Про Новозаповітні Заповіді Божі

Слово після літургії у п’ятницю 10 жовтня 2014 року.

Якщо ви уважно слухали Євангельське читання то, напевне, змогли помітити, що сьогодні пролунав той самий фрагмент, що читався на попередньому богослужіння. Ми з вами читали т.зв.«Заповіді блаженств», які вважаються новозавітними заповідями Божими. Сьогодні, якщо люди хочуть похвалитися перед кимось, що є віруючими людьми, то найчастіше говорять про те, що читали Біблію та знають 10 Заповідей Божих на пам’ять, або навіть якось намагаються їх виконувати. Це дуже добре, що люди їх знають, але насправді християни після того, як Христос дав нам нову науку, заснував Церкву, Заповіді Мойсеєві для нас уже неактуальні. Не в тому розумінні, що вони помилкові, і тому їх не потрібно дотримуватися. Справа в іншому: Господь приготував для нас значно вищий ідеал і кращий шлях, про який нам треба пам’ятати. Коли Господь у Старому Завіті каже не вбивати, то в Новому від нас вимагається любити не тільки ближніх, але й ворогів. У цьому сенсі ті заповіді, про які говорить Мойсей себе вже вичерпали. Так само, як ми бажаючи похвалитися своєю освітою не кажемо, що закінчили ясельну групу в дитячому садку. Ні, звісно, ми хочемо усім розповісти, що ми навчалися в аспірантурі, університеті, що писали дисертації та вивчали якісь вищі матерії.

Так само й щодо заповідей. Господь хоче, щоб ми вдосконалювалися та йшли далі. Щоб коли прийшов час давати звіт за все своє життя, ми б змогли назвати щось більше, ніж 10 старозавітніх заповідей. Безумовно, що всяка нормальна людина вже народжується з якимось інтуїтивним знанням цих речей. Наприклад, що може бути більш природнім, ніж бажання шанувати рідних батьків? Заповідь теж про це говорить: «Шануй батька та матір свою, і довго житимеш на землі і добре тобі буде». Так само, вшановування свят та особливих днів. Нормальна людина по іншому жити не може. Кожен адекватний, щирий християнин розуміє, що йому завжди мало цих богослужінь. Не знаю чи всі ви знаєте, що в нашому православному Типіконі – тобто Церковному уставі сказано, що кожного дня в храмі повинно відправлятися дев’ять служб обов’язково. А всі інші служби – вже додатково, окрім цього. Отже, не менше дев’яти разів людина повинна звертатися до Бога, щоб отримати заспокоєння для своєї пристрасної та грішної душі. Мимоволі пригадуєш тут слова блаженного Августина, який писав, що не зможе спочити душа людини, поки не знайде Бога. Так кожен із нас у своєму життя шукаємо постійно для себе способів покращити своє життя та добробут. Але тут парадокс – чим більше люди мають, тим менше вони можуть нарешті заспокоїтися, тим менше вони цим задоволені.

Зовсім нещодавно стався дивний випадок. У Кореї покінчила з життям автор 20-ти книг про щастя. Її звали Чве Юн Хі. Вона розповідала іншим, як бути щасливим, навчала всіх цьому багато років, але сама закінчила своє життя у петлі. Чому так сталося? А тому, що вона намагалась знайти це щастя там, де його немає та бути не може. Коли цей відомий автор писав свої книги він обманював людей, очевидно, сам не вірив у все те, що пише. Тепер стало зрозуміло, що ці книги писалися не заради любові до ближнього, а ради слави, грошей, щоб люди про нього знали та добре думали. Та ради чого завгодно! Але закінчилось це сумно. Весь світ був здивований таким її вчинком. Зазвичай, із життям покінчують невдахи – ті, в кого щось не склалося в сімейному житті, чи проблеми з фінансами. Там все було добре, окрім проблем із здоров’ям, хоча в кого їх немає? Тим не менше, у багатьох людей із усього світу ім’я цього автора буквально асоціювалося зі словом «щастя». Коли комусь потрібний був підручник та конкретні вказівки – вони знали до кого звертатися.

Але вийшло, що це щастя, яке він для всіх будував, було побудоване на піску. Для нас, християн, самогубство вважається найбільшим гріхом із усіх можливих саме тому, що це є гріхом проти Святого Духу. А вона, за словами Спаситителя, не прощається ні в цьому віці, ні в наступному. Це гріх свідомого протиставленню себе істині, свідоме противлення життю в усіх сенсах. Яке б тебе не чекало випробування, Господь тобі його дав невипадково. Маєш його пройти з честю, смиренням, християнською гідністю, любов’ю та самопожертвою.

