Першоверховних апостолів Петра та Павла

Щиро вітаю вас, дорогі браття та сестри, з великим святом Православної Церкви. Сьогодні ми вшановуємо дві найбільш яскраві особистості серед апостолів, що найбільше потрудилися розповсюдженню Євангелія по всьому обличчю землі.

Величезне значення цих двох мужів – Петра та Павла – в Церковній історії настільки очевидне, що чимало релігій сприймають їх гіпертрофовано та невірно. Так Католицька Церква настільки фанатично ставиться до особи апостола Петра, що возвеличуючи його, навіть проголосила його своїм першим Папою Римським, хоч, звісно, такого не було. У той же час, чимало громад протестантського напрямку гіпертрофовано вважають апостола Павла чи не другим після Христа, оскільки він чи не найбільше з усіх апостолів спричинився до поширення Благої Звістки. Натомість Православна Церква образа посередній, «золотий шлях» вшанування цих апостолів. Ми справедливо вважаємо їх для себе зразками, прикладами віри, а їхні твори читаються чи не за кожним богослужінням.

Чимало людей,які жили на землі, мали радість особисто зустрітися з Христом: говорити з Ним, слухати Його, бути свідком звершених Ним чудес. Але, безумовно, найбільше пощастило тим дванадцяти найближчим учням, які кілька років поспіль провели поруч із Христом. Сьогодні ми згадуємо двох із них, називаючи їх «Першоверховними», себто, першими серед інших святих апостолів. Тут одразу слід наголосити, що коли ми називаємо їх «першоверховними», це зовсім не означає, що вони мали якусь зовнішню владу над іншими людьми, тим більше – над апостолами. Це ми просто звикли міркувати по-світськи, та принесли стиль свого мислення в Церкву.

Коли Церква назвала святих Петра та Павла першими з апостолів, це не говорить про те, що вона наділила їх вищою адміністративною владою чи привілеями. Всі апостоли були рівними по сану та за даром отриманої від Бога благодаті. Тому, високо оцінюючи заслуги в місіонерській діяльності, ми нині так їх і називаємо, використовуючи не юридичні терміни, а особливі мовні прийоми. Сам себе апостол Павло називає «Апостолом язичників»(Рим.11:13), а Петро проповідував у багатьох країнах, розпочавши з Юдеї та дійшовши до Риму. Відомо, що за проповідь Євангелія їх обох було страчено в Римі, де збереглися місця їх поховань, над якими побудовані ще з четвертого століття величезні базиліки. Вже з того часу християни по всьому світу, мають загальну практику вшановувати їх, як своїх духовні маяки, на яких ми повинні постійно дивитися, прямуючи стежкою до Христа.

Сохраненное изображение 2014-7-12_23-32-55.125

Одного разу Господь сказав: «Хто хоче буде першим, нехай буде останнім». Погодьтесь, у житті ми часто потрапляємо в такі ситуації, де можна проявити свою скромність та смирення. Але не тільки для того, щоб нас Бог побачив і похвалив. Смирення – це нормальний стан всякого християнина, а кожного разу, коли ми чинимо зухвало та гордо, ми противимось власній природі. Робимо з собою не те і не так, як задумав Бог. Тож, коли ми згадуємо про християнське смирення, варто також згадати й про інший різновид смирення, яке є протилежне за своїм значенням.

Святі отці кажуть, що існує також і диявольське смирення. Що це? Це коли ми смиряємося перед сильнішим. У чому полягатиме заслуга людини, яка смиряється перед власним начальником, перед тим, хто має владу над нею, або може на неї якось фізично чи психологічно натиснути? В цьому немає жодної заслуги. Але коли ви смиряєтесь перед тими хто слабший, нижчий, хто не має над вами жодної влади, і єдине за що він вартий уваги, так за те, що є Образом Божим, самим Христом, що невидимо стоїть, лише в такому випадку Церква каже, що ви чините добре. Така смирення Богу спасительне й угодне Богу.

