Нові 10 порад від священика для ненормальних батьків

Не буду приховувати: стаття з 10-ма порадами для батьків викликала ажіотаж значно більший, ніж я на те розраховував. Лише на сайті bogoslov.org вона зібрала більше десяти тисяч лайків і майже три тисячі поширень. Її передруковали інші ресурси: світські, православні, католицькі, та ще й переклали російською мовою для одного відомого видання. Аналізуючи цю статистику я прийшов до висновку, що причиною такої реакції був зовсім не мій хист складати слова в речення, і навіть, не оригінальність викладеного матеріалу. Я цілком свідомий того, що нічого надзвичайного не написав. Впевнений, що навіть у мене є значно сильніші, але менш популярні тексти. В цього феномену, все-таки, є інше пояснення.

Як мені здається, причиною популярності згаданої статті є не тільки важливість самої теми,скільки батьківське прагнення кожного разу вести себе з власною дитиною максимально коректно, і головне бажання знати, як це зробити правильно. І, звичайно ж, у величезної кількості читачів присутнє нестерпне відчуття провини, що ми багато помиляємося в цьому. Наче все добре знаємо та чудово розуміємо, але в пориві злості та гніву чомусь обираємо найменш педагогічний варіант впливу на свою дитину. Тільки коли наш гнів спаде, а покарана чи побита нами дитина перестане плакати, ми приходимо в себе: Господи, що це було? Хіба я не веду себе точно так само, як колись велись зі мною мої батьки? І хіба не за це я досі не можу їх по-справжньому простити? Хіба в гніві ми не повторюємо все те, що так ненавиділи в інших?

Ви можете погоджуватися з певними принципами виховання, а можете вперто відмовлятися від них, маючи на все власну думку. Однак, правда про нас самих полягає в тому, що коли ми будемо ігнорувати очевидні речі, ми ризикуємо виростити скалічену та ненормальну дитину. Багатьох читачів обурив заголовок попереднього тексту: що я маю на увазі, коли пишу про ненормальних дітей? Так ось, треба чітко усвідомлювати, що існують певні норми духовного, душевного та фізичного розвитку особистості, не лише дорослих, але й дітей. І слово «ненормальний» тут зовсім не образливе, але таке, що максимально чітко характеризує стан певного відхилення від норми. Все, що не відповідає певній нормі – ненормальне. Батьки, які свідомо чи несвідомо ігнорують духовні, душевні та тілесні потреби своїх дітей – також ненормальні.

Звичайно, пишучи попередні поради, я намагався охопити якомога більше аспектів виховання. Між ними немає більш або менш важливих. Не має значення порядок їх викладення. Всі вони однаково обов’язкові та життєво важливі.Очевидно, згадати про все важливе в десяти пунктах було нереально. Тому, я вирішив трохи доповнити той список черговими замітками, які мені здалися корисними. Як завжди, я буду чекати на вашу критику, коментарі та пропозиції.

1. Мама повинна мати власне життя. Отже, почнемо з надзвичайно важливого, що згадувалося в попередній статті, але якось загубилося серед інших порад. Кожна мама повинна розрізняти власне життя від життя своєї дитини. Вона не повинна говорити «ми покакали», «нам півтора рочку» чи робити власною аватаркою фото дитини, замість своєї. Дитина – це повноцінна та окрема особистість. Нещасливі в сімейному житті, в самореалізації, чи просто ті жінки, які себе не люблять і не приймають, несвідомо намагаються «втілитися» в когось іншого чи злитися з ним, переставши бути собою. У таких випадках підлітки зливаються зі своїми кумирами, а матері з проблемами намагаються злитися з власною дитиною. Цього не потрібно робити, бо така поведінка травмує дитину, яка після цього аж ніяк не зможе вирости повноцінною особистістю. Дитина повинна мати простір для власного життя та розвитку. Нагадаю, що фундамент особистості закладається в ранньому дитинстві. Інтелект, впевненість, відчуття безпеки, прийняття та любові з нами саме з тих часів. І тому, правильна, коректна поведінка батьків тут особливо важлива. Дуже шкода, що багато люблячих матусь ніяк не збагнуть цього, але використовують власне немовля, як якусь річ, як засіб власної психотерапії (про це наш наступний пункт).

