“Не терпіть свій біль. Ні фізичний, ні духовний, ні душевний..”

У короткій статті зупинитися на всіх деталях і нюансах, про які варто було б говорити в руслі розмови про взаємостосунки чоловіка та жінки, просто неможливо. Але я, очевидно, такої мети перед собою і не ставив. Єдина моя порада для читача буде надзвичайно простою й цілком банальною. Не соромтеся вчасно звертатися до спеціалістів. Не терпіть свій біль. Ні фізичний. Ні духовний. Ні душевний. Самолікування особливо шкідливе, якщо стосується справ духу та душі.

Декілька днів тому ми розмовляли з одним давнім приятелем. Він віруючий і дуже хороший. Серед іншого, як це часто буває в чоловіків, наша розмова врешті дійшла до вічних проблем міжстатевих стосунків, сімейного життя, а навіть згодом дійшла до питань вінчання в храмі. На одну з моїх реплік про те, що мені здається, я лише тепер, через багато років священства, починаю по-справжньому розуміти православне вчення про шлюб, я отримав доволі несподівану відповідь : так, я чув про твої крайні, модерністські погляди щодо цього. Звичайно ж, я сильно здивувався таким словам, оскільки ніколи б не міг припустити, що мій погляд на стосунки чоловіка та дружини у сім’ї можуть виглядати якось радикально з позиції Церкви.

Швидше за все, таким вони виглядають окремим членам Церкви, а особливо тим, які надто довго живуть із своїми проблемами. Але не просто живуть, а замість того, щоб вирішувати їх, вони приймають їх правила, погоджуються з ними, і вже точно переконані, що в житті надто пізно щось змінювати, а тому не наважуються навіть мріяти про якісь кардинальні зміни.

Пригадується анекдот про чоловіка, який прийшов до лікаря, скаржачись на болі в попереку. Лікар сказав йому трохи нагнутись і запитав: – так болить? Хворий каже: – болить! Лікар каже – а тепер ще більше зігніться! Болить? Той каже – тепер менше! Лікар каже, а тепер ще сильніше згинайтеся! Той ще більше зігнувся, так сильно, як лишень міг. Ну, що, – запитує лікар – тепер болить? – Ні, лікарю – вимовив скорчений пацієнт. Тепер не болить. Отож! – зрадів медик! Якщо так не болить, то так і ходіть! Наступний!

Багато людей не дозволяють собі бути щасливими в сімейному житті, при цьому посилаючись начебто на вчення Церкви про те, що люди спасають свої душі для вічності земними проблемами й терпінням. А оскільки вдосконалення людини вимагає від неї смиренного та без нарікань перенесення терпіння та скорбот, чимало віруючих прямо шукають їх не де-небудь, але у власних родинах. Мовляв, ми спасаємося муками, отриманими в себе дома та ранами, завданими нам найближчими родичами. Навіщо далеко ходити? Вони готові ходити такими скорченими та скривленими лише для того, щоб отримати ілюзію свого щастя. Трохи зігнувся, прийняв зручну, менш болючу позу ніж завжди – і тобі якось легше.

Як священик, який багато часу присвятив не просто вивченню теорії сімейного життя, але й провів довгі години, спілкуючись із родинами, що переживають кризу, тепер я не просто можу, але й повинен спростувати думку, про те, що родина – це наша Голгофа. Насправді, родина це не Голгофа, а «мала Церква», де ми повинні знайти надійний захист від усіх життєвих проблем і негараздів. Сім’я це не місце мук, а місце вирощування людьми самих себе, місце взаємного обміну щастям між чоловіком, дружиною та дітьми. Все, що інше – родиною не є. Це лише насмішка, пародія над повноцінними стосунками і священним союзом шлюбу.

За вченням Православної Церкви, основною метою шлюбу є не дітородження, як кажуть католики, а сам шлюб – можливість партнерів взаємодоповнення один одним та будівництво “двох у одну плоть”. Цей процес повинен бути настільки природнім і легким, що жодних мук і “Голгоф” на його шляху бути не повинно. Однак, таке можливо лише при спільному бажанні обох партнерів. Якщо цього буде хотіти лише один із пари, то омріяна багатьма сімейна Голгофа все-таки їм буде забезпечена. Та що там Голгофа! Все їхнє життя перетвориться в справжнє, безперервне пекло для них самих, їх дітей, родичів, а може ще й сусідів! Замість надійного тилу та фортеці, тихої гавані та оази радості, в таких випадках сім’я може стати місцем найвитонченішого знущання її членів один над одним, упродовж десятків років.

