“Місіонер це той, хто горить сам і може запалити інших”

Як уже повідомляли церковні ЗМІ, відповідно до рішення Архієрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 28 грудня 2010 року, було створено Місіонерський відділ УАПЦ, головою якого призначено клірика Тернопільської єпархії – протоієрея Євгенія Заплетнюка, головного редактора «Автокефалії», котрий має багаторічний досвід праці у сфері інформаційної, видавничої та просвітницької церковної діяльності. Сьогодні, до уваги усіх читачів пропонуємо розмову з отцем Євгенієм, в якій він спробував пояснити завдання очолюваного ним Відділу, розкрити суть місіонерства як такого; показати його безпосередній зв’язок з богослов’ям, акцентуючи увагу на значимості самого предмету розмови у справі спасіння людини. Маємо надію, що ця розмова виявиться для вас цікавою і корисною.

- Отче Євгенію, якими ви бачите основні завдання Місіонерського відділу УАПЦ; якими основними засобами їх вирішення ви володієте, котрі з цих засобів, на вашу думку, будуть найефективнішими?

Для того, щоб ми обидва розуміли про що саме йдеться, вважаю необхідним перш за все дещо поговорити про саме поняття місіонерства. Тож, давайте одразу домовимось про терміни. Сьогодні це слово дуже часто можна почути з уст представників найрізноманітніших християнських, і навіть, не християнських конфесій. Безумовно, що коли це слово лунає від сектантів, протестантів, католиків і православних – то, відповідно, його значення має різний зміст, зовсім не один і той самий. Тому, перш ніж нам розпочати розмову про сучасний місіонерський рух, здобутки та плани у цьому напрямку саме Української Автокефальної Православної Церкви, одразу хотів би наголосити на основному: місіонерська діяльність УАПЦ – це участь духовенства та вірних нашої Церкви у певному всесвітньому православному русі, що має на меті привести до Бога усіх жителів планети Земля.Не хотів би розсмішити когось цими грандіозними планами, які чимало хто справді, може зустріти з посмішкою, все ж, це правда.

Із Святого Письма нам відомо, що Євангеліє Царства Божого мусить бути проповідане на свідоцтво усім народам, «а тоді настане кінець» (Мф.24:14). Тобто, сучасні християни, не тільки духовенство, але й кожен член Церкви, мають своїм обов’язком щодо ближнього – допомогти віднайти Істину правдивого Богоспілкування. Це правда, що до нині майже не залишилося мов, на котрі б ще не було перекладу Святого Письма, або хоча б його частини. Так само, неймовірним здається той факт, що нині існують люди, які б не чули хоча б щось про Христа Спасителя. Тож якщо інформації про Бога нині існує надмір, то очевидно, що вся справа не лише у кількості цієї інформації?

Багато Святих Отців, і що особливо цінно для нас, – Отців саме останніх часів, пояснюючи ці слова Євангелія наголошували, що попри всі зовнішні негаразди Вселенського Православ’я саме на ньому лежить тягар відповідальності за спасіння всього людства. А тому, можна сказати й таким чином: ніякої заслуги в людей, що проповідують спотворене Євангеліє нема. Спотворене чисельними сектами та «церквами» Євангеліє ніяк не допомагає людям пізнати «Єдиного Правдивого Бога, і Ісуса Христа Якого Він послав» (Ін 17:3), а навпаки – ще більше заважає у цьому, спокушуючи їх диявольською напівправдою. А ви добре знаєте, що робить ложка дьогтю в бочці з медом. І от, розуміючи оці фундаментальні речі, православний місіонер повинен з ревністю, розважливістю та максимальною відповідальністю готувати себе до майбутнього служіння, або так само «зі страхом Божим і вірою» уже нести його при будь-яких умовах, маючи, або ж зовсім не маючи необхідних для цього засобів, навіть не сподіваючись при цьому на якусь матеріальну нагороду за свою, здавалось би, цілком заслужену працю. Мета місіонера – знайомити людей з Богом, приводити їх до Нього. А зробити це може тільки той, хто сам Його знає. Тому, наголошую: місіонерська праця – це перш за все внутрішня духовна праця самого місіонера, праця по боротьбі з власними пристрастями та гріхами. І вже в міру того, як у такої людини буде очищатися душа від скверни і нечисті гріха, Сам Господь буде посилати такій людині успіх у праці її рук.

Подумайте лишень про таке. Бог – Всемогутній, Всеблаженний і Вседосконалий. І суто онтологічно, за природою, в усьому світі не існує таких речей, яких би Господь потребував. Творець не має жодної потреби в плодах наших рук тому, що й ми самі, й все що ми нібито маємо – це все й так Боже. Однак, зі своєї Премудрості та Всеблагої Волі, Господь учинив необхідним для нас людей вдосконалюватись у Любові до Бога та ближніх. Можна сказати, що спастися нам без ближніх – немає жодних шансів. І от коли розмірковувати над вашим запитанням – який зі способів найбільш ефективний для проведення місіонерської діяльності, то відповідь напрошується чи не сама собою. Тільки через власний подвиг, через правильне духовне життя людина зможе, буквально, побачити не тільки своє «Я», але й «Я» свого ближнього, відчути його потреби та болі, а відчувши їх, тобто справді полюбивши, ми осяяні Благодаттю Божою й будемо в силах показати їй Живого Бога. На жаль, я в житті зустрічав дуже багато «християн»,священиків та навіть архієреїв, які не мали цієї Благодаті, та й відверто кажучи, я й сам маю її небагато.