Знаючи, що типові пацієнти психологів і психотерапевтів травмовані ще у глибокому дитинстві співзалежними стосунками, фахівці мають дуже точний, хоча й доволі сумний жарт: «Мама прожила своє життя, а тепер проживе й життя свого синочка». Я б хотів це вислів трохи поправити. Мама не прожила своє життя, а зіпсувала. А тепер, такою поведінкою намагається зіпсувати його ще й своїй дитині. Стосунки батьків і дітей не повинні бути холодними, але нікого при цьому не поглинати. Мама повинна любити дитину, але й повинна при цьому не менше любити себе, свого чоловіка та інших членів родини, у тому числі й старших дітей. Мама зі своїм життям та потребами це одне, а дитина зі своїм життям і потребами – це зовсім інше. Якщо мама не бачить власних потреб, а живе тільки чужими, її треба лікувати.

2. Дитина мамі не психотерапевт. Цим пунктом хотів розділити на дві частини сказане вище. Треба згадати, що багато батьків використовують дітей не тільки коли вони немовлята, але й коли ті підростуть, стануть підлітками чи вже дорослими. Ви напевне бачили, а ще більше ймовірності в тому, що таки приймали участь у домашніх сценах, коли в сварці батьків один із них намагався «перетягнути» дитину на свій бік, маніпулюючи ними. У такі моменти мама (чи батько) намагалися вилити дитині весь свій біль або негатив, який відчувається в них свого подружнього партнера. Дорослі ставляють дитину в таке становище, в якому прямо вимагають від неї захисту, співчуття та схвалення. Так ось. Ніколи. Н.і.к.о.л.и. не вмішуйте дітей у власні скандали. Діти не тільки не мають ставати на чиюсь сторону, утішати когось із невинних батьків. Вони взагалі ніколи в своєму житті не повинні бачити та чути жодного натяку на подібні речі в своїй родині. Ви можете кричати один до одного скільки забажаєте, можете кидати один в одного тарілками та вазонами. Можете бігати один за одним із тупими та гострими предметами (чого я,звісно, вам не рекомендую). Але робіть це тільки переконавшись, що дитина цього пекла не бачить і не чує. Майте на увазі, що вся ваша агресія один на одного найперше осідає на випадковому свідку – вашій невинній дитині та назавжди травмує її. Дитина більше ніколи не буде такою, як вона була раніше, хоча б раз побачивши сцену домашнього фізичного насильства. І, традиційний висновок: хворі батьки можуть виховати тільки хвору дитину. Дитина вам не психотерпевт. Розбирайтеся в собі самі, чи разом із спеціалістом.

3. Мама дитині не подруга. Інше популярне збочення, про яке нині часто можна почути, це випадок протилежний до щойно згаданого. Чимало підлітків буквально пишаються тим, що у них «мама як подруга», з якою можна обговорити все на світі», від політичної ситуації в країні до форми члена нового хлопця. Так ось. Не заперечуючи потреби добрих стосунків між дітьми та батьками, слід дуже чітко розуміти рамки соціальних ролей кожної зі сторін. І мамі, в такому випадку, слід про це турбуватися ще більше. Звичайно, вам може лестити, що донька саме вас, а не когось іншого, вважає авторитетною та близькою подругою. Однак, при цьому пам’ятайте, що в такому випадку ви перестаєте для неї бути мамою. Сакральність вашого материнського покликання, таїна материнської святості безперечно в таких стосунках повільно, але впевнено втрачається. Ви перестаєте бути єдиною та неповторно на весь світ мамою, перетворюючись у всього лиш подругу, нехай і кращу з багатьох інших. Сам я не дівчинка, тому не можу судити з погляду доньки, що їй потрібно від мами найбільше в конкретний момент. Однак, я свято переконаний, що кожна тверезомисляча мама, яка цінує власні стосунки з дитиною, зможе при бажанні налагодити такий рівень стосунків, які будуть більш повними, більш повноцінними ніж ті, які донька вибудовує з подругами. Залишаючись мамою ніхто не тільки нічого не втрачає, але навпаки, дає дитині значно більше – вона не робить її сиротою.