Звичайно, багатьом таке не подобається. Вони швидше виберуть, щоб їм служили та хвалили, навіть коли незаслужено. Особливо коли незаслужено. Знаю по собі та своїх сусідах, що коли ти навіть не привітаєшся випадково, пройшов і думав про щось своє, вже завтра весь будинок буде знати про те, що ти некультурний хам, який образив його гідність навіть тим, що не привітався. Але сам він не привітається першим із тобою ніколи, бо вважає тебе молодшим від себе, а значить не гідним цього. Хоча, як мені здається, вітатися повинні не молодші до старших, чи старші до молодших, а культурні до некультурних. Тому, якщо хтось із вас хоче дати урок етикету – просто спробуйте привітатись першим.

Господь нагадує нам сьогодні оці заповіді блаженств для того, щоб показати що таке справжнє, абсолютне щастя. Скажімо, Він нагадує: «Блаженні голодні та спрагнені правди тепер, бо вони наситяться». У своїх проповідях Господь не раз звертав увагу апостолів на те, що повноцінне християнське життя мало схоже на те життя, про яке ми собі постійно мріємо. З комфортом всіма зручностями та розділеним санвузлом. От був такий святий подвижник Адріан, про якого ми нічого не знаємо окрім того, що одна його фраза увійшла до такої відомої книги, як «Отечник», або зібрання висловів святих отців древності.

Так ось, там написано, що цей святий Адріан жив давно в Єгипті та сказав таку фразу «Справжнього щастя на землі немає та бути не може». Чому він так сказав? Невже тільки тому, що люди прийшли в цей світ для того, щоб тільки плакати, мучитися та страждати? Ні, звичайно. Святий отець Адріан хотів нам роз’яснити, що справжнє, безумовне щастя може бути тільки з Богом і в Бозі. А воно для безбожників, як не крути, починається лише після смерті. Тому, надмірно захоплюватися новими моделями телевізорів, телефонів чи будь чим зовнішнім логічно. І насправді, бережне ставлення до цього всього є ознакою здорового глузду. Однак, із іншого боку, жити лише заради цього не потрібно, та немає жодного сенсу. Але ж сучасні люди тільки те й роблять, що женуться за благами. Мучиться, працює, не спить ночами щоб заробити на щось, обмежує себе у всьому, щоб за рік купити той клятий телевізор 32 дюйми. Аж тут дізнаєшся, що в сусіда не 32, як у тебе, а 34! І ти мучишся тепер від того, що 32 тобі мало! Ну, й як можна тепер дивитися 32, якщо сусід дивиться 34?!

Так, дуже багато навіть добрих речей ми робимо на зло або через заздрість та свою гріховність. Помічаєте, як у нас застілля справляються? У сусіда було два сорти канапок, то в мене буде три, а ще краще – чотири! Йому на зло! От щоб знав! І робляться ці канапки не тому, що ти любиш своїх гостей, а для того, щоб показати що ти чимсь кращий і вищий. І так з одного боку добра справа в руках грішника перетворюється на приховане зло та гординю. Через ті нещасні канапки ти йдеш до пекла, бо саме пеклу відповідає стан нашого серця.

Зверніть увагу, що пекло та рай це не географічне місце, куди людина потрапляє після смерті. Ні! Смерть покаже всім наші нерви, оголить наші пристрасті та явить світу реальний стан нашого серця. Смерть покаже, що було в нашому серці – пекло чи рай. Пам’ятаєте, що Господь говорив: «Царство Боже всередині вас є»? Це фраза виявилася настільки дивною перекладачам, що деякі варіанти Святого Писання цю фразу перекладають як «Царство Боже між вами є». Хоча, звісно, перший варіант точніший тому, що Царство Небесне може бути між нами тільки тоді, коли воно є в нашому серці. І так само, за цими ж духовними законами, в нашому серці може бути пекло, яке ми будуємо в собі власними думками та свідомими вчинками.

Тому Господь невипадково дає нам оці Заповіді Блаженства, бо любить і говорячи простою мовою шкодує нас. Він знає, що обираючи гріх людина буде все життя страждати. Тому, Христос і дає людям конкретні вказівки щодо того, як їм знайти справжнє щастя, а основне – в чому воно полягає.