Звідси – перша, і напевне, найголовніша моя порада людям, які лише планують вступити в шлюб. Робіть це тільки тоді, коли ви точно впевнені, що перед вами саме та людина, якій ви хочете довірити себе і своє виховання. Так, я не обмовився. Наше завдання в шлюбі не самовпевнено повчати партнера, фантазуючи про те, що нам під силу його змінити. Насправді, нам нікого не під силу змінити, якщо при цьому ми не будемо готові змінюватися самі. В цьому й полягає секрет щасливого шлюбу, який, зрештою, жодним секретом не є. Ми не можемо змінити жодну людину, навіть власних дітей, але можемо створити їм такі умови, при яких вони самі будуть змінюватися в кращий бік, або будуть деградувати.

Кожен із нас хоче насолоджуватися щастям у родині. Кожен із нас мріє, щоб коли його немає вдома, там за ним скучали, а коли буде туди повертатися – щоб усі щиро раділи його поверненню. А головне, щоб там не сталося, усім хочеться щоб нас завжди чекали та раділи нашій присутності. Серцем це відчуває кожна людина, навіть якщо про це особливо не говорить уголос. Навіщо говорити, якщо це очевидні та зрозумілі речі, навіть для маленької дитини. Це правда. Але правда полягає також і в тому, що з людиною, найчастіше, поводяться саме так, як вона на це заслуговує. Люблячих усі люблять, а ненависників усі ненавидять.

Відтак, головна думка християнина в шлюбі – вимагати щастя не від партнера, а від самого себе. Даремно сподіватися на те, що наша квіточка в горщику красиво зацвіте, якщо ми її не будемо вчасно поливати! Даремно сподіватися, що нам хтось буде чинити добро постійно, нічого не отримуючи від нас взамін. Людина, яка в сім’ї лише є споживачем благ, при цьому нічого не вкладаючи в стосунки, схожа до людини біля каси в магазині, яка не заплативши нічого продавцеві, вперто стоїть, ось-ось очікуючи отримати від нього якусь решту.

Досвід спілкування з людьми, які переживають сімейну кризу свідчить, що найбільше люди не хочуть зрозуміти саме цього: у будь-якій проблемі чи суперечці винні двоє. Ще раз напишу. Винні двоє. Навіть, якщо мова йде про подружню зраду чи “несподіване” бажання одного з партнерів розлучитися, і це при тому, що інший про це навіть і не здогадувався. А винними ми можемо бути навіть у тому, що вчасно не розпізнали проблеми там, де вона вже впевнено пускала свої корінці. Звичайно, міра вини в обох партнерів може бути абсолютно різною, однак – невинних у сімейних суперечках немає.

Стосовно психології сімейних конфліктів, то слід сказати ще й таке. Кожна людина пристрасна та схильна до гріха. І було б дивно від жителів землі завжди сподіватися вчинків, гідних небожителів. Однак, вирішуючи проблеми конфлікту в родині, християнин повинен керуватися двома ключами: любов’ю та смиренням. Смирення – це не відчуття власної нікчемності, а здорове усвідомлення своїх можливостей та недоліків. Розумна людина з легкістю приймає думку, що в кожному конфлікті, в якому вона бере участь, є не менше половини її особистої провини. А якщо так, то в слід за Святими Отцями Церкви вона повторює: «Не я терплю, а мене терплять».

Зазвичай, у переконливій більшості випадків ця цитата виглядає цілком пророче та правдиво. Із іншого боку, християнська любов до ближніх повинна керувати нами в житті, постійно ставлячи питання: що тобі важливо в цій суперечці: перемогти опонента, чи досягнути істини та миру? Для справжнього християнина цілком нормально та правильно переривати на собі ланку зла та негативу, якими постійно діляться з нами вдома, на роботі, в транспорті чи будь-де. Мене образили, а я стерплю, бо люблю цю людину і знаю, що вона це робить не від злоби, а від слабкості.

У час, коли стосунки між людьми, і навіть шлюбні стосунки, легко втрачають свою цінність через корисливість і прагматизм одного з партнерів (чи, навіть двох!) цінність психолога та священика полягає в тому, що вони можуть і повинні наголошувати на унікальності феномену зрілого християнського шлюбу. Їхнє професійне завдання – мотивувати людей до праці над собою, оскільки лише зрілі особи можуть побудувати зрілі стосунки.

