Чи мають право диякони причащати?

До VIII століття диякони не лише проголошували ектенії та читали Євангеліє у храмі, але й готували хліб і вино для здійснення Таїнства Євхаристі. Також вони мали право причащати мирян та відносили Святі Дари тим, хто з поважних причин не міг прийти до храму. А хто тепер у храмі має повноваження причащати? Чи лише священики? Чи є умови, за яких цю функцію священик можуть делегувати іншим?


Питання, яке ми з вами спробуємо розглянути надзвичайно цікаве, але не просте. Для того, щоб знайти відповідь на нього нам треба, насамперед, пригадати життя Древньої Церкви й підкреслити його різницю з сучасністю. Справа в тому, що колись і сан диякона мав зовсім іншу функцію, і святе Причастя могло надаватися людям у зовсім інший спосіб, ніж це ми маємо сьогодні. Але, давайте почнемо з самого початку.

Дияконський сан, який з’явився, як допомога апостолам у їх служінні, про що читаємо в книзі «Діянь святих Апостолів»: це зовсім не той чин дияконів, який маємо сьогодні. Потрібно було ще кілька століть, аби в Церкві Христовій викристалізувалися та остаточно затвердилися в звичній нам формі церковні чини. Більше того. Як відомо з історичних відомостей, різні помісні Церкви наділяли служителів різними функціями. Зокрема, певний час були надзвичайно розмиті границі повноважень священиків і єпископів, а то й дияконів і священиків. Хоча, безумовно, різниця між єпископами та дияконами завжди була суттєвою й  принциповою. Відповідно, в різних областях Римської імперії певний час існували священнослужителі, наділені різними повноваженнями та харизмами, однак мали один і той самий чин, принаймні, однаково називалися. Перші диякони, поставлені апостолами, – це зовсім не ті диякони, які прислуговують за сучасними богослужінням. Як відомо, апостольське служіння, яке вони виконували в громадах, не обмежувалося границями якоїсь однієї області. А відтак, з богословської точки не зовсім коректно називати апостолів і перших дияконів – першими єпископами чи священиками чи дияконами. Навіть називати апостола Петра першим єпископом Риму означає принизити його апостольську гідінсть. Служіння Учнів Спасителя було унікальним, і в сучасному церковному житті аналогів немає та й мати не може.


Чи може священик забороняти людині св. Причастя?


Тим не менше, саме від Апостолів почалася ланка християнських священнослужителів, які отримавши дари Святого Духа поставляли після себе наступнитків – наглядачів – єпископів та пресвітерів – старійшин. Єпископське служіння – це служіння керівництва, архіпастирства, першосвятительства. Служіння священиків – служіння пастирства, керівництва громадою. Служіння диякона – допоміжне для єпископа та священика. Якщо єпископ може звершувати всі Таїнства, священик уже не може поставляти нових священиків, то диякон без благословення єпископа та священика взагалі не може нічого, навіть одягнути дияконські одежі! Окрім богосллужбових, головні функції диякона завжди були соціальними: харитативне служіння, допомога настоятелю, збір і розподіл милостині, тощо. Саме в такій формі прийшло служіння диякона і в наш час. Диякон отримує повноваження не тільки під час рукоположення, але й кожного разу повинен підтверджувати свої повноваженння, беручи в отця настоятеля чи єпископа особливе благословення не тільки на облачення, але й на роздягнення зі дияконських одеж.

Тепер, трохи згадаємо про практику святого Причастя в Древній Церкві. Як свідчать джерела, християни з величезною увагою та ревністю ставилися до частого Причастя. Спочатку, регулярність причастя залежала від можливостей християн звершувати літургію. Якщо така можливість була щонеділі, то християни щонеділі причащалися. Все життя древньої Церкви було Христоцентричне, а відтак Євхаристоцентричне. Для християн було беззмістовно приходити до зібрань, а не причащатися.

