10 речей, які треба знати про наші добрі справи для ближніх

Християнин має допомагати ближнім, тобто – чинити милостиню. А як це робити? Тепер навіть священики радять допомагати фінансово не всім, хто просить. А кому ж допомагати? Чи це обов’язково робити з якоюсь циклічністю? І чи можна стверджувати, що люди, які дають милостиню, спасуть свою душу? Чи це не виглядає як відкуплення?

1. Апостол Петро в одному зі своїх послань написав так: «Ухиляйся вiд зла i твори добро; шукай миру i прагни його» (1Петра.3:11.) У цьому біблійному вірші максимально конкретно окреслено головну мету для християнина. Чимало людей вважають чи самих себе, чи то інших знайомих їм людей праведниками лише тому, що ті при можливості ухиляються від зла – не роблять явного лиха чи шкоди своїм ближнім. Однак, пригадуючи ці слова Апостола бачимо, що це лише перша частина того почесного завдання,  тієї великої місії, до якої покликані всі без винятку віруючі люди. Ми не тільки не повинні робити нічого злого, але навпаки – мусимо докладати всіх можливих зусиль для подолання того зла, яке вже існує, й з яким постійно зустрічаємось у світі. На судовому процесі жодною заслугою убивці чи грабіжника не може вважатися аргумент про кількість людей, яких він не вбив, хоча міг убити, чи кількість речей, яких він не вкрав, хоча міг украсти. Так само й немає жодної заслуги когось у тому, що він не робить явних прикростей іншим. Натомість, багато ціннішою в очах Божих є хоча б краплинка добра, яке ми чинимо в цьому світі для своїх ближніх.

2. Чи треба допомагати людям, які нас не просять про допомогу? У 90% випадків правильною відповіддю на це питання буде тверде «ні!». У багатьох із нас є звичка “лізти не в свої справи”. Надто часто ми вважаємо себе багатшими, кращими, розумнішими чи сильнішими від інших. І саме пристрасть гордині змушує нас шукати недоліки, потреби чи слабості в інших людей, щоб своєю показовою допомогою ще більше ствердитися у власній гордині. Давайте дозволимо дорослим людям самим обирати власне життя. Людина повинна сама вчитися жити, навіть ціною власних помилок. Лише в кількох випадках треба допомагати людині без особливого запрошення: якщо ви священик, лікар чи є батьками неповнолітньої дитини. У всіх інших випадках достатньо скромно запропонувати свою допомогу, залишаючи людині право прийняти її, чи взагалі відмовитися. Тут все просто! Не бійтеся, що людина без вашої допомоги буде робити помилки. Якщо ви постійно робитимете все замість неї, вона взагалі ніколи не стане самостійною. Тому, допомога повинна бути бажанням двох – і того, хто її дає, і того, хто її отримує.

3. Вища ступінь християнського благочестя – не думати про те, яка людина перед нами стоїть із протягнутою рукою: пияк, циган, бомж чи цілком порядна людина, яка просто потрапила в скрутні обставини. Щоб там не було, наша справа покрити любов’ю всі гріхи та недоліки ближніх, а себе вважати гірше всіх. Це той ідеал, якого маємо максимально прагнути. Однак, при цьому він не повинен межувати з безумством.

4. Якщо нас просять про допомогу – треба давати, однак при цьому не забуваючи, що фінансування професійних жебраків це наш вклад у подальше розширення чужого злочинного бізнесу. І хоч, із одного боку, – не наша справа, як жебрак використає ці кошти, з іншого – нерозумне сіяння грошей на вітер – це теж гріх, бо їх можна використати на реальні добрі справи. Отже, для того Господь дав нам не лише серце, але й розум, щоб ми вдосконалювалися використовувати власні «таланти» за призначенням. У притчі (Мф. 25, 14–30; Лк.19, 11–28) Господь засудив чоловіка, який закопав один талант, але відкопав його в потрібну мить. Годі говорити, що ще більший гріх матиме людина, яка свої «таланти» просто роздасть випадковим людям, не вникаючи в їх реальні потреби та умови життя, й той час, коли навіть невелика сума коштів може, якщо не врятувати, то хоча б облегшити страждання багатьох братів і сестер.


Ви можете додати цю статтю до себе на сторінку чи поставити їй лайк. 