Першим та основним завданням нашого Відділу – є праця задля нашого духовного оновлення, відродження усіх християн незалежно від їхнього ієрархічного становища. Ми усі – члени єдиної Христової громади. Ми всі залежимо один від одного. Архієреї – від Собору, священики – від архієреїв, миряни від священнослужителів, а Собор від мирян. Ми усі залежимо від усіх. Ще в «Карамазових» Достоєвський писав, що ми усі боржники: «Воистину всякий перед всеми за всех и за всё виноват». Тільки розуміючи себе не як окрему, сторонню Церкві особистість, ми зможемо і зрозуміти всю глибину, велич та трагізм цих слів старця Зосими. Тільки розглядаючи місіонерську працю, як працю спасіння самого себе заради спасіння своїх ближніх, ми зможемо наблизитись до правильного розуміння цього терміну. Хрестити можна «і хрестом і мечем», і насильно, залякуючи людину, чи привабивши її гуманітарною допомогою, чи за якісь інші, суто зовнішні, матеріальні речі. Але при цьому буде здійснений лише обряд, але не Святе Таїнство Церкви, через яке людині невидимо посилається Божа Благодать.

Тому, Місіонерський відділ УАПЦ буде шукати будь-яких способів, щоб допомагати людям ставати кращими християнами. Звісно, ми з вами будемо ще говорити про «зовнішню» та «внутрішню» місії Церкви. Однак, по великому рахунку, між ними немає чітких границь. Є багато нецерковних людей, які насправді, вже довго живуть з Богом, по совісті, але є чимало людей, які відвідують храми, сповідаються та причащаються, дотримуються постів і дають пожертви на храм, чи навіть, милостиню незнайомим жебракам, але для того, щоб називатись їм християнами й цього всього буває замало. Духовне оновлення та відродження християнина повинне розпочинатись та закінчуватись внутрішнім подвигом, але ніяк не обмежуватись ним. Тому, ми займаємось і будемо надалі лише розвивати нашу діяльність на місцях, щоб через наші молитви, богослужіння, зустрічі з духовенством, певні акції та заходи, через книговидання та ЗМІ доносити Істину про Бога та Церкву.

Те, що у нас поки немає постійного фінансування є більше благом, аніж покаранням. Працівники Відділу працюють і будуть працювати не заради зарплатні, а заради спасіння душ. А усі, кого ми будемо закликати до Церкви, будуть йти туди так само не заради користі, як це нині є дуже часто (не буду називати такі «церкви»), але виключно шукаючи «Ісуса, а не хліба куса». Бог ніколи не полишає своїх друзів і служителів. Про це вам, напевне, зможе розповісти кожен православний священик. “Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили.” (Пс.37:25)
Наскільки глибоко вивчається предмет «Місіологія» в навчальних закладах УАПЦ?

На превеликий жаль, наскільки мені відомо, поки жодна богословська школа УАПЦ не має в своїй програмі такої наукової дисципліни, як «Місіонерство» чи «Місіологія». Попри всі існуючі спроби реформи сучасної богословської освіти, як вищі, так і середньо-спеціальні духовні навчальні заклади Православної Церкви, незалежно від «патріархатів», чомусь не мають місіонерського вектора свого розвитку, що, погодьтесь, і справді доволі дивно. Часто можна зустріти нарікання самих богословів, що й набір існуючих курсів, і зміст предметів – це залишки старого, або католицько-протестантського, або просто «дореволюційного» церковного «режиму». З цим не можна не погоджуватись. Однак, час невпинно тече, й тепер у тих же протестантів існують цілі курси з місіонерства, або навіть курсів про «науку церковного росту». Це, звісно, з точки зору православного християнина вже перегин палиці, однак звернути увагу на ці речі й для православних богословів було б далеко не зайвим. Випускники сучасних православних духовних шкіл України, говорячи молодіжною мовою, нині «заточені» виключно на храмову діяльність. Вони не враховують того елементарного факту, що більшість нині живе далеко поза межами Церкви. Невже це не наша справа звертати увагу на таких людей? Сучасні православні духовні школи повинні не лише навчити студентів – майбутніх душ пастирів – помічати таких людей, але й більше цього – вони мусять навчити їх працювати з ними, а передусім – прищепити їм любов до таких людей, щоб згодом під впливом проповіді, ті стали повноцінними членами Церкви.

А чи помічали ви, як нам важко сприймати людей, які мають інші погляди і переконання ніж ми самі? Напевне кожен у житті зустрічався з випадками того, як нас сприймали не за тих, ким ми були насправді. Нині ми з вами навіть є свідками того, як одна частина православних християн (умовно назвемо їх «канонічними»), не чує і не хоче почути іншу частину православних християн (а цих ми також умовно назвемо «неканонічними»). За обрядами, ідолами, та лукавою «канонічністю» диявол не дає їм розрізняти елементарні речі. А що треба дияволу щоб посварити двох людей? Для цього йому достатньо наслати хоча б одному з них думку, що саме він є кращим, святішим та правильнішим за свого ближнього. Нині, як ніколи, для православних існує потреба зустрітись один з одним, існує потреба до відкритого діалогу з нехристиянами або з неправославними.
Відомо наскільки важко, і як бачимо, часто майже неможливо, одній групі православних чути іншу групу таких самих православних. А буває ще складніше нам сприймати погляди людей, погляди котрих ще більш принципово та категорично суперечать нашим з вами поглядам та переконанням. Завдання місіонера – знайти людину та допомогти їй. І нехай вона не одразу стане ідеальною. Нехай вона буде ще якийсь час противитись Істині. Однак, дуже важливо дати шанс, дати християнську надію. Все решту – зробить сам Христос. І ще, на мій погляд, дуже важливо кожному місіонеру навчитись розрізняти у людини хулу на Святого Духа – тобто свідоме противлення Істині, від дуже схожого ззовні несвідомого противлення Правді Божій.

