Перша неділя посту. Торжества Православ’я

Бесіда в першу неділю Великого посту – Торжества Православ’я – виголошена в Свято-Воскресенському соборі м.Тернополя протоієреєм Євгеном Заплетнюком 1 березня 2015 року.

Найперше вітаю вас, дорогі браття та сестри, з величезною духовною радістю – причастям Тіла та Крові Господніх та, передусім, із святим Таїнством Покаяння. Сьогодні наша парафія має власне свято, оскільки більшість із вас саме сьогодні приступили до святих Таїнств. А це, звичайно, впливає на всю атмосферу нашої громади, тому я сердечно вітаю всіх вас. Сподіваюся, що цю благодать, яку ви отримали в таїнствах, ви збережете на якомога довший час. Бо відомо, що певний час ми її ще відчуваємо, але потім відходимо з храму, поринаємо у вир своїх життєвий проблем і турбот, то вона від нас поступово відходить. І тому, я бажаю всім нам сили та розуму для того, щоб ми з вами вели себе так, думали так, щоб Благодать Божа зберігалася з нами і в нас якомога на довший час. Але, зверніть увагу, що це залежить не від Бога, Який хоче постійно перебувати біля нас та освячувати нас, у будь-який момент нашого життя. Коли ми робимо неправильні вчинки, Благодать від нас відходить. Пам’ятаймо про це, та намагаймося зрозуміти такі принципи духовного життя.

А взагалі, сьогоднішня неділя – перша Великого посту – має значення не тільки для тих, хто уже приступив до святих Таїнств, але й для всіх нас, тут присутніх і відсутніх. Господь і Бог милостиво дозволив нам знову йти стежками спасіння святої Чотиридесятниці. Ми не достойні, не варті цього дарунку, бо кожного дня грішимо та робимо такі вчинки, які віддаляють нас від Бога. Але Господь не покидає нас своєю добротою, а подаючи Свої великі щедроти, знову та знову дозволяє нам каятися та змінюватися. Кожного дня коли ми прокидаємося, то бачимо, що для нас знову світить сонце, а в цьому вже помітно голос Божий, звернений до нашого серця: «Душе моя, душе моя, устань, чого спиш? Кінець наближається і ти засмутишся!».

Дуже часто священиків запитують про те, чи бувають чудеса Господні в наш час. А відповідь на це питання дуже проста. Подивіться, скільки ми грішимо, а Господь за це все рівно не покидає нас своєю Благодаттю та дозволяє знову бачити цей день, знову бачити це сонячне проміння та знову молитися. Перед Господом Богом постійно моляться херувими та серафими та всі інші безплотні сили в неприступному світлі. Але Він дає свою згоду, приймає і нашу з вами слабку молитву, яка найчастіше є лише творінням наших уст. На превеликий жаль, у той час наші серця можуть бути дуже далеко від Бога. Устами ми сповідуємо Бога, говоримо чудові та правильні слова, повторюємо ідеальні молитви, вчимо їх напам’ять, вчимо чужі молитви та промовляємо наче свої власні, але при цьому наше серце може бути дуже далеко від усього цього.

Якщо ви уважно слухали Євангельське зачало цього дня, а я дуже сподіваюся на те, що ви його дуже уважно слухали, то пригадали відому історію про те, як Господь наш Ісус Христос зустрів двох своїх майбутніх учнів – Филипа та Нафанаїла. Филип, який жив недалеко від інших двох відомих нам апостолів – Андрія та Петра, також отримав можливість зустрітися з Христом. Коли він Його побачив, то одразу ж зрозумів, що перед ним стоїть не проста Людина, а Син Божий, той самий Месія, Який прийшов спасти світ, і Якого всі так довго чекали.

А що ж може бути більш природнім для людини, яка знайшла велику радість – Самого Бога? Вона хоче швидше поділитися цією радістю з іншими, не маючи сил втримати цю звістку в собі. Филип хутко біжить до свого товариша Нафанаїла тай каже йому, що знайшов Месію! Нафанаїл тоді запитує, а звідки він родом? У відповідь чує, що Спаситель прийшов із Назарету. Почувши це він дивується: хіба може бути щось добре з того міста?