Характерною особливістю християнського шлюбу є його націленість на вічність і нерозривність. У той час, коли невіруючі сім’ї з самого початку живуть з усвідомленням того, що його можна припинити у будь-який момент, віруючі кожну кризу сприймають не як логічне завершення цих стосунків, але як ще одну нагоду побачити себе такими, якими вони насправді є. І, якщо поза церквою достатньою причиною для розлучення є мотив «не зійшлись характерами», то для людей церкви це не вирок, але тільки проговорення уголос конкретної цілі, завдання парі для подальшої роботи над собою. Бо й дійсно, в світі немає людей, які б сходилися характером настільки добре, наскільки кожен із нас мріє зійтися зі своєю половинкою. А це означає, що при обопільному бажанні кожна християнська родина приречена бути щасливою.
(фото)

Цінність психолога та священика полягає в тому, що вони можуть і повинні наголошувати на унікальності феномену зрілого християнського шлюбу.

Цінність психолога та священика полягає в тому, що вони можуть і повинні наголошувати на унікальності феномену зрілого християнського шлюбу.

Таїнство Вінчання не позбавляє відповідальності людей за їх вчинки. Також воно зовсім не є гарантією їхнього щастя. Але воно вже напевне є запорукою та передумовою такого щастя. Люди, які хочуть отримати церковне благословення мають розуміти, що Бог не буде робити за них їх роботу, але буде всіляко благословляти їхню працю та допомагатиме їм, бачачи та цінуючи зусилля самих наречених. Саме тому людям потрібно вінчатися. Це не мода і не традиція. Це зрілість людини та усвідомлення необхідності повноцінного життя на всіх рівнях: фізичному, психологічному та духовному.

І навпаки – те, що часто називається «громадянським шлюбом», чи «шлюбом на віру» – ніяким шлюбом не є. Це блудне співжиття двох інфантильних, незрілих та егоїстичних осіб, які не хочуть брати відповідальності за свої вчинки, не хочуть дорослішати, або навпаки – мають настільки велику пристрасть до партнера, що навіть усвідомлюючи аномальність свого становища, все одно живуть у блуді та безвідповідальності. «Штамп у паспорті» це теж не панацея від проблем, але це відповідальність перед людиною, яка зробила свій вибір і погодилася на довгу дорогу. І кожній зрілій особистості хочеться вірити, що ця спільна дорога буде тривалістю все життя. Не менше. Хіба не дивно бачити пару, яка постійно клянеться у вічній вірності, але ніяк не хоче зафіксувати, оформити цю вірність юридично та церковно?

Що робить Церква для того, щоб допомогти людям збудувати міцну, здорову та по-справжньому щасливу сім’ю? Найперше та найголовніше – вона ставить людину в систему правильних життєвих орієнтирів – вічних цінностей. Вона вчить, що таке добро, а що таке зло. Вона вчить, чим є справжня любов, а що лише носить маску любові. Вона навчає людей правильно розставляти пріоритети у своєму житті. Вона допомагає людям боротися зі своїми згубними звичками та пристрастями. Зрештою, вона простягає людям руку допомоги – коли та оступилася та впала в гріх. Вона наповнює життя людей справжнім сенсом, і повертає його тим, хто його вже давно втратив.
Все ж, сьогодні я б не намагався порівнювати між собою сімейну психологію та душпастирство. Хоча вони можуть бути дуже близькі між собою, а часом навіть тісно пересікатися, насправді, це зовсім різні галузі, які не можуть замінити одна одну. Звичайно, як

християнин, я знаю, що життя людини може бути більш якіснішим і в психологічному плані, якщо людина є віруючою. Церковне життя та праця священика є чудовою профілактикою роботи не лише психолога, але й психіатра чи психотерапевта. Але, вже як священик, я також добре усвідомлюю, що існують безліч випадків, коли людині потрібна не Сповідь і молитва (чи точніше, не лише вони самі по собі), але й консультація у фахового спеціаліста – терапевта чи психолога.