Люди з досвідом багатолітнього життя у гріху, буває, втрачають здатність до правильних вчинків, до правильних думок і висновків. Причому, можуть помилятись дуже й дуже щиро. І ось відрізнити де в помилкових переконаннях такої людини вона сама, а де нею уже говорять біси – чи не головний обов’язок місіонера. Якщо в одному випадку у нас фактично немає жодних шансів навернути людину до Церкви і Бога, то в іншому – такий шанс у нас є, а гріхом для християнина буде те, якщо він ним не скористається, цим, за словами Євангелія, одночасно спасе й себе самого та свого ближнього. (Як.5 :19-20)

Тож, повертаючись до самого запитання завершу відповідь на нього таким чином. Місіонерство – вкрай необхідна дисципліна не лише для духовенства, але й мирян. І хоча тематика предмету надзвичайно тісно пов’язана з іншими богословськими дисциплінами, які давно існують в духовних семінаріях та академіях, все ж, важливість предмету і його актуальність в наш час вимагає особливого ставлення до теорії та практики православної місіонерської діяльності. Якщо завдяки нашому Відділу в духовних школах УАПЦ з’являться хоча б на рівні факультативу заняття з Місіології, (Богослів’я місії, Місіонерства), то я з чистою совістю можу вважати, що створення Місіонерського відділу Патріархії УАПЦ було стовідсотково виправданим. Ми можемо помічати цю дисципліну, а можемо не помічати. Однак, її відсутність виявить нашу неготовність йти у світ, проповідуючи Євангеліє Царства Божого. А це для християнина – найстрашніше.

Як відомо, в протестантських деномінаціях, а також в католиків, досить поважна частина функцій щодо місіонерської діяльності відводиться мирянам або мирянським організаціям. Чи кожен православний може бути місіонером? Які тенденції щодо цього спостерігаються у Православ’ї?

Бути християнином, пізнати на власному досвіді «який добрий Господь», і не ділитись цією найважливішою у світі звісткою з іншими – жорстоко та нерозважливо. Тому, незалежно від свого ієрархічного становища в Церкві, кожен християнин і може, і повинен бути місіонером. Інша справа, що Церква – це живий, Богом заснований організм, у якому кожен член має своє визначене місце. Більше того. На відміну від протестантизму, наша свята Православна Церква має чітку ієрархічну структуру – менший у нас благословляється від більшого. Тому, маючи навіть вчення про т. зв. мирянське апостольство, Православна Церква чітко вказує межі цього місіонерства для мирян. Мова тут йде зовсім не про те, що миряни гірші від священнослужителів. Справа в іншому.
Священство зовсім інший дар, який Господь попускає зовсім не для всіх. Тому, для нас важливо не те, щоб усі церковні активісти взяли на себе функції «церковних лідерів» або священнослужителів. З точки зору Екклезіології – вчення про саму природу Церкви, це протиприродно і абсурдно. Для нас важливо те, щоб кожен спасався у тому чині, у якому покликав його Господь, і по можливості, хоча б не заважав спасатись іншому. Ну, а якщо одиниці з нас будуть у змозі допомагати у цьому своєму ближньому – це вже буде просто ідеально. Зверніть увагу на таку річ. Для православних християн центром духовного життя є Євхаристія та всі інші Таїнства. А відповідно, і все наше з вами життя повинно бути побудоване таким чином, щоб у його центрі стояла Євхаристія. Мирянин-місіонер як би сам цього не хотів, дати її не зможе. Натомість, служіння пастиря, священика, найбільш відповідає природі місіонера.

Якщо тепер запитаєте у чому ж може полягати місіонерське служіння для мирян, то напевно не помилюсь, коли скажу, що й миряни, й весь зовнішній, видимий світ, повинен допомагати нам приходити до Бога. Немає такого села чи міста, де б не жили активні, розумні та віддані Церкві християни, здатні взяти на себе подвиг місіонера, бути першим помічником священика на парафії. Такі люди можуть організовувати парафіяльні бібліотеки, відео чи аудіотеки, вони можуть збирати сільську чи міську молодь для духовних розмов, або вивчення Святого Письма. Взагалі, сфера діяльності тут настільки обширна, що я й сам не знаю ще багатьох способів, які може відкрити для себе місіонер в конкретних умовах. Головне – віра в Бога і бажання Йому служити навіть отими «двома лептами», які в нас є (Мр. 12:41-44). Ще раз повернусь до того, про що уже казав: священик нині мусить вийти за поріг храму. Якщо цього не робити, то незабаром він у цьому храмі залишиться сам. Але, набагато простіше буде досягнути результату, коли священнослужителі мають помічників. Причому, якщо такі помічники на парафіях будуть грамотні, матимуть добру освіту – вони зможуть заповнити прогалини у відсутності такої освіти у самого священика. Звісно, мудрий душпастир не буде ревнувати ймовірній «славі» такого помічника, а лише радіти за успіхи свого духовного сина чи дочки. Справа ж яку вони роблять – це не приватна справа окремого священика, а велика місія усієї Церкви Христової. Ну, це так повинно б бути в ідеалі.

А поки що, священики які мають місіонерство своїм прямим обов’язком, дуже часто легковажать цим, а миряни які можуть та хочуть їм допомагати – не зустрічають з боку священнослужителів належного розуміння. Це дуже сумний факт. Бо той хто вірить у Бога, не може не ділитись цим з іншими. І лише, тоді коли для священика не кадило, але Святе Письмо буде на першому місці, можна буде говорити, що та чи інша громада може мати добре майбутнє. Ми з вами помалу, але вже досить впевнено стаємо свідками того, як величезні храми стоять пустками – колись попередні покоління християн побудували їх нам, немов би в спадок мріючи, що колись вони будуть місцем духовного відродження людських душ, маючи світлу надію на те, що їх діти та внуки будуть молитися за них хоча б час від часу. Але, приходить цей час, а порожні храми та собори стають лише підтвердженням очевидного факту, що священик мусить бути не лише требовиконавцем і наймитом для надання людям певних «релігійних послуг» згідно з прейскурантом, але й місіонером, який мусить запалювати серця парафіян Вірою, Надією, і Любов’ю. Причому, ще раз підкреслю – безплатно, за спасіння душі.