Ми сьогодні з вами також, буває, живемо в полоні власних упереджень та до різних людей ставимося по-різному, ( хоча маємо любити всіх однаково). І дуже часто, на наше ставлення до людини впливає лише місце її народження, національність, або те, ким були її родичі. У єврейському народі також була така проблема. У них також нерідко сперечалися між собою заради гонору різні міста та села – яке з них було краще, а яке гірше. Вони добре знали свої «кращі» міста, в яких живуть кращі люди, але знали і прості, нічим особливі села та містечка, де живуть такі самі прості, чи навіть, другосортні жителі. Тож почувши про те, що Месія прийшов із Назарету, Нафанаїл не одразу вірить в Його Божественне походження, бо ніколи не чув, що це містечко було б чимсь надзвичайним серед інших міст Галілеї.

Перша неділя посту. Торжества Православ’я

Перша неділя посту. Торжества Православ’я

Взиваючи вже не розуму, але до серця Нафанаїла, Филип каже інший аргумент: – Йди сам та побачиш! Люди дуже часто переконані, що Бога можна пізнати чи довести за допомогою якихось логічних доказів. У православному богослів’ї для цього навіть є ціла наукова дисципліна – «Апологетика». Вивчаючи її, ми вчимося охороняти свою душу від помилкових інтелектуальних заблуджень. У ній цілком логічно та з наукових позицій розглядаються важливі світоглядні питання, передусім питання буття Божого, існування Бога в фізичному світі, місця людини в світі, й так далі. Я пригадую, що вже на перших лекціях з апологетики наш викладач наголосив, що цей предмет має відповіді на всі принципові питання, які виникають в людини стосовно Бога, але вона не може зробити так, щоб за допомогою низки логічних аргументів невіруюча людина стала віруючою. Для того, щоб людина стала віруючою, їй потрібно виконати зовсім інші вимоги, передовсім вона повинна мати особливий стан серця.

Пригадуєте, як під час антифону ми співали «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать»? Так нам із вами для того, щоб побачити Бога в своєму житті, потрібно мати чисте серце. Чимало людей злих, впертих грішників, таких людей, що все життя роблять вчинки, які суперечать їх природі та волі Божій, але все одно гордливо запитують у віруючих: де ж ваш Бог? Чому його не можна побачити? Але як людина може побачити Бога, якщо її серце сповнене зла та неправди? Як ти можеш збагнути те, що тобі в принципі недоступно? Навіть у світському житті для того, щоб отримати щось нове, потрібно відповідати певному рівню. Та людина, яка не закінчила середньої школи й не має відповідних базових знань та кваліфікації, аж ніяк не може поступити до університету. Так і в духовному житті. Для того, щоб ми побачили Бога, пізнали Його на ближчому рівні, потрібно себе багато до цього готувати. Людина з поганим духовним зором не знадна побачити Бога навіть там, де Він себе явно показує.

Коли ми кажемо, що хочемо потрапити в Царство Небесне, то висловлюємося не зовсім точно. Церква каже, що це не ми потрапляємо в Царство Небесне, але саме Царство Небесне повинно потрапити в нас. А для цього потрібно багато трудитися над собою, долати старі гріхи та пристрасті.

І далі ми знову повертаємось до розмови, що сталася між Христом і Нафанаїлом. Коли Ісус побачив цього простого чоловіка, то вигукнув: «Ось це ізраїльтянин, у якому немає лукавства!» (Ін.1:47). Напевне ви погодитеся зі мною, що завжди були та будуть люди, які неадекватно себе сприймають. Вони думають про себе більше, ніж це належить, бо переконані, що всі навколо них гірші, а вони самі – кращі. Такі люди завжди в усьому сумніваються та нікому не довіряють, бо вірять і покладаються лише на свій власний розум – вони дійсно вірять у те, що розумніших від них не існує на цьому світі. Але Нафанаїл виявився повною протилежністю до таких людей. Він був простою та щирою людиною, яка добре розуміла свої можливості. Він знав, що може помилятися, тому без особливих труднощів міг змінити свої погляди під впливом нових аргументів і визнати свою неправоту. Коли Филип запропонував йому зустрітися з Христом, він охоче погодився без жодного упередження чи сумнівів. Дивлячись на Нафанаїла Спаситель уголос усім розповідає, напевне з доброю посмішкою на устах, що перед ними чоловік, який не має в своєму серці ніякого лукавства. Здивований таким привітання Нафанаїл запитує у Христа, навіть якщо це й правда, то звідки Він може про це знати, якщо ця зустріч у них перша? (Ін.1:48)

