Про той “Томос”, що ми вже маємо

Щороку приймаючи участь у святкуваннях на день Хрещення України та вшановучи святого Володимира в Києві, в мене з’являється одна й та сама думка. Сподіваюсь не лише я  бачу, що навіть такі формальні, цілком “календарні” свята все-таки можуть бути цілком неформальними, добрими, домашніми, родинними та живими. Участь у них – це неймовірне переживання досвіду життя в Церкві та з Церковою, навіть коли твоя родина – це вже не четверо й не шестеро людей, а сотні тисяч знайомих і незнайомих, що йдуть пліч-о-пліч із тобою однією дорогою.

Не дивлячись на те, що українці вже вивчили перше слово з канонічного права – «Томос», хочу наголосити, що це слово можна розуміти ще й у переносному значенні. І в такому сенсі отой Томос ми вже давно маємо. Де він? Наші прості та віруючі люди – це наш Томос, наша канонічність і благодатність, яка вже давно написана на лицях людей. Подивіться лише на різницю в лицях і поглядах людей із двох «конкуруючих» хресних ходів, і вам усе стане зрозуміло. Одні світяться, радіють, живуть. Інші вічно злі, залякані, з відчаєм, страхом і ненавистю. Очі – це дзеркало душі. Як би ти себе не називав, як би ти не обзивав інших – вся твоя віра написана на твоєму обличчі. І я впевнений, що коли до раю буде хоча б формальний фейсконроль, то ніхто, навіть із тих, хто називають себе канонічними монахами, аж ніяк туди не потраплять. Це суперечить природі Царства Божого. Твоє нинішнє лице – це не те лице, яке сотворив для тебе Бог, а те, яке виліпили з тебе твої ж пристрасті. Першого дня Києвом йшли раби, другого – вільні українці. І це було очевидно всім.

Томос – це мертвий папір. І як помиляються ті, хто вірить, що чиясь канцелярія може видавати документи, здатні оживотворити, воскресити мертвого! Не можна оживити мертвого чиїмось підписом. Якщо Церква жива, то їй Томос навіть не потрібен. Якщо ж вона мертва – то він їй і не допоможе.

Той документ, який багато хто нині чекає, насправді, сам оживе від сили, мужності та доброти нашого народу. Того народу, що в найгірші часи своєї історії керувався не відчаємо, а вірою, надією та любов’ю до Бога. Старі, древні патріархати, яких зневоднили віки внутрішніх і зовнішніх чвар, політичних потрясінь, воєн, єресей, зовнішніх і внутрішніх ворогів, самі потребують нині причетності та причасності до живого Тіла Української Церкви. Тільки повернувши собі безпосередній зв’язок із Києвом – батьком міст Руських – запліснявілі, пафосні, порожні, а часом і комічні титули древніх патріархатів знову оживуть та наповняться справжнім змістом і силою. Вселенський Патріархат тільки тоді стане по-справжньому Вселенським, коли не відкине цю силу-силенну народу, який пройшов не просто шляхом від Патріаршого собору св.Володимира до Володимирської гірки, але пройшов через віки атеїстичних гонінь, репресій, сповідництва, мучеництва та новомучеництва, при цьому не згинув, але нині знову відродився з такою силою та міццю, якої ще не було в нас ніколи.

Я не фанатик, і принципово стараюся не писати про те, чого не знаю чи не відчуваю. Як, зрештою, і не люблю видавати бажане за дійсне. Так само, я не можу гарантувати, що мої нинішні відчуття тотожні відчуттям тих сотень тисяч моїх одновірців. Тим не менше, перебуваючи вже котрий рік не біля телевізора, а в самій середині колони, ловиш себе на думці, що на твоїх очах відбувається щось дуже важливе, і навіть якщо ти зараз – невеличка крапочка на фотографії з дрону, лице якої не можна буде розпізнати навіть при максимальному збільшені, саме ти є неймовірно важливою частиною цієї цілісної картини. Наш світ, тим більше – світ Церкви, це живий і благодатний союз таких безлічі таких крапочок, де без тебе загальний вигляд буде неповноцінним не лише візуально, але й онтологічно.

Відомо, що аналогічний «хресних хід» у Московського Патріархату, проведений напередодні був масовий не в останню чергу тому, що був оплаченим. Люди отримували гроші за свою участь у тій псевдорелігійній, політичній акції, спланованій проросійськими олігархами. Наші люди їхали з найвіддаленіших куточків України, з Донбасу та Криму, Тернополя та Харкова, і ще безлічі міст і селищ, назв яких я навіть ніколи не чув, витрачаючи останні гроші для того, щоб долучитися до ходи за свою гідність, за свою Церкву та Україну. На певному етапі духовного та морального розвитку ці речі важливіші не тільки за айфони, але й за хліб із ковбасою. Все ж, треба чесно визнати – для когось це звучить повною маячнею та незбагненне до самої смерті. Рабство – дарує не лише стабільність, але й звільнення від відповідальності, потреби думати та приймати рішення.

Ми не їхали до Києва робити революцій чи політичних акцій. Більшість священиків, із якими я мав можливість хоч трохи спілкуватися, говорили, що їдуть сюди щороку не тільки для молитви та урочистостей, але й для того, щоб побачитися зі своїми братами і сестрами, з тими священиками та єпископами, з якими колись вони дуже близькі, але в силу обставин тепер звершують служіння в інших місцях. Це є вже нашою улюбленою традицією: перед Літургією поспілкуватися з максимальною кількістю знайомих священиків, взяти благословення та перекинутися бодай кількома словами з улюбленими архіпастирями. Це не формальність, не насильство, це не примус. Це живі р о д и н н і стосунки. От ви можете уявити, як у московському патріархаті віруючі роблять зі своїм владиками селфі? Чому? Хіба там немає ні в кого телефонів із камерами? Телефони є, немає живого зв’язку між людьми. Ті люди чужі один одному, хоча й говорять, що вони рідні. Наші зв’язки – всім очевидні без жодних слів.

І нехай у нас теж, не все було ідеально, дещо було не так, а дещо – взагалі не так, як ми очікували чи мріяли. Все ж, це просто людський фактор. Тим не менше, погода цього року була на нашому боці, а значить – від минулого року ми трохи змінилися. Кажу так, бо погода в Україні, як і раніше, залежить не від Президента, і навіть не від Константинополя, але від Бога. Шануймося, браття, бо ми того варті.


п.с. Щиро дякую та радію всім друзям, владикам, отцям, братам і сестрам, які мене впізнавали, обіймалися зі мною, робили селфі чи хвалили за роботу. Особливо передаю вітання тим, кого я не впізнав, або взагалі не зустрічав раніше. Сильно хвалю вас за вашу сміливість, за те, що підходили до мене ) Я дуже ціную всі ваші добрі слова на свою адресу. Як жива людина, я також відчуваю потребу в схвалені своєї роботи. Мені важливо бути корисним і мати певність, що те, чим я займаюся має сенс не лише для мене одного. До зустрічі наступного року в Києві, в єдиній Помісній Церкві!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.