У попа була собака, або хто дав мені право судити інших?

Учора один місцевий сайт подав новину про те, що «На Тернопільщині священик змусив собаку гнити заживо». Вже в самому заголовку допису наголошувалося на безпосередньому зв’язку священного сану в людини з її природною жорстокістю та тупістю. Мовляв, чого ви хочете, якої людяності очікуєте– це ж священик! Його улюблена справа – змушувати нещасних песиків гнити! Безліч коментарів під новиною в фейсбуці були, як на диво, з одним змістом, хоча й різні за виконанням – «вони всі однакові, здатні хіба покидати нещасних песиків». Звичайно, я не буду виправдовувати конкретну людину за недостойний вчинок. Бог йому суддя, як і всім нам. У мене своїх гріхів не бракує, за які я щодня прошу в Бога прощення. Кожен хто винен – обов’язково буде відповідати. Я ж хочу говорити про інше.

Нині я згадав саме про цей випадок тому, що все більше стає помітно, як ми входимо в нову епоху – епоху розцерковлення, чи то вже апостасії – відступлення від Бога та Церкви. Це ніколи не було дивиною, але нині особливо помітні масштаби цього явища. Зверніть увагу, що цей конкретний випадок стосується якогось одного священика, а всі інші відомі вам чи невідомі вам випадки немилосердного ставлення до тварин,яких тільки в нашом місті сотні, були вчинені не священиками, а вкращом разі парафіянами чи байдужими до Бога. І на цьому ніхто не наголошує. А даремне! Уявіть собі, як кумедно та чесно виглядали б історії, у яких невіра людей у Бога так само підкреслювалася, як підкреслюється нині сан людини. «Учора сталося вбивство людиною, яка вірила, що бог у неї в душі», «наклав на себе руки чоловік, який востаннє причащався шість років тому», «на гарячому спіймали жінку, яка зраджувала чоловіка з начальником, вірячи, що немає достойних священиків для того, щоб їм сповідатися» іт.д.

Люди безпричинно наелектризовані ненавистю до священства. За допомогою Інтернету, як найбільш сприятливого для невротичних осіб середовища, вони самі себе “накручують”, доводять до такого стану, прямо чи опосередковано, свідомо чи ні, при якому слова “церква”,”бог”,”священик” ще поза всіляким контекстом мають різко негативний зміст . Звичайно, тут найперше мається той сегмент “активістів”, який сидить у Інтернеті. Здорові та «живі» в усіх сенсах люди не мають потреби цілодобово виливати свій негатив. Вони мають багатогранне життя, з чорними та білими смугами. Не у всіх їхніх проблемах винні інші – чимало речей вони допустили самі свідомо та самостійно.   Не востанню чергу тут має і стандний рефлекс. Поодинці люди бувають не такі смиливі, цинічні та жорстокі. Інтернет їм дає певні привілеї – відчути себе частиною великої кількості однодумців, і вони всі за тебе! А це варто навіть публічного цькування людини, яку ти ніколи в очі не бачила. У здорових людей нема причин і цікавості виливати свій негатив на інших, тим більше – на незнайомців. Фейкові, замовні новини, перекручені та неперевірені факти досягли нині неймовірних, майже загрозливих для здорового глузду розмірів. І це визнають не лише користувачі, читачі цих новин, але й власники світових новинних медіакорпорацій чи навіть адміністрація Фейсбуку.

Знову ж таки, пригадаю новину про себе, де професійні журналісти та редактори писали в заголовку «піп прокляв Винника», хоча там ніяких проклять і близько не було, а мова йшла не так про якогось конкретного Винника, як про взаємне ставлення батьків і дітей, а прізвища ніякого я взагалі не називав. При чому тут Винник? Але, якщо написати, що «священик закликав турбуватися про батьків», така понура та нудна новина в наш час цікавою не буде нікому. Фраза повинна бути провокативною, «клікабельною»: кожен, хто побачив заголовок повинна мати єдиним бажанням у житті – клацнути на нього мишкою.

До речі, цікава статистика. Навіть серед моїх прекрасних читачів я помітив немало диваків. Часто буває, що людина ставить лайк моїй статті (за що вона молодець), при цьому, насправді її не читаючи (що вже доволі дивно). Звичайно, можна сподіватися, що вона так зраділа черговій публікації, і так високо ставить моє мистецтво письма, що наперед знає, що стаття буде класною. Однак, у мене є нелицемірна статистика – люди ставлять лайки навіть не читаючи. Це сумно, бо я пишу не задля лайків, а щоб читали, щоб знайти однодумців… Наше покоління не читає книжок, а коли й читає, то такі що за голову треба братися. Воно навіть не читає текстів “лонгрідів”, бо це довго. Іноді може прочитати новини, але частіше орієнтується лише по заголовках. Я б не сказав, що всі люди нашого часу – тупі. Однак, немає сумніву, що ми живемо в епоху технічного розвитку, але неймовірної духовної, культурної, психічної масової деградації. У чому секрет популярності Інстаграмів, Ютубів чи Пінтересту? Думати не потрібно. Тільки скроль стрічку. Став лайки чи не став. Робота інтелекту зведена до мінімуму – 1 операції.