5. Допомога ближнім не обов’язково мусить бути у вигляді грошових знаків і купюр. У багатьох випадках ми хоч трохи можемо допомогти людині, розділивши з нею свою трапезу. Ще когось може врятувати наш одяг, яким ми давно не користуємося, чи навіть, добре слово підтримки та співчуття, порада, молитва. Наша допомога людині може виявитися особливо потрібною при хворобі, чи особливій зайнятості людини. Ми можемо допомагати самотнім літнім людям по господарству, а дітям без батьків допомагатимемо з уроками. Зрештою, як тут не пригадати чудові слова: для того, щоб допомагати людям не треба бути багатим – треба бути добрим.

6. Зайве казати, що наша допомога ближнім повинна бути не разовими акціями до певних свят, а при можливості – постійною та систематичною. Справжній християнин відчуває внутрішню потребу до доброчинства. Він любить ближніх і помічає їхні життєві труднощі та скорботи, які хоче полегшити в доступний йому спосіб. Це не «гра на публіку», не бажання отримати похвалу від людей чи від Бога. Це нормальний стан здорової людини, навіть невіруючої. Людина спасається вірою, але віра без діл – мертва (Як.2:17.)

7. Вся наша допомога ближнім, як і взагалі – будь-які наші добрі справи, повинні бути таємними. Ми повинні знати, що кожен наш благочестивий вчинок, виявлений перед людьми, втрачає своє сакральне значення. «Якщо раз тебе похвалили люди, то Бог вдруге хвалити не буде». Ось чому важливо робити милостиню так, щоб: «права рука не знала, що робить ліва» (Мф.6:2-4.)

Творіть добро, а не будуйте стіни.
Творіть добро, а не будуйте стіни.

8. Милостиню ми чинимо заради милостині. Ми робимо це не тому, що обмінюємо її на «бонуси» від Бога, а тому, що це нормальний стан віруючого серця. Людина, яка сподівається добрими справами завоювати небо – обманює сама себе. Так само, як і інші речі – молитву та піст християни роблять не через страх, і навіть не через бажання «сподобатися Богу», а тому, що віруюче серце хоче молитися, хоче постити та хоче робити добрі справи. Ми не знаємо, чи Бог приймає жертви людей, які не каються, а лише відкупляються грошима, будують храми чи дають великі суми бідним. Однак, добре пам’ятаємо, що Господь свого часу (Мк.12:41-44) прийняв 2 лепти бідної вдови, як найбільшу цінність у храмі.

9. Ключова риса справжнього християнина, який чинить благодіяння – смирення. Святі отці пишуть, що Бог нагороджує людину не за добрі справи, а за те смирення, яке вона здобуває в цей час. Якщо в нас не тільки немає смирення, але навпаки – ще й народжується гординя, то вона спалює все наше мниме благочестя. Віруюча людина твереза. Вона чітко розуміє власні межі, знає те, що вона може, а чого ні. А тому, цілком справедливо, за всі свої добрі справи дякує Богу, який діяв через неї. Ми – грішні люди, й нічого без Божої допомоги зробити не можемо. Все добре, що є в нас – воно від Бога. І той, хто вперто все приписує собі – не лише не віруючий, але й безумець.

10. І найголовніше. Не дивлячись на те, що люди сьогодні не сприймають чужої доброти, можуть бути невдячними, злими, заздрісними, а ще, вперто чинять і будуть ще чинити безліч перешкод кожному, хто захоче жити свято та благочестиво, ми не повинні опускати рук. Християнин не повинен зневірятися, роблячи добро. Нехай нас не лякають, здавалося б, вселенські масштаби роботи, яка стоїть перед нами. Нехай нас не страшить власне безсилля, бо ми не самі – з нами Христос. А коли Він з нами, то вже скоро мову нашої доброти зможуть почути навіть глухі, а побачити навіть сліпі.  Уникаймо зла, та чинімо добро!

п.с. Знайомий священик розповів притчу. Чоловік помирає і предстає на суд перед Богом. Господь дивиться в книгу життя і оголошує вирок: “Гідний пекла”. Чоловік протестує: “За що? Я не зробив нічого!” “Абсолютно точно,” – говорить Господь, саме за це ти потрапляєш до пекла.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.