У всьому світі рух мирян-активістів все більше й більше здобуває світ для Христа. Молоді люди, особливо християнські подружжя, стають місіонерами, подорожуючи різними країнами та розповідаючи іншим про Церкву й Бога. Окрім цього, багато людей для служіння Церкві обирають саме свій «рідний» фах чи професію. Скажімо, люди, які розуміються на програмуванні створюють успішні інтернет-проекти, люди, які знаються на типографській справі – друкують релігійні книги, газети та журнали, а ті, хто має дар слова чи учительства – збираються в гуртки для вивчення Закону Божого разом із іншими християнами. Багатші щедро жертвують на церковні проекти. Головним тут є не те, чим саме ви будете служити Христу, але ваша віра у важливість власного християнського покликання, смирення та впертість на шляху до видимих результатів.

Очевидно, що проповідь Євангелія – це основне питання, яким повинні займатися місіонери. Це є також одним із головних завдань звичайних священнослужителів у храмах. Може варто було б обмежитися церковними проповідями, а не створювати спеціальні церковні підрозділи?

Ви справедливо зауважили, що священнослужителі в храмі повинні робити все те головне, що мають робити у своєму служінні місіонери, а місіонерська діяльність Церкви – це така діяльність, що найбільше відповідає самій природі та меті Церкви. З цього погляду ми, й справді, зустрічаємось з певною тавтологією. У Церкві, яка має своїм безпосереднім обов’язком «навчати та хрестити», створюється окремий Місіонерський відділ. Справа тут ось у чому. Православна Церква, а особливо наша Церква Українська, з якогось періоду перестала звертати увагу на людей, які перебувають поза церковною огорожею.

Розповім вам історію з власного життя. Коли я ще працював над магістерською, а згодом кандидатською дисертацією з цієї теми, (тоді вона ще стосувалась більше Пастирського богослов’я) в багатьох людей виникали до мене, якоюсь мірою, цілком справедливі зауваження і запитання: чому я обрав саме таку, досить специфічну тему, яка стосувалася саме пастирської допомоги людям з фізичними вадами. Для багатьох моїх друзів було незрозуміло чи є сенс займатися проблемами сліпих і глухих православних християн, якщо поруч з нами живуть тисячі і мільйони цілком здорових і «нормальних» людей, які при усіх своїх можливостях все-таки нічого не чули про правдиву Церкву Божу. З погляду раціоналіста чи прагматика вони й справді мали рацію. І ось, коли я чув такі певного роду докори, мені завжди згадувалась притча Христова про доброго Пастиря, який покинув дев’яносто дев’ять овечок, щоб знайти єдину заблудлу, соту вівцю. Наслідуючи його, так повинен чинити і кожен православний душпастир та місіонер: сумувати з сумуючими, радіти з тими, що радіють, бути «всім для всіх» і «сіллю для світу». (Пор. Ін.10:11; Мф.5:13-14) Але бути таким ідеальним служителем в наш, зовсім не ідеальний час, надзвичайно складно, хоча, як і у всі часи життя Церкви – можливо. Тож, саме для того, щоб допомагати отцям-настоятелям у їхній діяльності, й було створено наш Відділ. Лише об’єднуючись люди можуть здобути більше. Лише разом нам буде під силу зробити те, що не завжди нам вдавалося, коли ми були на одинці з власними проблемами. Зовсім не обов’язково, що всі священики не можуть стати добрими місіонерами без нас. Але, навіть і у такому випадку йому буде потрібна допомога, буде конче необхідний обмін досвідом з іншими та духовне підбадьорення.

Всі ці речі, попри свою зовнішню малозначущість, насправді, надзвичайно важливі в нашій, цілком буденній і рутинній праці. Повірте, навіть у служителів Вівтаря бувають власні кризи. Це, взагалі, тема окремої розмови, тож я продовжу про основне. Попри все інше, місіонер – це служитель Церкви, який професійно займається активним вивченням своєю сфери: вивчає безцінну спадщину Святих Отців, в теорії та практиці пізнає православний християнський досвід духовного життя, досліджує різноманітні секти та віровчення, щоб протистояти їм, провадить певного роду дослідницьку і наукову роботу в цій галузі. Парафіяльний священик не завжди може знайти достатньо часу для цього. Окрім загальних та приватних богослужінь, якщо священик одружений, то він мусить віддавати вільний час і сім’ї: дружині та вихованню дітей, а ще самоосвіті та відпочинку. В іншому випадку, він тяжко согрішає, навчаючи інших як будувати сімейне щастя, не побудувавши його спершу для самого себе та власної родини. На мою думку, ідеальний варіант православного місіонера – чернець, або диякон із «закінченою» богословською освітою. Для місіонерки – дружина священика, або жінка з теологічною та/або педагогічною освітою. Хоча, особливих вимог Церква для місіонерів не ставить, все ж, чим більше підготовлений буде місіонер до своєї праці – тим успішнішою ця праця в нього буде.

У планах нашого Відділу – систематичні курси з підвищення кваліфікації місіонерів. Оскільки в наш час місіонерами не народжуються, а стають, то будемо робити все можливе для того, щоб постійно вдосконалюватись самим і допомагати в цьому всім бажаючим. В першу чергу – єпархіальним місіонерам, збори та робочі групи з якими будемо скликати якомога частіше. Нам потрібно збиратись і обговорювати те, про що Церква, принаймні наша, мовчала уже багато років. Наголошу: вже саме існування нашого Відділу досить красномовно свідчить про те, що священноначаліє нашої Церкви чудово розуміє всі небезпеки апостасії, та хоче в міру своїх можливостей від них позбавлятись, тепер уже з нашою допомого.

Як ми знаємо, християнська місія – це навернення іновірців або атеїстів до Церкви, інтелектуальна боротьба проти впливу сект. Але ж, і серед православного люду є багато неосвічених та недосвідчених людей, котрі часто не знають основних віронавчальних істин, плутають їх з різноманітними язичницькими елементами… Тож, яка з цих місій є важливішою: «внутрішня», чи «зовнішня»?