Цінність можливості причаститися ще більше виросла, коли почалися гоніння на християн. Віруючі люди кожного разу збираючись на Літургію цілком справедливо могли припустити, що ця служба може бути останньою в їхньому житті, а тому, не могли не причащатися. Годі вже говорити, що з поширенням християнства по імперії, кількість віруючих зростала, а кількість священиків не завжди могли задовольнити всі потреби Церкви. Люди роками могли не причащатися чи не отримувати церковного благословення через те, що тисячі кілометрів розділяли їх і священиків, які б могли відслужити для них службу.

Саме з таких, пастирських і місіонерських міркувань, у Древній Церкві з’явилася традиція освячувати наперед, зберігати та передавати освячені Святі Дари вірним. Оскільки серед християн було чимало таємних віруючих, або хворих і таких, що фізично не можуть бути присутніми, але мають реальні підстави, священики благословляли доправити Святі Дари іншим християнам, якщо самі цього зробити не могли. У різних помісних церквах була різна практика такого дійства. Якщо в якихось областях цю місію могли виконувати лише поставлені клірики – диякони, іподиякони, чтеці та ченці, то в інших це могли робити звичайні миряни, і навіть жінки.

Звісно, з плином часу таку практику не тільки припинили, але й почали вважати шкідливою. Не в останню чергу це було зумовлено тими зловживаннями, які були принесені людьми. Зокрема, отриману святиню могли використовувати чаклуни, або навіть для причастя померлих. Причастя мирян дияконами мало саме таку природу, і не стосувалося особливих привілеїв сану, які мали ці клірики. З благословення настоятеля це міг робити будь-який член громади.

Відтак, давню традицію передачі Святих Таїн через певних посередників Церква з часом скасувала. Момент Святого Причастя це не формальність, а особливе священнодійство, Таїнство Церкви, яке повинно відбуватися в суворій відповідності догматичних і канонічних приписів. Хто робить не так – не православний. Причащати людину не може той, хто не має благодаті закликати Святого Духа для освячення, перетворення Хліба та Вина. Це прерогатива виключно єпископів і священиків. А диякон, який і облачитися не може без благословення священика, чинив би велику наругу над Таїнствами, якби насмілився красти те, що не належить його сану.


Якщо вам сподобався текст, ви можете підтримати проект гривнею, репостом чи лайком. 


До восьмого століття мирян причащали без ложечки – даючи св.Тіло в руки вірних, а потім даючи пити зі святої Чаші. Однак, з того часу для причастя мирян використовують спеціальні ложечки. Все ж, у письмових джерелах окремих областей читаємо про причастя ложечкою і в більш ранні часи. Цікаво, що окрім писемних джерел, також найдревніші ікони св.Марії Єгипетської (+521) зображають, як св.Зосима причащав її саме з ложечки. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що Святе Причастя, в тому вигляді, в якому воно існує зараз під час причастя священнослужителів, і є прикладом того, як в давнину відбувалося причастя мирян. Однак, слід підкреслити й наступне.

Згідно вчення Церкви про священство, «менший більшим благословляється». Це означає, що єпископ причащається сам і причащає священиків і дияконів. Так само і під час служби без архієрея, священик причащається сам і причащає диякона. У свою чергу, диякон сам причаститися не може. Тож як може причащати інших той, хто й сам не може цього зробити? Підстав приписувати пресвітерські ознаки дияконам немає ніяких. Суттю служіння священика, серед іншого, є звершення святих Таїнств та причастя ними громади. І так само, як безглуздою хулою були б спроби священика рукоположувати інших служителів, так виглядали б нині спроби дияконів звершувати служіння, яке не приналежне до їх сану. Церква чітко вказує, що під час причастя священик причащає, а диякон удостоївся привілею винести Чашу з вівтаря, а потім передаючи її пресвітеру йому належить тримати ілітон, старанно оберігаючи святу Чашу від пролиття.

На даний час, у практиці Православної Церкви замінити священика не може ніхто, хіба інший священик. Бережіть своїх священиків!

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.