Не моє просо, не мої горобці…

Звісно, я не хочу нікого образити. Нікого персонально зачепити. Нікого не маю на меті принизити, і тим більше не прагну себе показати в кращому світлі. Швидше, я хочу зачепити проблему, яка не має якогось одного винуватця. Ми всі винні в тому, що відбувається.

Останні роки, а тим більше – місяці, ми про Помісну Церкву говоримо та переймаємося більше, ніж говоримо про Христа та переймаємося Євангелією. Повірте, на даний момент, церковно-політична криза в нас не є настільки принциповою, скільки реальною та страшною є криза нашого духовного життя. Ми живемо в час підміни цінностей. Люди не знають основ християнського, а тим більш – православного віровчення. Люди не читають православних книг, бо ті заскладні, сухі та нецікаві. Вони не ходять до церкви, бо мають «бога в душі». Вони реально не бачать потреби сповідатися від своїх гріхів, бо настільки зріднилися з ними, що говорячи сучасною мовою – стан гріха і є зоною їх комфорту. А ніхто не хоче виходити зі своєї зони комфорту, бо це вже сфера аскетики – застарілої середньовічної науки про мазохізм для монахів. Вони навіть не довіряють священикам свої гріхи, бо просто не довіряють їм навіть у світських дрібницях. Багато простіше стати експертом із Помісної Церкви ніж звичайним православним християнином, послушним своєму духовному отцеві. Так багато суперечок, сварок і протистоянь, і так мало любові та молитви.

Церкви відкриті, але пустують. Я пригадую, ще малим чув, як наші бабусі постійно повторювали апокаліптичні ознаки – «при кінці світу церкви будуть відкриті, але люди туди ходити не будуть». Я ще тоді думав, що по-справжньому перейматися цим мені, на щастя, не прийдеться: по перше, це звучить, як якась маячня. Як так, щоб людям не потрібно було церкви, за які вони, між іншим – на моїх очах, до крові били один одного. А по друге – навіть якщо таке й станеться, то коли ще це буде! Наше покоління прийшло в Церкву спрагненими правди. Здається, що моя перша прочитана книжка про Бога була діаспорним виданням католицького «Катехизму», який нині продається на кожному кроці. Серед нашого кола знайомих була черга, щоб її прочитати. Мені випало читати її ввечері, щоб вранці вже повернути власнику, а він передав її далі ще комусь. Я ще був школярем. Сьогодні є Інтернет, і незалежно від свого особистого рівня інтелекту, освіти та підготовки, ти завжди можеш знайти (безкоштовно!) нові матеріали для самоосвіти. Інтернет придумувався саме, як освітня мережа, і не перестає такою бути, навіть через засилля порнографії, дурнуватих мемів, і безлічі розважальних матеріалів. Але, цього вже не потребують навіть безплатно. І навіть священики. Одна з ознак того, що людина створена на образ Божий є її жага до Бога. Поки в нас така жага є – ми люди. Немає потреби в духовному житті – час згадувати про Дарвіна…

І знову ж таки. Я не нарікаю і не ображаюся. Але коли я пишу пости про церкву і отців, я майже завжди сподіваюся на діалог по цій теми зі священиками, яких у мене в друзях чимало. Але і їм цього не потрібно. Ще є якась реакція на мої жартівливі дописи. Але про священнослужіння не цікаво. Це ж не футбол. Подивитися на «стіни» й зацікавлення отців, то вся робота – відпочивати, їздити на рибалку, варити їсти, доглядати за автомобілем, а ще – співати діферамби єпископам в фейбуці, ставити лайки навіть під самі дурніші їхні пости (Святі владики простіть – я не маю на увазі саме вас конкретно :)). Але поки я не владика (і Боже мене збав), я не маю навіть достатню кількість однодумців, щоб спілкуватися на ці теми. Так от вічно говорю сам із собою. І очевидно, багато з вас навіть підсміюються над тим, що я пишу. Чому серед нас немає фанатів своєї справи? Чому ми не горимо? Чому нас не турбує, що благодать священства – це динамічна річ. І в багатьох із нас Її вже давно немає. На нас ризи є, але Духа Святого немає. Це реально страшно. Але боїмося і переймаємося ми не цим, а церковною політикою. Якщо Бог побачить нашу готовність – від легко дасть нам все, що нам треба так щедро, що «наше око не бачило, вухо не чуло, і на серце не спадало».