Кожен місіонер повинен добре засвоїти, а згодом і сам розповідати іншим про те, що християнська місія – це духовний шлях християнина до Бога. Саме слово «місія», у перекладі на українську мову, означає «доручення». Тобто, ведучи мову саме про православно-християнську місію, ми маємо на увазі велике доручення Господа нашого Ісуса Христа йти в світ та навчати, зберігаючи все заповідане Господом, і лише після цього хрестити усіх достойних у ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. (Мф.28:19)

Зовсім не випадково в аскетичній літературі слов’янське слово світ – «міръ» має кілька значень. Православні християни чітко розрізняють Богом сотворений чудовий і досконалий видимий світ, та все те зло, яке нині панує у ньому, царство зла, царство антихриста. Очевидно, що антихристове царство – це не якась географічна одиниця. Вона не має чітких меж на карті та не розташована на якомусь конкретному материку. Йдеться про наш світ у його іншому вимірі, духовному. Кожен з нас, з людей, за час свого земного життя може зробити вибір щодо свого власного майбутнього. Вже тут, на землі, ми можемо належати одному з двох світів: або Царству Господньому, або Царству диявола (Ін.12:31). Роль Церкви – допомогти людині зробити правильний вибір, не помилитись, коли та буде обирати між Творцем і ворогом роду людського. Тож, очевидно, що місія Церкви не може розповсюджуватись виключно на якісь конкретні держави. Звісно, навіть і в наш час існують країни, у яких слово про Христа табуйоване або заборонене. Однак, коли вести мову про місіонерство в його православному розумінні, то треба підкреслювати, що воно повинно реалізовуватись у найвищому, внутрішньому, духовному вимірі. Як я вже згадував, для нас не важливою є кількість навернених людей. Головне для нас – якість духовного життя таких людей і тепер, і в майбутньому.
А тепер, послухайте дуже важливу річ. Ви вжили широко відомі терміни, якими характеризують напрямок церковної місійної діяльності. І справді, з курсів Пастирського богослов’я ми знаємо, що існує «внутрішня» і «зовнішня» місія. Однак, не завжди вживаючи ці терміни ми використовуємо їх по-православному, оскільки і ці терміни мають кілька значень. І розрізняти їх кожному християнину буде дуже важливо.

По-перше, внутрішньою і зовнішньою місією Церкви називають таку активну церковну діяльність, границі повноважень якої або обмежуються рідною країною окремої помісної Церкви, або навпаки – не обмежуються нею. В такому випадку «внутрішня місія» – це служіння Церкви у межах території власної країни, а «зовнішня» – поза межами своєї країни.

Другий вживаний варіант використання цих термінів характеризує місію Церкви вже щодо людей окремої помісної Церкви, відносно їхнього стосунку до місцевої громади віруючих. В такому випадку під «внутрішньою місією» розуміємо вже оцерковлення, катехизацію існуючих членів Церкви, та активну й цілеспрямовану працю задля їхнього духовного становлення. Відповідно, під «зовнішньою» – місією в такому випадку розуміємо працю Церкви для навернення в її спасительну огорожу нехрещених, невіруючих, хрещених, але не навчених, сектантів та представників інших подібних категорій нецерковних людей, коротше кажучи, тих хто з будь-яких причин досі не є в Церкві.

Однак, для православного християнина, місіонера, найважливіший ще інший поділ. Він – третій у нашому списку. Кожен православний місіонер повинен завжди ділити власне покликання і відповіді обов’язки на дві частини: на свою внутрішню та зовнішню місію. Навіть випускник богословського ВУЗу повинен розуміти, що диплом заслужено отриманий ним одного дня, не робить його якось «автоматично» розумним і досвідченим. Те ж саме й зі священиками. Саме Таїнство Рукоположення не робить з недосвідченого юнака – досвідченого, а з нерозумного – розумного. Тому, перше, що повинен розуміти кожен місіонер, та служитель Церкви – це усвідомити своє духовне і інтелектуальне недостоїнство, недосконалість.

Якщо людина, будучи зв’язана путами гордині, наважиться одного дня стати місіонером лише для самоствердження, то її праця обов’язково обернеться проти неї. По-перше, тому, що той, хто сприймає себе за всезнаючого, ніколи не зможе відчути реальної потреби у продовженні своєї освіти. Про це попереджували ще древні язичницькі філософи: «Не розпочни навчати інших передчасно, бо ризикуєш так і сам залишитись недоуком». Ну, і звісно ж, марнославство та гординя завжди стоять на перешкоді нашій любові до ближніх. Той, хто любить тільки себе, не зможе мати до інших не лише любові, але й поваги та розуміння. Серце такої людини зайняте вже собою та власним самолюбуванням. Але найгірше тут зовсім не це. Людині для якої «бог» – це вона сама, насправді не потрібні ні інші люди, ні сам Христос. Вона зовсім не здатна бути місіонером, оскільки, часто вже на фізичному рівні, не здатна відчути ні людину, яка поруч, ні Христа, якого зовсім не потребує.

Взагалі, це дуже важлива тема для обговорення, ми обов’язково будемо ще не раз вертатись до питання психологічного і духовного стану самого місіонера. Той, хто сам не горить, інших запалити аж ніяк не зможе. Тому православний християнин чуючи про якусь «внутрішню місію» повинен перш за все думати про свій особистий внутрішній, духовний стан. «Лікарю , вилікуйся спочатку сам». Приблизно так можна підсумувати першочергове завдання будь-якого християнина, і місіонера зокрема. Оце і є наша найперша і найголовніша, «внутрішня» місія. І лише «вийнявши колоду з власного ока», ми побачимо як допомогти вийняти скалку з ока нашого брата. (Мф.7.3-4), твердо пам’ятаючи своє місце – ми не судді і не законодавці. Ми співпрацівники Божі, у Господньому винограднику.

Коли православний місіонер несе світло Христової істини в середовище іновірців, він, очевидно, стикається з великим спротивом. Наскільки важко проповідувати і навчати в наш час – коли тільки й чуєш: «Цей – не толерантний, нетерпимий, той – фанатик, ксенофоб!..»?