Чимало людей, подібних Нафанаїлу, переконані, що з Богом можна зустрітися лише в храмі, лише під час Таїнств чи інших церковних церемоній. Але, насправді, Всюдиприсутній Бог є кожного разу біля кожного з нас. Але Христос відповідає на це прямо: я бачив тебе, ще коли ти був біля смоківниці!

Тут треба сказати, що смоківниця – це таке гіллясте дерево, в тіні якого євреї часто проводили своє дозвілля, відпочиваючи від ранкової чи обідньої спеки. Дуже багато людей любили усамітнювати в тіні цього дерева для духовних роздумів та медитацій. Чимало тлумачів Святого Писання припускають, що Нафанаїл у згаданий момент був під смоківницею та молився Богу. Очевидно, він просив Бога відкрити йому Себе, або якусь особливу істину чи допоміг йому в чомусь. І тут Христос відповідаючи про час, відколи вони знайомі каже, що пам’ятає Нафанаїла ще з того часу, коли той був біля смоківниці! Це просто неймовірно! Простий чоловік одразу зрозумів, Хто стоїть перед ним, бо ніхто окрім Бога під смоківницею його тоді не бачив!

Вражений таким відкриттям Нафанаїл вигукує: Учителю, ти Син Божий, ти цар Ізраїля! (Ін.1:49) На це Христос каже: Ти говориш так, тому, що я тобі сказав наші таємниці, але тепер ти побачиш багато більше цього: відкрите небо, та драбину по якій будуть сходити ангели Божі. Одним із ймовірних тлумачень цих слів може бути думка про те, що апостоли Христові будуть проповідувати Євангеліє Боже, тим самим приводитимуть людей на небеса, до Царства Божого.

Цей євангельський фрагмент,( зрештою, я і всі інші), надзвичайно важливий для нас, оскільки вчить звертати увагу на своє серце. І невипадково нині, в першу неділю Великого посту, ми щороку читаємо саме цей євангельський уривок. Господь хоче не тільки того, щоб ми приготували свої шлунки для Бога, але в першу чергу віддали Йому свої серця. Нині ми постимо знаючи, що якусь страву не можна вживати, бо за це підеш до пекла, а іншу можна, але за це тобі нічого не буде. Це дуже спрощене, а тому не вірне, помилкове розуміння посту. Богові потрібні не шлунки, а серця, бо бачить він нас не на кухні, а коли ми ще були під власними смоківницями!

Ця зустріч настільки змінила Нафанаїла, що згодом він став одним із апостолів. Правда, знаємо ми його тепер під іншим іменем – Варсфоломій. Так ми християни впевнені у тому, що жодна зустріч людини з Богом не минає просто так, не минає даремно чи безслідно для людини. Зустріч Нафанаїла з Христом змінила його все життя: його мету, інтереси та всі стремління. Він почав жити по-іншому, більше не піклуючись про земне, але живучи небесним. Ми з вами нині не можемо стати безпосередніми апостолам Христовими, бо живемо в іншу часову епоху. Зате, ми маємо своїм покликанням, себто можливістю та обов’язком, бути апостолами Божими, проповідувати Євангеліє світу і словом, і всім своїм життям.