Так, в цей день Свята Церква особливим чином вирізняючи одних апостолів серед інших, навчає нас правильному смиренню. Смирення – це бачення власних гріхів. Смирення – це не коли ми будемо думати про себе лише погане. Смирення це коли ми почнемо думати про себе менше!

Зверніть увагу, наскільки багато ми себе любимо та обожнюємо, що навіть інших судимо беручи себе за зразок. Якщо хтось робить не так як ми, ми кажемо, що він чинить неправильно. Якщо хтось копією нас, то він робить все вірно. Хоча, як відомо, кожна людина багато помиляється. Не тільки безбожники, але навіть християни нерідко роблять грішні та помилкові вчинки, вважаючи це своєю заслугою. Тому живий приклад святих апостолів нам конче необхідний. Так, ми знаємо, що до часу П’ятидесятниці вони самі часто помилялися, але вже після Сходження Святого Духа вони більше не робили таких помилок, які були властиві їм до цього.

Життя цих мужів згідно Заповідей Божих у наслідку привело до того, що вони отримали від Господа особливі духовні дарування. А велич апостолів полягає в першу чергу в тому, що вони наслідували Христа в найбільшій для себе мірі. Тому вони для нас і є «Першоверховними», бо стоять попереду сонму всіх інших праведників Церкви Христової. Тож правильно вшановувати день пам’яті апостолів – це правильно вшановувати, тобто в допустиму нам міру, наслідувати Самого Господа Ісуса Христа, Який показав нам правильний шлях життя та наповнив його дійсним сенсом.

Якщо ви щойно уважно прослухали фрагмент із апостольського читання, то мали б ще пам’ятати, як апостол Павло пише про себе та про те, скільки страждань та поневірянь він зазнав, проповідуючи Євангеліє. Слухаючи історію його життя, не можна не погодитися, що апостол Павло був одним із найбільших християн, що будь-коли жили на землі. Раніше він був язичником, і мав ціллю свого життя гнати християн, як лише міг. Він навіть заручився підтримкою влади та отримав спеціальний документ, який давав йому юридичне право вести полювання на християн: ловити, саджати в тюрми, засуджувати та карати, навіть смертю. Але одного разу коли він зустрівся з Христом віч-на-віч. Дорогою в Дамаск він був вражений почутим голосом з неба: «Савле, чому ти гониш мене?».

Так, кожен із нас, в певному, алегоричному, вимірі може та повинен сприйняти це запитання Христа й стосовно себе самого. Кожного разу коли ми грішимо, ми відганяємо від себе Христа. У той час, як майбутній апостол Павло гнав християн фізично, ми відганяємо Бога зі свого серця в духовний спосіб.

Наше серце можна уподібнити до великої шафи, повної різноманітних шухляд – великих та малих. І в залежності від того, чим ми наповнимо оці шухлядки свого серця, тим і самі зрештою станемо. Якщо наших шухлядок зі злом, гнівом, неправдою та іншим непотребом буде надто багато, то ми ризикуємо одного дня перестанемо бути християнами. Ми перестанемо спасатися, а після смерті нас чекає пекло. Але не пекла ми повинні боятися. У першу чергу ми повинні боятися втратити живий зв’язок із Правдивим Богом – джерелом всякого блага та життя. Він поруч із нами кожної миті, і кожного разу хоче допомогти нам. Але та людина яка грішить – відганяє від себе благодать Божу. Точно так само, як це робив апостол Павло до свого покаяння.

Також цим богослужінням, Євангельським та Апостольським читаннями, Церква підбадьорює нас на нашому християнському шляху. Вона вказує нам на конкретні приклади того, як люди, що перебували в значно гірших умовах, все одно залишилися вірними Богу та Його святій Церкві.

Чимало людей застали той час, коли відрито вірити в Бога не дозволялось. Тим не менше, вони робили це навіть всупереч заборонам. Але нині в нас є вже вільна можливість відвідувати храми, молитися, приймати святі Таїнства та читати церковну літературу. Але ж ще недавно за одну Біблію в хаті можна було отримати заслання до Сибіру. Ці гоніння на віруючих ще в пам’яті багатьох людей. І не можна сказати, що гоніння на християн це взагалі щось таке далеке до нас, та не має до нас особисто жодного стосунку.