4. Інтимний сором – це основа здорової особистості. Цей пункт викликаний нещодавньою дискусією в мережі, учасником якої я випадково став. Переважно молоді матері ділилися в ній власними міркуванням про те, як розповідати дітям про секс. Тоді я зауважив, що напрочуд мало співрозмовників мають на це здорові погляди. Замість того, щоб максимально комфортно і коректно поступити з дитиною, вони роблять щось зовсім протилежне, бо на місце науки цнотливості та проповіді святості й дошлюбної чистоти, вони навпаки – першими намагаються розбестити її непотрібними деталями стосунків дорослих людей. Особисто я маю переконання, що батьки та діти детально обговорювати такі речі взагалі не повинні. Це повинні робити спеціалісти – педагоги чи психологи, які мають не лише знання, але й можуть правильно «зчитувати» реакцію самої дитини та її внутрішню готовність це чути без шкоди для себе.

Звичайно, я зовсім не проти того, щоб певні речі діти вперше почули саме від рідних батьків. Однак, треба чесно визнати, що не всі батьки здатні це зробити правильно. Найчастіше, як зрозуміло зі згаданої дискусії, батьки вчать дітей зовсім не того, що їм потрібно. В теорії вони знають, що треба якось ввести дитину в таємницю статевого життя, однак, зробити правильно, без шкоди для дитини можуть далеко не всі. Дозвольте для кращого освітлення власної думки навести аналогію. Уявіть собі, що у вас є завдання ознайомити когось із технікою безпеки при пожежі. Однак, замість того, щоб розповідати про те, як гасити пожежу, чи взагалі, як її уникнути, ви розповідаєте про сірники, запальнички, порох та інші легкозаймисті матеріали. Це приблизно те саме, що роблять батьки зі своїми дітьми, вводячи дитину в сферу непізнаного – сферу інтимності.

Насправді, ваші діти повинні вчитися не лише тому, як вберегтися від вагітності, правильно одягаючи презерватив, а тому, що ж таке насправді цнотливість, що таке секс, і що секс і любов це не одне й те ж, а найчастіше – взагалі речі протилежні. Найперше говорячи про секс ваші діти повинні знати, що це той вид стосунків, які не приносять шкоди та є безпечними лише в шлюбі. Секс це небезпека. Ваші діти не повинні «гратися в секс» у 5 років. І вже напевне, вони не повинні, запалені та навчені вашими «уроками», практикувати його з 14-ти. Між іншим, статистика свідчить, уроки сексуальної освіти в США та автомати з безкоштовними презервативами в школах лише збільшили кількість дитячих абортів. Вчити дитину треба вміти, а якщо мама сама почала жити статевим життям у 15-17, а в 19 уже народила, повірте, з неї не дуже добрий вчитель моралі. Вона не встигла порозумнішати, хоча й не перестала називатися мамою. Нікого не хочу образити з тих, хто на цьому місці вже образився.

Ця тема надзвичайно тонка та чутлива для дитини, а тому, першим правилом кожного вчителя повинен бути девіз медиків: «не нашкодь». Все повинно відбуватися у свій час. Зняття табу з теми сексу, наносить величезну травму для людини. Втрата сорому приводить до збочень та прийняття гріха за норму. Зламайте дитині психіку науками про те, що хлопчик може любити хлопчика, а дівчинка – дівчинку, і ви вже на півдорозі до гомосексуалізму власної дитини. Наявність інтимного сорому в людині – запорука її духовного, психічного та фізичного здоров’я. Батьки повинні вчити своїх дітей не блуду, а цноти, виховуючи з раннього віку так, щоб не боятися відпускати їх на вечірки зі страху, що ті повернуться додому вже вагітними.