Біля нас з вами дуже багато людей, які не вірять у Бога, або вірять в Нього лише на словах. А тому, щоби підбадьорити їх у праведних стремліннях, ми повинні «скласти їм компанію» в чиненні добра. Як каже досвід, нам дуже часто буває складно щось робити добре, та й навіть погане, якщо ми не маємо однодумців. Нам завжди потрібен хтось, хто буде нам допомагати та підтримувати. І тому, люди всіх часів та народів так високо цінують дружбу. А біля нас, якщо ми не живемо в затворі, неминуче є люди, з якими ми перебуваємо в певних стосунках. А ще, ми можемо впливати на людей навіть коли ми ніяким способом з ними не взаємодіємо безпосередньо. А тому, оскільки ми християни, ми повинні показувати їм приклад, підбадьорювати тих людей, які хочуть жити чесно, явно демонструвати те, що питання істини для нас також важливі. На будь-якій роботі, в будь-якому товаристві чи родині бувають моменти, коли потрібно чітко показати свою віру, показати те, що ти є християнин і хочеш жити по правді. І якщо через це ти будеш відчувати якісь земні незручності, все одно повинен поступати чесно та правильно, бо цього від нас чекає Бог. Чисте сумління та власні стосунки з Христом багато важливіші всіх земних благ світу, і тим більше – ніж тимчасова земна вигода. Наше завдання сьогодні – бути сучасними апостолами, наслідуючи цього Нафанаїла, що побачив Христа, повірив і змінився. А нині більшість із вас, я з цього починав розмову, прийняли Цілого Христа в своє серце. Живий Бог увійшов та вселився в нас! А далі, безперечно, ми з вами повинні це якось далі використовувати, щось із цим робити.

Також треба сказати, що нинішня неділя також називається неділю Православ’я, або Торжества, тріумфу Православ’я. Ця назва отримана нею з того часу, відколи в Церкві було започатковано особливе свято та особливий богослужбовий чин. Звісно, він мав і конкретні історичні та богословські підстави. До восьмого століття в існували гоніння на ікони та шанувальників ікон. Іконоборці стверджували, що той, хто поклоняється іконам чинить гріх і великий злочин. Православних християн засилали на каторги, кидали в тюрми, мучили та навіть страчували. Тим не менше, переживши ці жахіття, залишилося небагато, але щирих православних християн, які правильно служили Богу та розрізняли поклоніння іконі від поклоніння ідолу. Вони не поклонялися ні дошці, ні фарбам, ні позолоті, але вшановуючи ікону, поклонялися через неї тому, хто на ній був зображений: через образ шанували першообраз. Цей важливий догмат нашої віри ми теж повинні добре знати, кожного разу цілуючи чи молячись перед іконою Спасителя чи Святих. Ікона не є нашим ідолом, бо не є самим богом, але тільки показує, являє нам його, за влучним зауваженням одного богослова, залишаючись Євангелією в красках.

Коли сталася остаточна перемога православних над іконоборцями, то в пам’ять про цю подію у XI столітті, а саме у 842 році було започатковане таке святкування. Сама імператриця Візантійська наказала духовенству звершувати такий чин. Під час відправи такого чину ще раз повторюються анафеми, тобто відлучення від Церкви, на всіх єретиків, тобто тих, хто не дотримувався правдивої віри, але придумував свою власну, яку видавав за оригінал. Також урочисто співається многоліття тим подвижникам і світильникам благочестя, хто впродовж віків зберігав для нас святе, чисте, апостольське, непошкоджене Православ’я.

Нам і з вами дуже важливо розуміти, що для того, щоб ми мали право називати себе віруючими, православними людьми, нам потрібно знати в чому саме полягає наше святе Православ’я. А для того, щоб це знати, потрібно більше читати. Господь неминуче нас запитає, чому ми за стільки років, ходячи до храму, не зміг вивчити хоча б елементарних основ християнського віровчення. У нас було стільки часу на телевізор, розваги, Інтернет. Якщо курець викурює за день пачку цигарок, це означає, що вона знаходить двадцять можливостей на день покурити. І це направду дуже жахливо та сумно, що в такому ритмі життя мало кому вже вистачає часу та розуму дізнатися в чому полягає догмат іконо шанування, і навіщо ми цілуємо ікони та, зрештою, що це нам дає. І чому ми вшановуючи ікони залишаємося християнами, а не ідолопоклонниками, як нас вічно називають сектанти.