От Він говорить «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Сьогодні в нас триває війна. Тому ті люди, які вважають себе християнами, повинні пригадати собі цю заповідь, бо це не просто чудовий афоризм, але дійсна Заповідь Божа. Мало не вбити. Те, що я нікого не вбиваю – зовсім не робить мене ідеальною людиною. Зате таким мене може зробити те, що я буду миротворцем. Щастя людина зможе досягнути коли буде противитися війні та всякому злу. Бог хоче, щоб ми не лише не вбивали, але й запобігали будь-якому протистоянню: військовому чи не військовому. Чи то на фронті на Донбасі, ні в наших сім’ях, чи поміж сусідів, чи то в наших серцях.

Знаємо, що в нас до самих себе унікальне ставлення. Ми любимо себе більше, ніж усіх інших людей на землі. Саме тому Господь, маючи намір навчити нас любові до ближніх, зробив це найбільш очевидними способом. Він вказав міру нашої любові до ближніх кажучи, що інших ми маємо любити ближнього так сильно, як любимо самі себе. Бо ми знаємо, як любити себе самих – безумовною любов’ю, максимально щирою та сліпою. Бо й дійсно, що би в нашому житті не сталося, ми завжди придумуємо виправдання для себе, завжди кажемо, що навіть у найбільшому гріху ми праві та буквально мусили це зробити. І навіть, якби ми потрапили в ті ж самі умови, то наступного разу ми б обов’язково вчинили б так само. Як алкоголік прокидається вранці, хоче пити, йому недобре, нудить, крутиться голова. Що він каже в такому випадку? Учора я пив останній раз у житті! Більше ніколи буду робити! Але приходить вечір, приходять друзі, а той не потрібно чекати вечора – ще вранці починає похмелятися. І як починає похмелятися, то зупинитися не може реально кілька днів, потрапляючи в зачароване коло. І, як відомо, закінчується все це «білою гарячкою». Цікаво, що всі пияки описували свій стан під час цього однаково, і навіть медики не можуть пояснити чому всі пацієнти під час алкогольного делірію бачать одне й те саме – бісів. Чому так? А тому, що алкоголізм, як і будь яка інша людська пристрасть, це не що інше як свідомий вибір людиною тих бісів, які мають їх в кінцевому результаті їх поневолити, скувати у кайдани пристрасті.

Одна справа, коли людина грішить через незнання. Але зовсім інше – коли цей гріх свідомий і ретельно спланований. В нашому організмі немає жодного такого органу, якому би алкоголь приніс користь, чи в чомусь допоміг. Він завжди вбивав, вбиває та буде вбивати тих, хто його вживає. Але людям не цікаво ходити тверезими. Вони хочуть блаженства. Бачите, в душі людей живе туга за втраченим раєм. І оця туга за раєм, за блаженством приводить до того, що люди, які не вміють чекати та працювати задля Вічності. Вони хочуть насолоди вже та негайно. Само тому вони п’ють, коляться, і ладні обміняти цю тимчасову насолоду на все життя. Уявіть собі, що вчені вирахували, що людина з моменту, відколи активно почала колотися, живе не більше 5-8 років. Той, хто почав активно пити – житиме не більше двадцяти років. Всі ж це розуміють, але все одно свідомо обирають смерть і гріх: коляться, пють усяку гидоту, щось собі нюхають і курять, аби хоч частково скуштувати максимальної насолоди та згадати про втрачений Едемський сад.

Звісно, вони про це не думають, і чимало з них навіть не знають про цей зв’язок. Тим не менше повторю, що туга людська за щастям є не що інше, як туга за загубленим раєм. Так духовно та фізично добре, як було колись у нашій історії не було. Але нас таке чекає, і ще навіть більше, якщо ми заслужимо. Апостол Павло, коли звертався до своїх парафіян, то казав, що око не бачило, а вухо не чуло, те приготував Господь Бог тим, хто любить Ім’я Його. Ми всі з вами знаємо що потрібно, щоб нам було добре. Одне дослідження показало, що більшості людей світу для щастя потрібно тридцять тисяч євро. Але Господь через апостола нагадує, що ціна приготовленого для тебе навіть не спадала і не могла спасти на думку. Ми навіть не чули такої суми у грошовому еквіваленті!