5. Релігійне життя це життя вищого рівня. Багато батьків переконані, що потрібно чекати якогось часу, коли дитина сама захоче вибрати собі віру, чи залишитися на все життя без жодної з них. Це помилкове, упереджене та доволі жорстоке рішення стосовно неї. Справа в тому, що церковне життя – це не просто життя за певними ідеологічними принципами, подібно до життя члена партії чи якогось світоглядного гуртка. Віруючі родини перебувають під особливим захистом Благодаті – невидимої Божої сили чи енергії. Отже, віруючі батьки люблять своїх багато більше, ніж безбожники люблять своїх. Я зараз не хочу переповідати зміст моїх інших статей про це. Наприклад цієї. Скажу лише одне. Якщо батьки шукають щастя собі та своїм дітям, вони повинні чітко усвідомлювати, що це не можливо без Церкви та живих стосунків із Богом.

Звичайно, приводити дітей до храму чи заохочувати їх до релігійного життя можна різними способами. Можна з-під палиці, все більше внушаючи їм відразу до всього, що стосуватиметься віри. А можна навпаки – зацікавлюючи дитину, стимулюючи її духовний і душевний розвиток. Наприклад, дитині, яка свідомо порушила вказівку батьків можна сказати: цього тижня ти не гідний йти до церкви, і тому будеш покараний тим, що сидітимеш удома. І навпаки: цього разу ти зробив багато доброго, був слухняним. Ти молодець! За це купимо тобі твоїх улюблених бананів і підемо в церкву! Навіщо потрібна Церква молодим людям? Церква вчить тверезого погляду на життя, відповідальності за вчинки, віри в справедливість, чітких границь між правдою та брехнею, впевненості в завтрашньому дні, любові, милосердю, співчуттю. Навчені з дитинства постити, молитися та творити милостиню ніколи не пошкодують про ці безцінні таланти в зрілому віці. Подаруйте своїй дитині це багатство.


Ви вже прочитали половину. Зробіть собі чаю, поставте лайк і поділіться цим текстом у себе на сторінці.


6. Не вчіть дитину залежати від оцінки інших людей. Чимало батьків намагаються маніпулювати власною дитиною, постійно порівнюючи її з іншими, чи з собою у їх віці (ясно ж, на кого всім потрібно рівнятися на цій планеті!). Замість того, щоб залишатися для дитини єдиним справжнім джерелом упевненості, рідні батьки до кінця знищують і без того хитку, нестабільну дитячу самооцінку та віру у власні сили. Чимало батьків не жалкуючи сил та цинізму лупцюють та обзивають власних дітей, маючи тверде переконання в тому, що лише таким чином можна змусити їх до послуху та правильної поведінки. Прочитайте це речення ще раз і чесно скажіть, чи є в таких батьків логіка та розум? Діти будуть робити щось лише тоді, коли будуть розуміти для чого їм це, й матимуть певне заохочення та стимул. Без цього непослушна дитина, яку щойно добряче відлупцювали, стане не більш смиренною та послушною, але непослушною, побитою та озлобленою.

Самооцінка – це окуляри, через які люди дивляться на світ.
Самооцінка – це окуляри, через які люди дивляться на світ.

Дитині, яка щиро помиляється, зрештою, як і всякому дорослому, потрібно терпляче подати руку допомоги, а не добивати до кінця. А вбити можна навіть словом. Я не знаю, чи багато геніїв стало геніями від того, що їх підтримувати батьки, в очі називаючи маленькими геніями, але не сумніваюся, що чимало батьків реально виростили для себе «дебілів», «ідіотів» та «дурнів» тільки тому, що так постійно зверталися до своїх діточок. Своїх. Діточок. Привчайте дитину до того, що оцінки – де б вони не були, не мають ніякого значення або є цілком символічними. Ні оцінки вчителя в школі, ні кількість лайків чи друзів у соціальних мережах не мають ніякої ролі ні в чому. Переконайте дитину у вашому безумовному прийнятті її такою, яка вона є, незалежно від того, наскільки страшним (на її погляд) видається той чи інший її вчинок. Самооцінка – це окуляри, через які люди дивляться на світ. Між іншим, вперше дитина починає брехати тільки тому, що її брехня стає реакцію на неочікувану чи неадекватну реакцію батьків на якийсь її вчинок. Чим жорстокіші батьки до дитини, тим частіше вона змушена їм брехати, захищаючи себе. Подумайте й про це.

