з молоддю, ні дорослі парафіяни не мають досвіду нормального співіснування з дітьми на одній території. Справа ж тут не лише в церковному аспекті проблеми. Він якраз тут найменш значний. Головні труднощі слід шукати в психологічних проблемах людей, які дратуються самі та дратують інший без причини, на порожньому місці.

4. По-справжньому проблема №1 для віруючих людей є відсутність власного досвіду дитячого перебування в храмі. Справа в тому, що більшість нинішніх ревних парафіян прийшли до храму вже у зрілому віці, а відтак, зовсім не мають досвіду церковного життя з позиції дитини. То ж, у храмі до діток вони підходять із тими ж вимогами, які ставляться церквою до дорослих. Це не лише дивно, але й відверто нерозумно.

5. У невирішених суперечках про потребу реформування чи осучаснення церковного устрою, найбільш нагальним питанням, безперечно, є переосмислення методики служіння дітям і молоді. Нині Православна Церква не має чіткого розділення на чернечий устав і мирянський. Всі миряни мають взірцем монаший устав V століття. Відповідно, до сучасних діток міряються лекала древніх монахів! Але ж вони не тільки монахи! Вони сучасні діти. А діти, при всьому бажанні, фізично не можуть понести всі ті приписи без очевидної шкоди для свого здоров’я.

6. Чимало духівників рекомендують залучати дитину до храмового життя поступово, відповідно до її розвитку. Звичайно, вперше немовля «причащається» Тіла та Крові Господніх ще в утробі матері. Однак, не треба насильно оцерковлювати дитину проти її волі. Церква не повинна асоціюватися в неї з тортурами та безглуздям. Вона повинна сама хотіти йти туди. І над цим треба працювати батькам, показуючи позитивний приклад християнського життя. Найкраще, що може зробити священик для дітей, які приходять до храму – облаштувати дитячий майданчик чи гральну кімнату для того, щоб малі діти займали себе під час тривалих, незрозумілих для них богослужінь.

7. Як би хто не любив вашу дитину, якщо вона реально заважає людям молитися, а священику проповідувати – все-таки краще буде вийти з нею на двір та заспокоїти її, або просто відвести додому. Якщо одна дитина заважає сотні людей молитися, справа не в сотні поганих людей. Церква любить і приймає всіх. Однак, не можна забувати, що храм – це унікальне та святе місце, в якому слід поводитися з благоговінням і страхом Божим. Люди, які прийшли туди молитися мають відчувати, що вони перебувають у святині. І якщо замість того, щоб допомагати їм у цьому, ми навпаки – ще й будемо їм заважати, то будемо мати на совісті не лише гріх перед людьми, але й Богом.