Ви знаєте, за всю історію існування нашої планети та людства на ній, в світі жив лише один досконалий і безгрішний Чоловік – Господь наш Ісус Христос. Він за нашими мірками прожив зовсім небагато часу – десь приблизно 34 роки. Однак, навіть і за цей час він не зробив нічого злого, чи, використовуючи мову філософії, морально невиправданого. Можна сказати більше: він докладав надзвичайно багато сил для того, щоб полегшити життя своїх сучасників. Коли його просили, то він не міг відмовити жодному проханню людей, які до нього звертались. Причому, любов Христа до людей була настільки сильною, що вона виявлялась абсолютно різноманітними способами, та характерами цих реальних вчинків: від побутового, до онтологічного та надприродного. Так, одного разу він таємно перетворив воду для бідної сім’ї на вино, а іншого – воскресив з мертвих свого друга Лазаря, чиє тіло на той час вже зазнало впливу тління і розкладу. Де лише було можливо, Ісус Христос допомагав людям звільнитись від влади гріха та хвороб. Навіть більше того. Він так полюбив наш світ і людей в ньому, що погодився віддати своє життя за нас усіх – і тих хто його розпинали, і тих, хто живе уже двадцять одне століття після цих подій. І, здавалося б, така ідеальна Людина варта була б вічно жити на землі, і за все те добро люди ще за життя мали б поставити Їй пам’ятник. І люди таки справді поставили пам’ятник Спасителеві. На Голгофі, серед двох розбійників. З Євангельської історії ми добре пам’ятаємо ті події. Хоча убивці не змогли назвати жодної реальної провини, адекватної такому жорстокому та звірячому покаранню…

Там є ще цікавий епізод про відречення Симона-Петра. Коли для Христа розпочалися хресні муки, суд, побиття та глузування, Симон-Петро міг тривалий час супроводжувати цю озвірілу юдейську юрбу, якій насправді було все одно кого розпинати і за що саме. Вони не знали ні Христа, ні його вчинків, ні його життя, ні його учнів-апостолів. І лише одна жінка впізнала біля ватри одного з тих, хто був постійно біля Учителя. Всі решта й гадки не мали хто це гріється біла вогню поруч з ними. А біля них же стояв Апостол…Та й той відрікся від Нього… (Мф.26:69-75)

Я хочу загострити вашу увагу саме на цьому, надзвичайно характерному факті. Люди майже завжди є знаряддям певних духовних сил. Звісно, свобода волі у людей завжди залишається. Однак, дуже часто диявол, буквально навіюючи нам свої думки, обов’язково переконує нас самих, що ці думки – наші власні вже з самого початку. З пригаданої щойно історії, як врешті й взагалі з усієї світської та церковної історії, бачимо, що це не завжди так. Людина має можливість вибору лише тоді, коли вона вільна від гріхів та пристрастей. Якщо ж її очі, руки та ноги окутані пеленою гріховного смороду, то про яку свободу людини можна говорити? Лише та людина, яка вперто і свідомо бореться зі своїми духовними немочами, може назвати свої думки і вчинки – відносно вільними. Інакше – люди роками можуть жити, служачи самому сатані, при цьому вперто і щиро переконувати інших, що ніякого Бога, ні, тим більше, сатани зовсмі не існує. Тож, і очевидно, що будь-якій людині, не лише місіонеру, в наш час залишатись просто порядною людиною – вже надзвичайно складно.

В одній зі своїх проповідей Предстоятель УАПЦ, Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Мефодій так і говорив: “Нині у людей майже немає вибору між добром і злом. Усі ми сьогодні вимушені обирати між більшим злом, та меншим”. І для того, щоб переконатися в справедливості цих слів, нам достатньо відкрити газету, включити Інтернет чи телевізор. Добру завжди противиться зло. Ще райському блаженству наших прабатьків заздрив і противився змій-диявол, і вже серед дітей Адама та Єви виявися перший братовбивця. Тому нічого дивного немає у тому, що проповіді найкращої і найрадіснішої для нас Євангельської новини – звістці про Любов Бога до людей, завжди буде противитись диявол. Звісно, для цього йому зовсім не обов’язково поставати перед нами у образі рогатого і хвостатого людиноподібного цапа. Він приходить в наш розум майже непомітно. Особливо непомітно для тих, хто не звик прислухатись до голосу власної совісті. Тому нині на шляху місіонера не доводиться дивуватись різним перешкодам. Навіть навпаки. Я сильно здивувався б, якби справи з поширення Євангелія йшли у нас саме так, як ми бажали і планували. Є люди які будуть заважати або противитися нам свідомо, відкрито і не боячись. Але є люди, які зовні належать до нас, але «ніколи не були нашими».

Ось приклад. Місіонерство – це, не в останню чергу, захист інтересів Церкви. І от бувають такі випадки, коли одна частина вірних, скажімо певна єпархія або парафія, протиставляють себе усій церковній повноті, видаючи власні заблудження за волю і рішення усієї Церкви, хоча це насправді зовсім не так. Звісно, зовні такий бунт може бути часто прихований під чудовими і улесливими словами про надзвичайну любов до Рідної Церкви, про турботу про неї, та навіть про готовність до мук заради неї. Однак минає час, і вже сторонньому спостерігачеві стає зрозуміло, що всі ці слова – лише блеф, порожнеча, марнослів’я. Є, знаєте, такий типаж людей, які часто використовують термін «соборноправність» у значені законного виправдання церковної анархії, та чийогось (переважно свого) гордовитого владолюбства. Коли ж посилаючись на ту саму соборноправність, таким людям акуратно зробити справедливе зауваження, то вони у відповідь на вас спалахують гнівом і ненавистю. У них же власне розуміння природи Церкви, і тим більш термін «соборноправність» може використовуватись тільки в одному напрямку. Насправді, все це і смішно і сумно водночас. Але саме це якраз і підкреслює необхідність існування нашого Місіонерського відділу.