Будемо готові - Бог дасть нам усе.
Будемо готові – Бог дасть нам усе.

Люди збайдужіли до Церкви. Спочатку Бог дає вогник благодаті, як аванс. Його треба розвивати, роздмухувати, щоб перетворити його на велике полум’я віри. Не лише миряни, але й чимало священиків, яких я знаю, вже реально догорають. Їм не цікаво займатися тим, на що вони підписалися зовсім небагато років тому. Будь-який фах, і тим більше, священство – повинно бути таїнством любові, безмежної, дикої закоханості в свою справу. Якщо ти робиш все лише за гроші, ти дуже швидко «здуваєшся». Чому? Бо немає справжнього духовного життя, немає того доброго «фанатизму» за Христом. Нема стержня, хребта, а тільки шкіра. Нас ще ніхто не мучив, і ми вже майже від Церкви відмовилися чи відмовляємося. А уявімо собі, якби повернулися часи гонінь? А вони таки повернуться! Як довго ми протримаємося перед лицем своїх мучителів?

Ми всі багато років повторюємо (і я в тому числі), що автокефалія це не самоціль, а нові можливості звершувати своє служіння в кращих для себе умовах. І знаєте, в нас зараз як ніколи раніше чудові умови, а ми все одно не стараємося виконати навіть обов’язкову програму, не те, що довільну . Ми давно не «рвемося» в школи, лікарні, в’язниці. Між іншим, іноді нас туди пускають, але ревності нашої вистачає максиму на кілька місяців чи навіть тижнів. Ми давно не готуємося до проповідей увесь тиждень, як це мало б бути. Ми не йдемо на радіо чи телебачення, бо нам реально немає що сказати цьому світу.

Вся наша церковність зводиться до язичництва. Ми розповідаємо як вести себе в храмі, коли що можна їсти і якою рукою хреститися. І так, цей вічна карусель церковного року від водички Йордану до стрітенських свічок, від верби до пасочок і яєчок затуляє, краде в нас Самого Христа. Нашого Бога і Спасителя немає за всіма цими ковбасами і кошиками з прикритою вишитим рушником пляшкою горілки. Немає ковбас і яєць – наші храми пусті. Хіба ці люди, приходили до Великодньої Євхаристії? Ні, вони приходили по санкцію їсти м’ясо. Прослідкуйте, як поступово зникають люди з храмів ще в Світлий Тиждень. В понеділок ще є хтось, у вівторок їх менше, середу ще менше, а там до суботи «доживають» лише одиниці. На будень наші храми порожні не тому, що люди зайняті справами, а тому, що віра не є сенсом їх життя. Це якийсь придаток, апендикс «нормального» життя сучасної людини.

Вони не уявляють собі що, угодна Богу релігія можлива без будь-яких обрядів. Обряд – це те, в що ми обряжаємо, одягаємо свої внутрішні переконання. А якщо їх немає, то скільки б ти часу не провів у храмі, як прийшов до нього порожнім, так і порожнім виходиш із нього. І так всі 60 років життя. Так краще було до спортзалу ходити в той час – хоч якась користь би була. Мінімум 10-20 років життя додаткових.

Церква це ієрархічний живий організм. Не можна диякону благословляти священика, а єпископу – митрополита. І не можна зневажаючи церковні основи, догмати, Євангеліє, яке є фундаментом будівлі, перейматися лише кольором фарби її даху . Без оздоровлення нашої Церкви нашим активним служінням нам рано мріяти про Помісність. Це нова відповідальність, новий тягар на наші слабкі плечі. Наразі, наші церковні видання не читають, навіть коли й передплачують, самі священики. У нас є неймовірне Інтернет-радіо «Град Лева», про яке більшість віруючих нашої Церкви навіть не підозрює! У нас видаються безцінні книги святих отців українською мовою, а їх ніхто не читає. В наших храмах служать богослужіння не лише в неділю вранці, але й це нікому не потрібно. І, насправді, в нас є чимало хороших священиків і єпископів, які не лише вміють відспівувати і кадити, але й лікувати зранені душі. Людям і їх не потрібно!

****

Я й зараз не сильно сподіваюся на діалог. Це всього лиш думки вголос. Кажуть, що коли напишеш щось на папері, то записані думки вже не будуть тебе так сильно мучити. Дуже на це сподіваюся.