Все ж, для того, щоб це здобути, потрібно і багато молитися, постити, робити добрі справи, щоб хоч якось очистити своє серце від того гріховного бруду, який осідає на нас кожного дня. Начебто нічого страшного ти не робиш, але воно крапля за краплею довбає камінь нашої праведності. Давнє прислів’я каже, що коли крапля води довбає камінь, то робить це не своєю силою, але постійністю. Так помалу, але впевнено ми збираємо стільки гріхів, що ти не можеш увійти з ними до Царства Небесного. Господь порівняв людей, які мають пристрасті до верблюда, який хоче пройти скрізь вушко голки. От порівняйте й ви верблюда, який більший ніж людина та маленька голка, в яку не кожен із нас вже поцілить ниткою без окулярів. Не можемо ввійти до Царства Божого, поки не очистимося, поки не почнемо думати про вічність, а не про те, як будемо жити далі на землі, складаючи гроші на «чорний день», турбуючись про фізичне та матеріальне. Звичайно, це теж дуже добре, коли турбуєшся не лише про себе, але й про своїх ближніх, не завдаючи їм зайвого клопоту. Але біда людей в тому, що все це минає, а головного в житті можемо так і не набути.

Не знаю чи вам про це відомо, але тепер часто померлих не хоронять за правилами – на третій день після смерті. Тепер людьми настільки вже гидують, і бажають їх якнайшвидше позбутися, що справжній християнський похорон на третій уже рідко коли звершується. Поховати тебе, як собаку ладні вже за життя, не те, що коли ти помреш. І хто це хоче? Твої вороги? Та ні! Діти та внуки, яких ти ростила чи ростив. Тому, треба на цей момент теж зважати. Як ми їх виховуємо, який приклад показуємо, як ми змінюємося в кращу сторону. Але ж свою долю будуємо ми самі, і про це не можна забувати.

Звісно, хто б із нас не хотів, щоб наш відхід у вічність став страшною трагедію для всього людства. Ми б хотіли, щоб люди ще довго пам’ятали про нас, плакали та сумували. Але на що ми надіємося, якщо ми вже тепер, ще живими їм не потрібні? І нічого, не бояться Бога та не встидаються жити з думкою про чужу квартиру чи машину. Рідну маму здають у будинок для престарілих, щоб мати де жити з коханцем! Чи не мучить за це совість? Ні, яка там совість, якщо тепер у неї є квартира та коханець! Ну, що ще потрібно для щастя?

Тому, будемо вчитися розуміти різницю між тим, що ми самі собі вважаємо за щастя, і тим, що вважає за наше щастя Сам Господь. Наше щастя тимчасове, а Боже – вічне. От ми так надіялися на свої гроші, але сталося в країні горе – прийшла війна, і все: ті гроші, що в тебе були можна ділити на половину. А пройде ще трохи – треба буде ділити на четвертину. А там – дуже швидко вони будуть вартувати хіба ціну того паперу, на якому були надруковані. А ми всі заради цих папірців ладні були віддати все своє життя, та служили їм, як лише можна! Ми цим папірчикам віддавали своє здоров’я, сили, молодість – тобто це був дуже несправедливий обмін.

Моя мама лікар за фахом, і я пригадую вже дуже давно, до неї приїхав один дуже відомий місцевий багатій. Він просив мою маму, щоб вона вилікувала його маму. Для підтвердження своїх намірів він кілька разів приносив їй неймовірні хабарі, якесь золото, ланцюжки та перстені. Але моя мама була чесною, і звісно, нічого цього не брала. Очевидно якби брала, то їй не потрібно було на старості років їхати на заробітки в Італію. Але я хотів не про це. Мені тоді було дуже дивно, як це людина може давати такі дорогі подарунки. Але коли трохи підріс то зрозумів, що найбільші гроші нічого не варті на порозі вічності. Ну, не купиш ти здоров’я! Спробувати купити можна, але купити – ні. Купити не можна за гроші, але втратити – запросто!

Тому я, бажаю всім нам справжнього щастя, яке ніколи не знецінюється, але навпаки – щоб у нас лише зростав прибуток у Божих очах за наші добрі справи. Пам’ятаймо, що кожна людина, яка робить добрі справи звикає їх робити. Причому звикає настільки, що вже наступну добру справу їй робити багато легше. Тому, не ігноруймо цю промислительну турботу Божу про людей.

Я дякую вам за спільну молитву. Вибачайте вже, що я так багато говорю – кому ж я ще буду це розповідати, як не вам? Спаси вас Господи! //10 жовтня 2014

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!