Зовнішніх гонінь дійсно в нашій країні ще немає, але на віруючих та всіх, хто хоче жити благочестиво та правильно, нині звідусіль чиниться неймовірний духовний і моральний тиск. Нас ніхто не карає за приналежність до Церкви, тим не менше, людина яка захоче жити по вірі та совісті завжди буде чимось обділена. Світ таких людей ніколи не приймав та й не приймає досі. Зле товариство, в якому ми перебуваємо, майже завжди сприймає вороже доброту та порядність. Тому, дуже часто християнам потрібно неабияк виявляти витривалість та самовладання. Цьому також не варто сильно дивуватися. Люди живуть лише або з Богом, або з дияволом. Іншого шляху в них немає.

Якщо ти живеш поза Церквою, якщо проблеми Тіла Христового тебе не турбують, і тобі зовсім не цікаво все це, значить ти живеш із дияволом. Не потрібно себе тішити та виправдовувати, тому, що найстрашніша брехня це та, яку ми брешемо самі собі. А ми дуже часто, майже постійно перебуваємо в цьому стані духовного самообману, який святі отці називали прелєстю. Людина яка піддалась цій пристрасті вірить в те, що вона є такою, якою насправді вона не є. В такому разі вона думає про себе, що вона праведна, краща за інших, що молитва їй не так вже й потрібна. Та й, правду кажучи, до храму ходити мені зовсім не обов’язково, але я роблю це тому, що існує така традиція. Так само я приходжу до Таїнств – заради звичаю чи звички, хоча внутрішньої потреби в цьому не відчуваю.

Апостоли Христові показали свою віру в Христа до самої смерті. Всі апостоли Христові були вбиті за свою віру. Тут важливо підкреслити, що ми цінуємо не смерть саму по собі. Можна бути вбитим випадково, але не стати мучеником. Смерть можна зустріти в інших умовах, далеких до справжнього героїзму. Цінність смерті мучеників передусім у тому, що вони йшли на смерть свідомо, і навіть перед загрозою смерті не відмовлялися від Христа. У кожного з них був вибір. Майже завжди гонителі або вбивці пропонували християнам вибір кажучи: – Якщо ти відречешся від Христа та Церкви, ти збережеш життя. Достатньо було кинути зернятко ладану на жертовник язичницьких богів, або принести трохи пшениці комусь із пантеону поганських ідолів, як людина отримала б повну свободу. Подумаймо, який це дріб’язковий вчинок, що з погляду нашого сучасного світогляду малоцінний і нічого не означає. Хіба ж це складно стати на коліно перед ідолом, чи запалити йому лампадку? Але для християн це було настільки принциповою справою, що вони воліли радше померти, чим зрадити своєму Спасителю.

Коли ми чесно аналізуємо власне життя, приходимо до неминучого висновку, що називаючись християнами, при цьому служимо дуже багатьом богам. Часто навіть не знати, який із них в нашому серці перемагає: чи це лінь, чи це заздрість, чи це злоба, чи це грошолюбство, чи це блуд, чи ненависть. У кожному з нас ці біси реально живуть та панують! І якому ми бісу більше служимо, так це відображається на нашому характері. Христос говорив «де скарб ваш, там буде й серце ваше». Який це скарб? Цей скарб це все те, заради чого ми живемо.

А для чого люди нині живуть? Першу половину живуть заради освіти та науки. Потім живеш заради роботи та пенсії. Дехто живе винятково заради дітей та внуків. Але приходить такий час, коли робота закінчується, ні дітям ні внукам ми вже не потрібні. Ми їм тільки заважаємо, бо в них є власне життя й дійсно їм потрібно дати спокій. Гроші, заради яких ми так важко працювали швидко обезцінюються, та стають папірцями. Вся ця освіта, матеріалізована у вигляді купки дипломів та грамот, у кращому разі буде лежати в шафі, разом із іншим мотлохом, покриваючись пилюкою.