Ми знаємо все на світі! Я їжджу до храму в маршрутках і дуже добре чую чим живуть нині люди та про що вони між собою говорять. Вони знають хто й коли та з ким грав футбол, і з яким результатом завершилася зустріч. Вони знають від чого залежить девальвація гривні, які продукти і де слід купляти в першу чергу, щоб не померти з голоду, в якому магазині дешевша гречка, а в якому ще можна купити сіль. Вони знають все, тільки не знають основного. Може минути зовсім небагато часу, три секунди потрібно для того, щоб у голові лопнула одна судинка і все. Вся твоя гречка, всі твої чемпіонати з футболу, вся твоя олія, яку ти збирала сорок років підряд, перестають бути потрібними. Олія є, а спасіння душі немає. Та людина, яка вірить у Бога, вірить у те, що Він нею потурбується та не покине ніколи. Особливо, в найскладніші моменти її життя. Натомість невіруючий у прямому сенсі слова кидається на все земне, наївно сподіваючись у ньому отримати своє щастя та блаженство. Ми не довіряємо Богу. Ми не можемо чесно сказати: «Господи, нехай буде Твоя воля, а не моя!». Якщо Ти приготував для нашого народу такі випробовування, які ми не можемо перенести, то забери нас із цієї землі. Нехай ми швидше помремо від голоду чи сорому, щоб далі такого не переживати. Якщо ми не змогли виховати таких дітей, які нині б хотіли нас захищати, то й нам немає далі чого жити. Або навпаки – додай, Боже, мужності нашим двадцятилітнім захисникам, про яких ми думали, що це діти, а вони виявилися справжніми мужами духу, нашими маленькими, але великими героями. Їм би ще пити пиво на лавочці та танцювати всю ніч на дискотеках, а вони вже йдуть та вмирають за нас! Помнож їх сили, додай їм свою ласку, хоробрість та мужність, та скоро поверни їх з перемогою живими та здоровими!

Піст, який ми переживаємо, – це дорогоцінний дарунок для нас. Ним Господь знову дає нам можливість почати життя спочатку. Йдучи стежками Чотиридесятниці ми, як ніколи раніше, можемо покаятися, освятитися та преобразитися. Уявіть собі, що під час Сповіді наші гріхи зникають онтологічно. Вони зникають із людської історії і Бог більше ніколи не запитає нас про них. Якщо ми щиро сповідалися про них Богу перед священиком, то їх більше немає. Це неймовірна радість та чудо Боже! Був мертвий, і воскрес! Атеїсти живуть і мучаться, бо гріхи щодня все більше душать, а вони не знають, що з тим усім робити. Вони ходять до психолога, а психолог не ліквідовує гріх, але тільки вчить людину ставитись до нього по-іншому. Дуже часто такий лікар каже людині буквально про те, що її гріх не є гріхом! Але ж цей гріх існує та не тільки ніде не зникає, він ще й росте! І тільки коли ми проходимо до сповіді, каємося перед Богом, ці гріхи зникають, а душа зціляється. Того дня ми виходимо з храму наче з бані: вимиті, чисті, щасливі. У нас починається принципово нове життя. Такий дарунок слід сприймати з максимальним благоговінням та вдячністю, наче останній раз. Так і прийнято в християн, сповідатися кожного разу сповідатися наче останній раз. Ніхто з нас не знає, що чекає його не те що завтра, але ще нині, після обіду. Ми переконуємо себе, що будемо жити вічно, що вмирають лише старі та немічні, а смерть це те, що стається з іншими. Тому, пам’ятаючи що ми смертні, а ще, смертні несподівано та явно грішні, намагаймося жити думкою про вічність.

У нашому храмі, принаймні минулий тиждень, щодня, а іноді – двічі на день відбувалися богослужіння. І цей тиждень теж будуть богослужіння настільки часто, що кожен, хто захоче молитися зможе це робити без проблем. Принаймні тут, у нашій святині, така можливість є. Ми завжди чекаємо на вас і віримо в те, що наша молитва, коли ви є з нами, з’єднується з вашою та стане ще сильнішою. Подумайте про це. Дякую вам усім за сьогоднішнє спільне богослужіння. Сподіваюся, що ви вийдете з храму збагачені духовно, з новими силами служити Богу та ближньому на тому місці, ле вас було покликано. Слава Ісусу Христу! Нехай Господь поблагословить усіх вас!

У неділю 1 березня 2015 року,
Перша великого посту, Торжества Православ’я.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!