Біда – дурному родичка – чому вам всі все винні?


Мені вчора дуже сподобалася фраза нашого владики Нестора на проповіді про вибори. Люди голосуючи за певних політиків на підсвідомому рівні завжди обирають гірших. Чому? Бо коли ти обереш кращого від себе, тобі вже не буде на кого списувати свої нещастя. (Недослівне цитування). І дійсно, зараз люди мають кого звинувачувати, бо самі обрали ляшків, парасюків, чи ще якихось добкіних. Якби вони обирали не професійних політиків-брехунів і торгашів мордами, а патріотів, вчених, інтелектуалів, то справи в нас були б зовсім інші. Але це ж так не зручно. Навіщо мені переставати брати чи давати хабарі, якщо все одно в усьому винен Порошенко! А моє життя – це моє особисте життя, до загального добробуту державі аж ніяк не стосується. Приблизно так думають всі чи майже всі. І. що стосується згаданої новини.

Такими публікаціями все більше «підігріваються» неврози людей, які надають перевагу не церкві, а рибалці, телевізору, інтернету, чи навіть, пляшці на трьох. Людям некомфортно бачити біля себе норму. І щоб хоч трохи їм стало легше, треба помочитися на святиню. Ззовні це цілком начебто адекватні люди, які оточують нас 24 години на добу. Але, при детальнішому знайомстві все більше хапаєшся за голову. Все більше й більше пазлів його світогляду є пошкодженими. Те, що хтось погоджується з тобою в одному питанні (допустимо припускає, що єдина Церква – Православна), зовсім не говорить, що він не уявляє її на католицький манер, не вважає її застарілою, а в житті надто поблажливий до абортів, гомосексуалістів, сепаратистів, тощо. У багатьох випадках вислів «надто поблажливий» узагалі слід замінити на слова симпатизує, підтримує та активно практикує.

Коли ж такі люди зустрічаються зі священиком, який показує їм помилковість їхнього вибору, не толерує їхніх поглядів, то такий отець вже їм «не підходить». Людина у своїй голові переносить такого священнослужителя з папочки «байдужі люди» в папочку «особи, які покидають гнити заживо нещасних собак». У людей є свої уявлення про священика, який обов’язково повинен бути для них зручним. Ти ж не ходиш до лікаря, який робить боляче. Ти йдеш саме до того дантиста, який обіцяє тобі не просто лікування, а безболісне лікування. Все ж, правда полягає в тому, що в наш час лікувати зуби значно простіше, як лікувати душу. Зробити це без болю не можливо. Ось чому люди противляться цьому, погоджуючись не заглядати всередину себе. Пригадуєте, я колись уже згадував про людей, які ходять до одного храму, а сповідатися до іншого – “щоб отець погано про них не думав”. Це вже не просто лицеміство, це духовна патологія.

Добрий священик - це той, який потакає пристрастям парафіян.
Добрий священик – це той, який потакає пристрастям парафіян.

У чому успіх сект, культів і багатьох доволі «традиційних на наших землях «церков»? Там розказуючи людині про гріх, подають це так настільки акуратно, що людина по-перше не бачить нічого страшного, а по друге, навіть не пов’язує це з собою: «Грішні всі, але не я». Або, «це раніше я був грішником, коли не ходив до вас, а тепер я з вами, а мій гріх в минулому». Чимало священиків настільки бояться образити чи зачепити якось тонкі натури парафіян, що не тільки перестали говорити «викривальні», актуальні до сучасних умов і часу проповіді. Вони навпаки – використовують дорогоцінний, і я б сказав – безцінний час проповіді для того, щоб лестити слуху присутніх. Амвони перетворюються на майданчик для програми «наші вітання», безконечних подяк і «многоліть».

Священик повинен розуміти свою місію та адекватно реагувати на обставини часу. Ніхто не говорить, що не треба бути вдячними чи милостивими. Однак, чоловікоугодництво ніколи не було рисою благочестя, і вже точно не сприяє духовному росту ні священика, ні тих осіб, у вуха яких він годинами істочав мед і єлей. Церковне служіння – це служіння Господу нашому Ісусу Христу, а не вічні осанни спонсорам чи начальникам. Це викриття гріхів, виявлення духовних ран, а не толерація гріховного життя багатих, або вигідних людей.