7. Алкоголь – привілей не дорослих, а деградуючих. Неймовірна кількість родин сьогодні страждають від алкоголізму одного чи одразу кількох своїх членів. У це важко повірити, але дуже часто стати алкоголіком підштовхують не сторонні «друзі», і навіть, не закляті вороги, а рідні батьки та родичі. Коли? Як? По-перше, дорослі надто часто вчать дітей пити, вживаючи алкоголь на очах у дітей. Діти сприймають це цілком серйозно, як певний приклад або урок. Саме тому, граючись у застілля вже малесенькі діти «чокаються» – стукають між собою маленькими чарками з компотом або соком, імітуючи вживання міцних напоїв, при цьому кривляться та «закусують», наче щойно випили щось особливо міцне. Чимало хто з дорослих любить повторити, що дітям не можна пити, бо алкоголь, бачите, тільки для дорослих. Такими науками дитину програмується на думку обов’язково це зробити, як тільки вона стане дорослою. І звичайно ж, саме підлітки вважають себе достатньо дорослими для вживання алкоголю в необмежених кількостях. Здоровий глузд каже цілком відмовитися від вжиття будь-яких отруйних речовин на основі етилового спирту, чи будь-яких інших смертельно небезпечних хімічних сполук. Окрім того, що батьки, які зловживають алкоголем покажуть поганий приклад власним дітям, не треба забувати страшну правду життя. Пристрасть до алкоголю передається по спадковості. Це не говорить, що діти алкоголіка неминуче стануть алкоголіками. Однак, це безперечного свідчить про те, що діти народжені в такій родині мають значно більше шансів піти стежками батька чи матері, які люблять випити. Алкоголь вбиває мозок, роблячи молодих і начебто здорових людей інвалідами. Це хвороба духу, душі та тіла. А тому, лікується дуже складно. Тож висновком, який варто було б зробити, нехай буде повторення простої істини: будь-якій хворобі багато легше запобігти, чим потім лікувати. Між іншим, чимало лікарів офіційно не вірять у можливість повного вилікування хворого алкоголіка, прямо говорячи про те, що алкоголізм це смертельна, хронічна та невиліковна хвороба. Як би там не було, краще робити все можливе, щоб ця страшна біда оминала ваш дім і ваших дітей.


До теми: “Священик у лікарні – це не хобі, а особливе покликання…” (про алкоголізм)


8. Готуйте дітей до життя в реальному, а не надуманому світі. Мені дуже шкода, але я змушений вам нагадати, що через гріхопадіння в наш світ прийшла недосконалість. Люди почали чинити зло не тільки один одному, але й самим собі. Годі вже говорити, що чимало людей хочуть і всіляко намагаються причинити нам кривду спеціально, продумано та тверезо. Нас обманюють, нами маніпулюють, нас залякують чи шантажують. Нас можуть спокушати чи паразитувати на нас. Нас навіть можуть покалічити та убити. Апостол прямо писав, що наш світ лежить у злі (1 Ін.5:19). Що це означає для батьків? Це означає, що кожен люблячий батько, чи кожна любляча мама, має хоч якось готувати до цієї реальності своїх дітей. Діти повинні бути впевнені в тому, що незалежно від обставин, навіть коли весь світ повстане проти них, їх батьки та родичі стануть за них стіною. Їх приймуть та захистять, щоб там не сталося. Величезна кількість трагедій з дітьми відбувається лише тому, що їх ніхто не готував до такої страшної правди про те, що їх чекає.

Звісно, я не пропоную починати кожен новий день із вивчення зі своїми школярами кримінальної хроніки. Швидше, ви маєте у дружній і довірливій атмосфері обговорити з дитиною навіть самі фантастичні сценарії. Що станеться, коли вона завагітніє, ще навчаючись у школі? Що буде, як її будуть ганьбити та знущатися однолітки в мережі чи у власному дворі? Що робити, коли її будуть шантажувати оголеними фотографіями, чи чимось подібним? Що робити, якщо старші хлопці чи чоловіки запрошуватимуть покататися на автомобіліта подивитися на нову колекцію дисків для SPS.

