Не спішіть старіти! Ще встигнете!

Коли мене просять розповісти про власне дитинство, я ніяковію. Мені не можна ставити таких питань. Чому? Почну трохи з далеку.

Колись я був у Римському метро. Перед тим, як ми увійшли до вагону, наш гід категорично попередив: в Європі не завжди зрозуміють, коли ви поступитеся місцем старшій людині. Вона може образитися на вас за те, що ви подивилися на неї та оцінивши її визначили, що вона стара та немічна. І саме тому вирішили дати їй місце. Нічого особливо не станеться, – попередили нашу групу – коли бабуся відчуватиме себе молодою та красивою, і постоїть пару хвилин над вами.

Точно так само і я сьогодні, жодним чином не відчуваю себе надто дорослим. Звісно, я давно не виглядаю школярем. Між іншим, цього року чи не вперше у дорослий світ вийшли зі школи діти моїх однокласників. Це якась тривожна фраза, яка мені дуже не подобається. Тим не менше, я переконаний, що дитинство чи старість – це перш за все внутрішній стан людини. Можна в 20 років вже втратити смак до життя, а можна в вісімдесят купити собі скутер і записатися на курси баріста чи гурток танго.

Мені складно це пояснити, але я дуже часто бачу, як довкола старіють діти, з якими я грався. Я бачу, як учорашні дівчатка стають поважними жіночками, а хлопці, з якими я ще не так давно грав у футбол чи робив збитки, перетворюються на солідних мужчин. Впевнений, що ззовні і мене вони оцінюють так само – вони ще пам’ятають мене безбородим і без окулярів, веселим і безтурботливим. Зараз я виглядаю для них трохи іншим.


Я не знаю, чи є сенс ділитися таким записом, але лайк поставити – точно варто.


Якось не просто пригадати щось особливе з дитинства. Воно в мене ще не зовсім закінчилося. Дорослий я лише ззовні. А з часів юності, надзвичайно тепле враження у мене збереглися від двох місць. Ви не повірите. Від церкви та будинку піонерів.

Я прийшов до церкви в той час, коли в нашій області вирували релігійні конфлікти. Тому, дуже часто, окрім священика, я був чи не єдиним чоловіком серед багатьох жіночок, які тоді не боялися нападів іншої конфесії. Пригадую, як я вчився співати разом із старим дяком, як слідкував за чинним горінням свічок, як уперше подавав отцеві кадило. Це неймовірні спогади.

І так, ще був будинок піонерів. Там я грав у «Що? Де коли?» ( і навіть отримав власну сову!), був у нас КВК (там я був капітаном!), а ще, саме там я вчився робити перші свої фотографії. Знали б ви як непросто намотати у повній темряві фотоплівку на фотобачок! Нині я дуже сподіваюся, що моя популярність в Інстаграмі має своїм корінням саме той гурток фотохудожників *смайлик* .
Фотографії були тоді чорно-білі, але світ був кольоровим. Зараз, частіше буває навпаки.

А ким я хотів бути? Звичайно, ж священиком. Ще з дитинства в компанії однолітків у мене було прізвисько «Ксьондз» за те, що я ходив до церкви і допомагав нашому настоятелю. Воно мені не подобалося, але заперечити народному вибору я ніяк не зміг. Зрештою, найбільше мене дратувало не те, що вони мене так називали, а те, що “ксьондз” це все-таки католицький священик, а я був переконаним православним.

А на закінчення, хотів би дещо побажати всім, хто мене читає. Не спішіть дорослішати. Царство Боже належить дітям. Бути дітьми не завжди означає страждати від інфантилізму. Бути дітьми – означає швидко прощати своїх кривдників, любити людину не за послуги, які вона нам може запропонувати і не за подарунки, які вона нам може дати. Це вміти любити безумовною любов’ю, навіть всупереч усьому та всім. Бути дітьми – означає мати чисту душу, незатьмарену пристрастями та гріхами. Не спішіть старіти! Ще встигнете.

 

01.06.16