Без достатньої богословської і церковної свідомості багато душпастирів будуть лише проповідувати самих себе – свою зовнішню красу, милозвучність голосу і добрий слух, щоразу нові й нові коштовні прикраси священичого облачення, вправні театральні жести або пафосну і штучну манеру повчати інших. Такий ідол не зможе приводити людей до Бога. Йому цього зовсім не потрібно. Центр його «богослужінь» – він сам. І, повірте, таких «пастирів» у нас, ой, як багато. Мені складно розповідати про це, бо я й сам зовсім не ідеал. Але зараз я кажу зовсім не про себе, а про те, що наша Церква все ж таки цей ідеал знає, і прагне усіма способами його отримати та зберегти.

Чи є прийнятними/припустимими для нас способи для залучення більшої кількості людей до Церкви, до яких вдаються інші церкви, наприклад: спрощення і скорочення богослужінь, організація при храмах різноманітних світських розважальних заходів, або навіть лібералізація вимог до осіб, які можуть бути священнослужителями?

Саме у відповіді на це питання й полягає ключова різниця в розуміння православної місії та «місії» інших, так званих «християнських» церков та численних сект. Образно кажучи, для нас немає жодного значення кількість залучених до храму людей, якщо ця кількість в кінцевому результаті не перейде в якість. Оскільки мета Церкви – зробити людей кращими та якомога більше наблизити їх до Бога, то жодна організація поза Православною Церквою, в принципі, на це взагалі не здатна вже за своєю природою. Тільки Православна Церква відкриває перед людиною безкрайні простори Богоспілкування. Тільки Православна Церква має своєю місією обожнення людини – тобто духовне вдосконалення людини в такій мірі, що вона ще живучи на землі стає воістину повноцінним громадянином Неба. І здобути всі ці блага людина може лише живучи в границях нашої Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви.

Якщо подивитись на діяльність усіх інших псевдорелігійних угрупувань та організацій, то дуже чітко зможемо побачити та переконатись у тому, що левова частка їхніх зусиль (причому, незалежно від деномінацій) полягає в тому, щоб якомога більше спростити духовний рівень своїх «парафіян». Ведеться цілеспрямована праця на те, щоб «понизити планку» духовного і релігійного рівня християнина. Замість того, щоб поступово «нарощувати» християнську свідомість християн, сектантами нині на робиться щось цілком протилежне. Під виглядом «місіонерства» для неофітів реально опускається сам рівень Церкви. Нібито під благочестивими намірами, тут приховано страшну духовну хворобу таких релігійних організацій – от для них, і справді, є важливою не так якість духовного життя християнина, як кількість членів у громаді. У що саме їм вірити, і яким саме чином будувати власні стосунки з Богом – для них питання зовсім іншого, набагато нижчого ґатунку. А оскільки в цьому світі двох богів бути не може, а є лише Один, Правдивий і Живий Бог, то висновок напрошується сам собою – ті, хто проповідує замість Христа численні «послаблення» та «компроміси», насправді служать зовсім іншому богу, і зовсім не Христу.

Скажімо, відома секта Свідків Єгови вже кілька разів кардинально змінювала свої основні віронавчальні доктрини. Декілька поколінь «свідків» вірили в абсолютно різні речі, і мали абсолютно різні релігійні пріоритети. І так було не лише з цією, конкретною сектою. Так бувало з багатьма протицерковними угрупуваннями, для яких головною метою було не спасіння християн, а саме їхня повна ізоляція від правдивої Церкви Христової. Це вічна мета диявола, і це реальний план для грядущого антихриста. Його завданням, ще з перших віків існування Церкви, було розмити границі Тіла Христового і запропонувати усім бажаючим більш зручний, «полегшений» варіант «церкви», який би не вимагав від людей занадто великої турботи про свою душу, не звертав стільки уваги на людські гріхи і пристрасті, та на потребу їх викорінювання потом, кров’ю та слізьми. Так з часом з Церкви Христової з «місіонерською метою» поступово зникають не лише тривалі молитви, але й цілі Таїнства та богослужбові обряди. Поступово люди звикаються з бісівською думкою, що дотримання посту це якась формальна справа, зовсім необов’язкова для спасіння. Або ще гірше – деякі «христяни» свято переконані, що строго дотриманий ними піст – це їхня надзвичайна заслуга в Божих очах, за яку сам Господь вже тепер стає їхнім боржником. Сектанти відкидають дивовижний світ іконопису, цілого пласту «богослов’я у фарбах». У той же час, саме ікони з точки зору місії – один з перших і головніших богословських і педагогічних засобів для катехизації. Втрачаючи відчуття святині, сектанти, навіть вже проти своєї волі, починають проповідувати як святе те, що насправді і не є святим.

Один з дуже характерних, і моїх улюблених прикладів – ставлення протестантів до рок-музики. В них не тільки немає заперечень щодо моральної припустимості використання такого вигляду мистецтва, але й ще більше: з якогось часу вони активно використовують рок і важку музику в якості саме богослужбової музики. Під музичний супровід важкого гітарного та барабанного ритму лунають молитви до Христа, якого, до речі, в православній традиції називають «Начальником тиші». Погодьтесь, це величезний контраст не лише з православним розумінням самого богошанування, але й абсолютний контраст із здоровим глуздом. Причому, це ще стає дивніше, коли ми знову повернемось до проблеми іконошанування. Виявляється, ікони святого преподобного Андрія Рубльова та фрески Діонісія для сектантів це ідоли, а от рок-музика – це благо! І таких прикладів можна наводити безліч. Бо так само, як зло та гріх завжди є абсурдом за своєю природою, так добро і правда завжди є логічними, виваженими і послідовними. І як в Церкві Христовій все побудовано «благообразно і по чину» – так в сектах, усе вже в своєму корені, є неправильним, нелогічним, непослідовним і гріховним.