Православне пастирство носить на собі печать пророчого служіння. Кожен священик повинен бути голосом сумління для тих, у кого воно давно спить. Він – голос Божий у своєму місці та в своїх умовах. Він повинен чітко та твердо заявляти про християнську позицію, наявність здорової євангельської альтернативи в будь-якій ситуації. Звичайно, це не говорить про те, що на кожен чужий “пчих” Церква повинна якось реагувати. Все ж, вона може робити це устами своїх служителів у тих випадках, коли вважає за корисне та потрібне.

Немає сумніву, що це зовсім непопулярні кроки. Нікому не подобається критика. Особливо людям наших часів, яків впевнені у відсутності абсолютної істини. Нині – «все відносно». І коли з’являється хтось, хто говорить, що Істина Одна, і вона є цілком конкретна – людей це не тільки смішить, але й дратує. Як ти посмів завалитися у своїй рясі в чужий комфортний світ гріха та приспаної совісті? Комуністи ж не були дурні. Вони не всі церкви закривали. Вони робили щось значно хитріше. Вони обмежували її діяльність суто церковними стінами. Це давало можливість одночасно хвалитися на весь світ свободою віровизнання в Радянському союзі та при цьому – тихо душити церкву, не даючи дихати на повні груди проповідуючи безбожникам.

Диявол  все ще не має фантазії: в нього, як і раніше, не працює творчість. Тому він діє такими ж способами, якими діяв у давнину. Він хоче знову загнати церкву в резервації. Через своїх вірних людей постійно, все гучніше нагадує: Сидіть у своєму загоні, не пхайтеся зі своїм мракобіссям. Не треба вас у школах, лікарнях. Ви не маєте виступати на телебаченні та радіо. Ви не маєте взагалі права вчити нас життю. Люди, як за часів Христа, готові знову його розіп’ясти, тільки б не чути про себе правди і про те, що треба змінюватися. З приходом Христа зручний світ фарисеїв похитнувся і був в небезпеці. А тут ще й Галілея спалили, в хрестові походи ходили, а нині  “крайслерах” дозволяють собі їздити.


Якщо хочете, можете зробити репост, поставити лайк чи прокоментувати по суті.


Знаєте, люди часто настільки сильно є залежними від бісівських сил, що навіть попри свою волю та розуміння того, що з ними відбувається, буквально повторюють все те, що траплялося зі Спасителем дві тисячі років тому. Пригадуєте, під час сорокаденного посту в пустелі до Христа прийшов диявол та спокушав його. При чому, для підтвердження своїх слів він говорив цитатами з Біблії. Так само і нині, навіть я чую до себе претензії: «не суди, щоб і тебе не судили..». Як духовний лікар, священик хоче допомогти людині розібратися в собі, вказує на очевидні речі, яка та через свою сліпоту давно не помічає. Коли я називаю гріх по імені – я не суджу людину. Я всього лиш вказую на рану, яку треба лікувати. Біснуватих це болить. Вони не хочуть відповідальності, яку мають брати і беруть на себе християни. Тому, по-дитячому закривають вуха і кричать «бе-бе-бе», щоб часом серце почуло й не відгукнулося на слова Євангелії. Хто дав право судити? А Христос і дав це право священикам! “Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі” (Мф.18:18). У цьому фрагменті Євангелія розповідається, що влада та право духовного суду в наш час дана священнослужителям  – єпископам та пресвітерам Церкви. Не людям, а духівництву. Не коментаторям у Фейсбуці. Не церквним активістам. Не журналістам. Єпископам і священикам.

Тому, хотілося б, аби більше священиків починали сміливо говорити, викривати безбожних начальників і різні гріховні зловживання в суспільстві. Слід якомога швидше й далі виходили за межі храмів, поки в нас ще є така можливість. Цілком ймовірно, це скоро може припинитися. У нас сотні чи тисячі священиків, які думають тільки про свої нові облачення, шапки та хрести, але як мало з них горять. Переважно тліють, боячись з одного боку безбожників, із іншого – парафіян, своїх годувальників. А ще – свого єпископа, який може тебе «не так зрозуміти». А ще є братія, яка також ревнує за чужу славу та не любить “вискочок”. Багатьом з нас, і дійсно, не так важливо отримати митру чи ще якусь нагороду, але щоб ту злощасну митру не отримав твій товариш. Прдумаймо чому це так. А це не проста формальність – це реальне свідчення того, що робиться в нашій душі. Отці, які мене читають. Я дуже сподіваюся, що ви не боїтеся! Бог потребує не ваших знань третього антифону, а мужності свідчити про норму та Істину як у храмі, так і поза ним.

Ну, добре. На сьогодні досить написав – все одно ніхто то читати не буде. Піду краще мучити собак і душити котів – я ж, все таки, повинен відповідати очікуванням публіки? Не можна відставати від “трендів”… Господи помилуй!…

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.