Вiд патріархату до парафії

Як саме канонічно подiляється Церква? Чи є рiзниця у такому подiлi в православних та католикiв? Для того, щоб зрозуміти принцип існування церковної організації, давайте розглянемо її поступово з самого найвищого щаблю, та завершуючи найнижчим. Єдина Церква Христова з самих своїх початків організації існувала як система незалежних (помісних) Церков-громад, об’єднаних єдиним віровченням, що не мали сталої зовнішньої організації. І хоча внутрішньо вона, вже майже з апостольських часів, мала певний ієрархічний каркас: апостоли-пресвітери-диякони, в тій формі, які ці чини відомій нам вони ще не проявлялись. Принаймні, не мали такого зовнішнього наповнення.

Окремо варто згадати період, коли історія не дає нам можливості побачити принципову різницю між священиками та єпископами, хоча догматично така різниця була очевидною завжди. Тим не менше, сумновідомий великий розкол 1054 року розділив колись Єдину Церкву на дві частини, і з того часу питання адміністративного устрою Церки, як і багато інших канонічних і догматичних питань, слід розглядати з двох площин – з православного та з католицького боку, оскільки вони не завжди тотожні. Тим не менше, саме в питанні яке ми розглядаємо зараз, католики і православні дуже близькі, хіба що у православних більше використовуються грецька термінологія, а католиків – латинська.

Найпершою цікавою для нас в історичному відрізку принциповій системі поділу Церкви, очевидно, варто назвати патріархати, та відому систему пентархії. Слово патріарх у звичному нам значенні використовувалось вже десь з V століття. Патріарх означає «батько роду».

З найдавніших часів помісні церкви чи громади організовувались навколо великих столичних центрів. А зі зміцненням політичного та економічного становища самих міст, особливої ваги та значення набували й існуючі там християнські громади. Так, з плином часу серед інших існуючих помісних (або автокефальних) церков у системі з’явились фаворити, що складали собою т.зв. пентархію чи п’ятивладдя. Мова йде про найстаріші патріархати – Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. Згодом, як ми вже згадували, Рим відпав від цієї системи. Однак, Православ’я поширювалось та міцніло, і нині вже маємо цілу сім’ю незалежних адміністративно, але єдиних у вірі Помісних Церков. Повний їх список має назву «диптих», і в церковній дипломатії вважається надзвичайно принциповим – це рейтинг честі.

Нині всі Помісні Церкви мають однакові права і зберігають повну єдність віри, яка максимально реалізовується у повному сопричасті, та взаємному визнанню звершених Таїнств. Раніше зібрання усіх незалежних (автокефальних) Церков для вирішення нагальних догматичних і канонічних питань мали назву Вселенських Соборів, яких усього було сім, останній з яких відбувся 787 року. Після великого розколу Вселенські Собори більше не скликалися, а усі поточні питання знаходяться в компетенції Помісних Соборів окремих Церков, (де присутня вся повнота Церкви – духовенство, єпископат та миряни) або Архієрейських Соборів, (де присутні лише єпископи). Якщо єпископів багато, то в Церкві може діяти Священний Синод, у котрому справи вирішує обмежене коло єпископів, серед яких розрізняють постійних та тимчасових членів.

Оскільки церква підпорядковується ієрархічній системі, не лише кожен її член повинен мати та знати у ній своє місце, але й кожна окрема Помісна Церква має своє особливе місце в родині інших Православних Церков світу. Перевагою честі та «першим без рівних» для православних церков світу має Вселенський Константинопольський Патріарх. Окрім Константинопольського існує ще півтора десятка патріархатів, точну цифри сказати складно, оскільки кожна Церква має власну систему обчислення диптихів. Так, диптих Вселенської Церкви налічує 14 Автокефальних (незалежних) та 3 автономних (з обмеженими правами в самостійності). Диптих Російської Православної Церкви налічує 15 Автокефальних та 4 Автономних. Власне, труднощі в організації та проведенні Великого Всеправославного Собору, котрий вже названо «Восьмим Вселенським» сьогодні полягають саме в тому, що ієрархи Москви не можуть погодитись на умови Константинополя, і відповідно – навпаки.

Наступною ланкою в нашому ланцюжку йде митрополія, або митрополича округа. Об’єднання митрополій складає Патріархат або Помісну Церкву. Першопочатково єпископ, подібно священику, очолював зібрання лише однієї громади. Однак, з плином часу, кількість громад суттєво зросла, почали організовувати єпископії або єпархії. В свою чергу, єпископи певної області об’єднувалися під духовним началом першого єпископа області чи митрополії, котрого так і називали – митрополитом. В наш час митрополитом називають не лише очільника митрополії, але заслуженого єпископа, котрому в нагороду за сумлінну працю дарують титул спочатку архієпископа, а потім – митрополита. Нині в одній і тій самій Помісній Церкві можуть існувати митрополити – керівники митрополичих округів, митрополити по посаді, митрополити як заслужені єпископи. Оскільки нині Україна страждає від церковного розколу, то потреби створювання митрополичих округів поки немає – це справа майбутнього.

В греко-католицій церкві також існує поняття архиєпархії – що своїм рівнем вище єпархії, але нижче митрополії, котрій і підкоряється адміністративно. У Римо-католиків це називається архідієцез.

Нині основну діяльність Церкви зосереджено у єпархіях – церковно-адміністративних одиницях, канонічні території яких, частіше за все, збігаються з границями обласних центрів України. Керують єпархіями – єпархіальні архієреї в сані єпископа, архієпископа або митрополита. Якщо виникає потреба, то на допомогу керуючому архієрею ставиться помічник – єпископ-вікарій. Він не має прав самостійно приймати канонічні рішення, але виконує роботу з благословення правлячого архієрея.

Також слід згадати про таке явище, як ставропігії. Сама назва – походить від грецьких слів, що означають «ставити хрест». Мається на увазі традиція, коли при заснуванні храму його засновником спочатку ставився, «воздвигався» хрест. Нині під цим терміном розуміють підпорядкування певних храмів чи монастирів, минаючи єпархіального архієрея, безпосередньо патріарху або предстоятелю-митрополиту.
Існує також поділ всередині єпархій. Для зручності керування та діяльності вони також поділені на благочиння або деканати. На чолі благочинь стоять отці-благочинні, котрі обираються серед священиків благочиння, або призначаються єпископом. На своєму рівні благочинні єпархії складають збори благочиння, будучи першими дорадниками єпископу.

Якщо на території єпархії є монастирі, то зазвичай, його настоятелем або священноархімандритом є керуючий архієрей, а головний чернець в такому монастирі називається намісником. Збори всіх ченців обителі називаються «Духовним Собором» монастиря.

Найменша церковна одиниця – парафія. Якщо священиків там кілька, то перший з них виконує послух настоятеля. Сувора церковна дисципліна вимагає поваги парафіян до свого настоятеля, однак при виникненні складнощів, за належними роз’ясненнями та відповідями їм слід звертатись до благочинного свого району, і аж потім до єпископа.

Розуміння принципу зовнішнього існування Церкви допоможе християнами знайти не лише «свій» Патріархат, але й своє місце в ньому.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!