Наш світ жорсткий та жорстокий. Ми не можемо передбачити всі ймовірні сценарії, і дай Бог, щоб все це нас оминало. Однак, як показує страшна статистика, чимало дітей зазнають психічного та фізичного насилля постійно, тривалий час, лише тому, що не здогадується шукати допомоги та розради в батьків. Скажу  більше! У багатьох випадках це насилля походить саме від батьків або найближчих родичів. Навіть якщо весь світ буде проти вашої дитини, вона має бути впевнена, що ви разом із нею, і разом ви з усім упораєтесь. Рай на землі буде не скоро, і з цією інформацію потрібно жити мудро.

9. Убивцями самогубців є байдужі довкола них люди. Наша розмова була б не повна, якби ми не згадали про страшну біду, яка може прийти у кожну оселю. Звичайно, ми не припускаємо й думки, що розмови про самогубство можуть хоч якось стосуватися нас чи нашої родини. Це щось таке, що трапляється з психічнохворими або лише в телевізорі. Насправді, це зовсім не так. 80% самогубців – це люди, які не мали жодних проблем із лікарями та психічними відхиленнями. Ще трохи статистики для картини. Уявіть собі храм, повен людей. Приблизно 500 душ. Уявили? Так ось. Саме стільки людей хотіли себе вбити в моїй Тернопільській області. Дощенту набита церква самогубців. Більше сотні з них це вже зробили у 2016 році. Інші – робили невдалі спроби покінчити з життям, однак спробують повторити це впродовж найближчих двох років. З кожним разом усе більше вдосконалюючись у цьому. Загальна статистика віку самогубців була така, що помітною тенденцією є зріст самогубств із віком. Завжди старші вбивали себе частіше за молодих. Однак, у наш час ця крива на графіку різко змінюється. Діти все частіше убивають себе, нерідко показово, знімаючи це все на відео, чи навіть, транслюючи в Інтернет.

Основна причина самогубств це розчарування в побаченому та пережитому. Вже підлітки хочуть зупинити свої страждання в цьому світі. Це ж як потрібно знущатися над дитиною, що одного разу вона взяла шнурок і полізла на дерево? Батьки повинні з максимально увагою слідкувати за емоціями та станом власної дитини, вчасно підтримавши її. На завершення скажу ще два факти про суїцид. Більшість із спроб себе вбити є добре продуманими та «виношеними» приблизно цілих чотири місяці. Часто шоковані самогубством батьки намагаються знайти вбивцю своєї дитини, звинувачуючи першого зустрічного. Насправді, переконлива більшість самогубств не є спонтанними. Дитина волає про допомогу довгі дні, тижні та місяці, але її ніхто не чує. І ще одне. Багато людей переконані, що якщо людина задумала себе вбити, то вона обов’язково це зробить. Насправді – це міф. Людина, яка має суїцидальні настрої розщеплена надвоє. Одна її частина, й дісно, хоче зупинити життя, однак інша – навпаки. Хоче жити та шукає соломинку, за яку можна буде вчепитися, щоб жити. Більше уважності, любові та прийняття могли б врятувати не одну дитину, та й дорослого.


До теми: Про причини та наслідки самогубств розповів тернопільський священик


10. Турбота про дитину та контроль – це речі різні. І на завершення, хотілося б сказати ще й таке. Бути добрими батьками – це вчитися знати правильну міру всього. Це постійно вчитися, де варто натиснути, а де попустити. Де додати трохи цукру, а де навпаки – треба перцю та солі. Батьки повинні цікавитися життям своїх дітей, але не втручатися в нього, займаючи там основне місце. Залиште дитині можливіть бути собою, а не вами чи вашою фантазією. Дозвольте їй самій обирати свій шлях, дозвольте їй помилятися, падати, але завжди будьте перші, допомагаючи їй піднятися. Чимало з нас виростали з переконанням: «коли я виросту, я точно не буду робити так, я робили мої батьки зі мною». Частіше пригадуйте собі ці чудові слова.

Протоієрей Євген Заплетнюк