Церква – це Христос, а секта – антихрист. Тому, нам, християнам, безперечно, не варто шукати способів звільнитись від тягарів свого хреста. Краще прагнути вимолити у Бога сили його чесно пронести, протягом того часу, який визначив для нас Христос. І саме щоденною і невтомною працею перемагається наша плоть, загартовується воля, і очищається душа. Тобто, чим важчий наш шлях – тим спасительнішим і кориснішим він буде для нас. І навпаки: ніякої користі для вічності не буде мати наше життя, якщо ми проведемо його на канапі перед телевізором. Православні християни однаково небезпечними гріхами вважають як і маловірство, так і занадто велику надію на милосердя Боже. Господь наш Ісус Христос навчав, що «Царство Боже силою береться». А оця згадана Богом «сила», і сектантські дискотеки – це далеко не одне і те ж.

Стосовно ж згаданих вами у запитанні «розважальних заходів», що можуть відбуватись у церкві, то відносно цього я маю такі міркування. Спільне життя православної громади не може, і не повинно обмежуватись богослужіннями. Отже, священнослужителі повинні піклуватись про те, щоб їхні парафії ставали не лише центрами духовного життя, але й осередками релігійного, наукового, культурного, соціального життя конкретного міста чи села. Пастирська розважливість повинна підказувати священнослужителям і місіонерам припустимі границі, проведених заходів та акцій. В ідеалі – для позабогослужбової діяльності спільноти потрібно використовувати окреме приміщення: клуб, залу, велику кімнату іт. д. Ні в якому разі не припустимо використовувати сам храм, як театральну сцену. Храм – це Святеє Святих для християнина, і з цим потрібно відповідально рахуватись. Інакше, занедбуючи святиню, ніякий місіонер не лише не здобуде омріяних результатів, але й навпаки – зашкодить усій справі поширення Євангелія не лише собі особисто, але й усім своїм наступникам. Місіонерські організаційні та інтелектуальні невдачі надзвичайно сильно зберігаються в пам’яті простого народу, часто навіть глибоко проникаючи у їхню свідомість. У той же час, все добре та успішне швидко ними забувається. Звісно, це можна не помічати, можна про це не думати, але це є правдою нашого з вами життя в гріховному і недосконалому світі останніх часів (Пор. 2 Тим.3:1).

Ну, а про гомосексуалізм священнослужителів я взагалі зараз говорити не хочу. Це величезна зневага для Бога і Церкви. Якщо християни серцем і душею вірять, що люди були сотворені на Образ та Подобу Божу, то содоміт прямо стверджує, що його пристрасть тотожна з Божою Природою, оскільки він також людина, як Адам чи Єва. (Бут.1:27) Бачите, до якого безумства приводить людський гріх. Наше завдання – не схвалювати його і не захищати, а викорінювати поки не пізно.

Загалом успішними, чи може невдалими є спроби «місіонерити», «катехизувати», скажімо, в російській церкві? В чому їх помилки, і як уникнути їх нам?

Відповідь на це питання буде найкоротшою з усіх, вами нині почутих. І вся справа у тому, що відповідь на нього не може бути однозначною. З одного боку, глобального, саме Православна місія оцерковила увесь світ. Не так католики, не так протестанти, а саме православні місіонери залиши після себе добрий і найбільш помітний слід. З іншого боку – і донині є дуже багато речей в житті Церкви, які можна було б виправити, але ніхто досі їх так і не виправив: як у міжцерковних стосунках (а це теж місія!), так у питаннях оцерковлення вже охрещених людей, так і у справі проповіді Євангелія словом і ділом на інших континентах. Багато Господь дозволив зробити святим Апостолам, багато Господь дозволив Кирилу і Мефодію, багато дозволив зробити святому Миколаю Японському, багато дозволив митрополиту Іларіону Огієнку або Петру Могилі. Але, щось Господь залишив і нам з вами.

Щодо помилок…Особисто моя активна місіонерська праця лише розпочинається. Тому, мені дуже складно добре відповісти на це питання. Скажу лише дві речі. По-перше, ніколи не варто спокушати Бога, думаючи, що Він Сам за нас все зробить. У зв’язку з цим мені згадується один добрий християнських афоризм: «Бог не має на землі інших рук, окрім наших». З богословського боку, звісно, він не є цілком православний. Однак, з точки зору аскетичного подвигу місіонера – він може бути певним стартом в усвідомленні своєї місії.

Ну, й друге. Стосовно Росії. Місіонерські успіхи російської Церкви – це завжди виняток з правил. Вони мали місце лише тоді, коли за справу бралися люди, які ставили своє служіння вище власного життя. Перш ніж когось повчати і просвічувати Світлом Христового Євангелія, потрібно було самому спочатку навчитися і просвітитися. А немита Росія завжди боролася з освітою. Почитайте історію, і ви зрозумієте, що я маю на увазі. Скажімо, дізнайтесь хто такий був святий Феофан Грек, і за що він страждав, і коли вже його було канонізовано. Наша Українська Церква просвітила сусідню Московію світлом Божого вчення відносно недавно. Це вже нині Москва називає себе Церквою-Матір’ю для Української Церкви, і навіть претендує на якусь виключну роль серед сім’ї рівноправних помісних церков світу. Бачимо, наша Церква ще мало в цьому сенсі попрацювала, бо ми ще не навчили сусідів навіть того, що брехати християнам аж ніяк не личить. Отже, оскільки вони ще поки вперто брешуть, то вони мало схожі на християн, а ми – мало схожі на ревних місіонерів. Сподіваюсь, що усі українські православні місіонери будуть і надалі продовжувати свою героїчну і таку невдячну роботу, ще колись розпочату нашими батьками – по просвіченю і оцерковленню нашого братнього російського народу. Бо це чиста правда: ні ми без них, ні вони без нас не спасуться. Вони не спасуться бо ненавчені, а ми не спасемось, бо не врозумили заблудлих і нерозумних. //8 лютого 2011 р.

Розмовляв Миколай Катрич, Редактор Uaoc.Net  

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!