Як ми говорили раніше, християнський шлюб за своєю природою вічний та нерозривний. Але існує ціла низка переконливих випадків, коли краще буде відпустити людину, самому почати будувати нові стосунки з іншим партнером, а іншому дати можливість зробити так само. Звичайно, для Церкви це крайність, виняток. Але люди повинні мати можливість та право на щастя та другий шанс. Звичайно ж, це не дає права людині на постійну зміну партнерів, проміскуїтет чи постійні експерименти з протилежною статтю. Так само, як для медицини ампутація, це завжди крайність, так і для Церкви дозвіл розлучення – аномальний. Вона робить це тільки коли переконана в максимальній користі цього вчинку.

Зокрема, під поважними причинами розлучення Церквою розуміється подружня зрада, схильність одного з партнерів до насильства, небезпечні психічні розлади та наявність смертельних хвороб, які передаються статевим шляхом. Є ще й інші причини, але вони менш суттєві та більш екзотичні.

Подружня пара в таїнстві Вінчання отримує зернятко віри та благодаті, яке їм потрібно вирощувати все подальше життя. Це спільна справа обох партнерів. Унікальність цьому завданню надає те, що ключовим принципом функціонування віруючої родини є принцип певної ієрархії в стосунках. Її основи містяться у Біблії, яка навчає, що «чоловік глава дружини так само, як Христос Глава Церкви». Дотримуючись цього принципу можна зберегти родину від випадків, коли чоловік стає жіночним і пасивним утриманцем, а в дружини виробляється маскулинність і бажання всім керувати та все контролювати. Обмін іпостасями – це неприйнятний не лише з соціального, але й церковного, антропологічного погляду факт. Це гріх проти природи людини, а отже й проти намірів Бога щодо шлюбу та сім’ї.

Як ми вже згадували, дітородження не є основною метою шлюбу. Метою створення нової родини є взаємний обмін наречених щастям, і допомогою один одному в справі спасіння душі. Однак, у переконливій більшості випадків, при нормальних умовах, вершиною сімейного щастя та благополуччя є плід спільної любові – народження дитини. Церква завжди наголошувала на тому, що дитина це особистість, повноцінний член Церкви та суспільства. Християнська педагогіка побудована на тому, що лише власним прикладом батьки можуть навчити дитину того, якою їй потрібно стати.

Більше того, разом із світською психологією, Церква нагадує, що повноцінна, духовно та психічно здорова людина може народитися та бути вихованою лише в повноцінній, здоровій родині, де здоровими є і батько, і мати. Дуже часто в історії Церкви зустрічаються випадки, коли святі люди народжують і виховують святих дітей. Це звичайна та цілком логічна практика. Так само виглядає цілком логічним, що у злодія народжуються діти-злодії, у блудників – блудники, а в алкоголіків – алкоголіки. Тому, знову повторимо ключову думку православної аскетики та педагогіки – хочеш змінити світ – розпочни з себе.

Щасливе сімейне життя – це не фатум, який переслідує одних, а вперто десятиліттями втікає від інших. Це усвідомлена та вперта робота двох людей над підтриманням якості свого життя та спільного життя з партнером.

*****
У короткій статті зупинитися на всіх деталях і нюансах, про які варто було б говорити в руслі розмови про взаємостосунки чоловіка та жінки, просто неможливо. Але я, очевидно, такої мети перед собою і не ставив. Єдина моя порада для читача буде надзвичайно простою й цілком банальною. Не соромтеся вчасно звертатися до спеціалістів. Не терпіть свій біль. Ні фізичний, ні духовний, ні душевний. Самолікування особливо шкідливе, якщо стосується справ духу та душі.

Фахові психологи, психотерапевти та духівники – це люди, які знають людські проблеми багато краще за самих людей та знають як їм у цих проблемах допомагати. Усі вони поставлені на своє служіння не лише своїми вчителями та наставниками, але й самим Богом. І тому, великий гріх (ц-слов. членовредительство) чинять ті, хто використовує священика лише в ролі требовиконавця та звершувача обрядів, у той час, коли насправді він душевний лікар і пастир душ.

Точно так само грішить людина, коли звертається за допомогою лише тоді, коли їй потрібен уже не психолог чи психотерапевт, а досвідчений психіатр. Всеблаженний Бог хоче, щоб Його діти на землі також наслідували цю рису, і були схожими в ній на Свого Творця, будучи щасливими настільки, наскільки це лише можливо в наших, земних умовах. Пам’ятаймо про це. Лише щаслива і цілісна особистість здатна будувати здорові та міцні стосунки, бо дати партнеру можна лише те, що сам маєш.

Протоієрей Євген Заплетнюк,
Для журналу “Хороший психолог”, вересень 2016 р.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!