Так неминуче, пройшовши свій життєвий шлях, приходиш до висновку, що все над чим ти так страждав і турбувався, минуло даремно та не мало жодної об’єктивної цінності. Собі ти послужити встиг, а для Бога часу не залишилося. Бо й дійсно, коли ж думати про Бога, якщо голова зайнята то грошима, то наукою, то роботою, то шлюбом, то дітьми, то розлученням, то пенсією, то хворобами? Так життя промайнуло, як той швидкий потяг, та й немає нічого. Воно промайнуло, а ми залишилися стояти на пероні самотні та нікому не потрібні з тих, на кого ми так сподівалися…

Часто кажемо, що перед Богом всі рівні. Напевно ви чули цей вислів, а навіть, самі його не раз повторювали. Це правда, але лише часткова правда. Дійсно, відповідати ми будемо на суді Божому всі без винятку. Але що саме ми йому будемо відповідати це вже інше питання. Нинішнє свято нам саме показує те, що не всі перед Богом рівні. Грішники будуть знати своє місце, праведники – своє. Хтось не гідний зватись християнином, а хтось вартий отримати назву Першоверховного апостола.

Бог дає нам шанс та можливості. І це наше богослужіння – ще одне фізичне та духовне підтвердження цьому. Ми маємо чудову нагоду подивитися на своє життя, зробити йому аналіз та порівняти його з життям кращих людей Церкви. Ось перед нами живий приклад: двоє людей давали себе мучити, заради любові до Христа. А коли від нас забрати хоч трохи звичного комфорту – ми залюбки відмовимося від свого християнського звання, щоб тільки повернути його собі знову. От сьогодні закінчився Апостольський, чи як його ще називають Петрівській піст. Хто з нас, тут присутніх, зможе чесно та щиро визнати, що він ревно постив? Думаю, мало хто це може зробити, бо совість не дозволить свідчити проти себе. Але ж піст дійсно тривав, навіть без нас!

Ще хочу наголосити, що багатоденні пости в Церкві часто встановлювалися для того, щоб приготувати віруючих до зустрічі особливо важливих свят. Тож і сьогодні у нас настільки велике свято, що до нього навіть потрібно було кілька тижнів, особливим чином, готуватися. Це дуже важливий принцип духовного життя: для того, щоб побачити Бога, потрібно відмовитися від чогось, для нас дуже важливого та цінного.

Якщо цей час, який ми мали витратити на підготовку, нас ніяк не змінив, то сьогодні найкращий час зробити висновки. Давайте змінюватися. Давайте більше думати про те, що життя наше земне настільки швидкоплинне, що чимало наших однолітків вже давно на тому світі. А хіба хтось із наших сучасників доживає до ста років? Той, хто нині переживає 60-літній рубіж тішиться, що вже є довгожителем! Тому намагаймося жити так, щоб кожен наш день був добрим приготуванням до зустрічі з Богом. Не тільки тому, що грішники бояться суду над собою, але й тому, що ми любимо Христа, та хочемо мати з Ним ще нині добрі стосунки та насолоджуватися живим спілкуванням з Ним ще живучи на землі. Рай починається тут, і пекло починається тут.

Ми думаємо, що в нас два світи, один із яких буває до гробу, а інший – після. Ні, це не так! Як наше райське життя, так і наше пекельне починається ще тут. І от якщо воно пекельне для нас, про це знають всі наші близькі, родичі та сусіди. Вони добре бачать, що ми грішачи, зробили пекло собі вже зараз, та робимо його для інших. Тому, хоча б із поваги та любові до своїх рідних та близьких намагаймося любити себе трохи менше. А більше згадувати та наслідувати добрих християн, серед яких і Першоверховні святі апостоли Петро та Павло.

Святі Першоверховні Апостоли Христові Петре та Павле, моліть Бога за нас грішних. Амінь!

12 липня 2014
Свято-Воскресенський собор м.Тернополя

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!