Християнське життя набагато складніше, ніж розважальне шоу…

На пост Сергія Притули у Фейсбуці про його сповідь відреагувало 25 тисяч користувачів, майже три тисячі поширили, а тисяча прокоментували. Користувачі обговорюють “бабульок в церкві”, як вони влаштовують “кастинг правильності”, хто і чому не відвідує храм, біля якої ікони ставати… Що думає про такі розмови тернопільський священик, протоієрей УПЦ Київсього Патріархаиту Євген Заплетнюк, запитали у нього.

 

–  Як сприймати поради парафіян, які кажуть тобі як поводитися в храмі?
– Знаєте, я часто буваю в різних церквах без ряси, там де мене ніхто не знає. І не раз бувало таке, що до мене також підходили якісь люди та намагалися навчити мене правилам церковного благочестя, прийнятими в конкретному храмі чи заведеними місцевим настоятелем, який і семінарію закінчив заочно. Таке буває всюди, не лише в західній Україні. Пригадую, в одному з храмів Болгарії жіночка в буквальному сенсі накинулася на мене з кулаками за те, що побачила в мене на плечі фотокамеру.

Зазвичай, у відповідь я маю до них лише одне питання: – У вас є благословення від настоятеля навчати в храмі? Зазвичай, цього достатньо, щоб такі люди зменшили свій педагогічний запал.
Справа в тому, що загальна практика «нападу» на незнайомців – це не церковна, а проти церковна річ. Священики давно та з різним успіхом, намагаються боротися з цією бідою. На одних парафіях це виходить чудово, в інших навпаки – над лікуванням цієї біди ще треба багато працювати. Все ж, я б хотів загострити вашу увагу не на зовнішній, а внутрішній складовій цього явища. Із чим ми насправді зустрічаємося?

Ми зустрічаємося з випадком протистояння двох пристрастей – двох егоїзмів. Із одного боку людина, що знає певні речі, не може стримати себе, щоб не виявити свої знання. Навіть якщо вони, насправді мінімальні. До речі, це одна з причин, чому так багато нині Свідків Єгови чи інших сект. Кожній людині, навіть малограмотній та неосвіченій, особливо приємно відчути себе розумнішою від когось. І чим більше ця людина сумнівається у власних інтелектуальних здібностях, тим більша в неї потреба всіх повчати. А з іншого, людина яка зайшла до храму вперше за тривалий час, наївно й по-дитячому сподівається, що її героїчний вчинок оцінять всі присутні, а може й ще медаль якусь дадуть. Коли ж такого не стається, а навпаки – вона чує на свою адресу критику та повчання все її єство бунтується, бо, бачите, незнайома людина зазіхнула на святе – його «его», зачепила самолюбство. По-християнськи, добре було б смиренно відповісти: «Спаси Господи» та подякувати за науку. Однак, люди навіть зайшовши до храму, не хочуть смирятися, а тому вважають, що їм буде простіше більше туди не ходити, аніж спробувати розібратися з самим собою, що не так з власними відчуттям і чому просте зауваження може викликати цілу гаму негативних відчуттів та ще й написати про це обурливо-сльозливий пост.

–  Чи погоджуєтеся з думкою Сергія Притули що «завдяки «порадницям» наша молодь йде куди завгодно: в іншу віру, в атеїсти, в секти і т.д., тільки не в церкву»?
– На жаль, Сергій Притула, при всій моїй повазі до його волонтерської діяльності, якій я поклоняюся до самої землі, не є головним спеціалістом із богослів’я та церковного життя. І мені зовсім не відомо, на чому саме ґрунтуються його висновки. Насправді, все трохи-по іншому. Точніше, зовсім не трохи. Це не завдяки таким «порадницям» люди перестають ходити до храмів, а навпаки! Не бажаючи відвідувати храм Божий, люди постійно шукають собі для цього підстав та начебто якихось аргументованих виправдань. Немає сумнівів у тому, що вести християнське життя багато складніше, ніж розважальне шоу, для доволі альтернативної аудиторії. Саме тому грішні люди, які не хочуть змінюватися та каятися, постійно будуть шукати когось, кого можна буде звинуватити в тому, що ти не в церкві. Зняти з себе відповідальність і перекласти всю провину на іншого – це доволі зрозуміла, але не дуже зріла позиція. Тим, хто не зустрів бабусь будуть не подобатися попи на мерседесах. І навіть якщо в житті вони не зустрічала особисто жодного з них, вони все одно свято в них вірять, бо читали про це в Інтернеті. Хтось не ходить, бо там пахне димом. Комусь не подобається спів. Комусь довгі служби. Комусь нецікаві проповіді. Кожен, шукає собі власну причину.

– Перед тим як йти до храму, потрібно ознайомитися з правилами перебування у ньому, що буде якщо йдеш вперше і не знаєш як поводитися?
– Насправді, нічого надзвичайного знати йдучи до храму не потрібно. Принаймні, людина яка буває там систематично, дуже легко може вивчити «ази» церковного благочестя навіть читаючи дитячу християнську літературу. Немає сумнівів у тому, що християнин повинен постійно вдосконалюватися та утверджуватися у власній вірі . Сьогодні існує величезна кількість літератури, і майже все необхідне можна знайти безкоштовно в мережі. Але люди не хочуть трудитися над собою, вважаючи своїх учителів за ворогів. Всі говорять про неймовірну кількість храмів і священиків. Чому ж не підійти, якщо є така потреба, до котрогось із нас і поговорити про все, що цікавить? Звичайно, це вимагає часу, а час можна використати на розваги. Чи не так?

– Якщо дійсно йдеш до Бога, можна відчути те, що «потрапляєш на «кастинг правильності перебування в храмі»?
– Якщо йдеш до Бога, то не концентруєшся на самому собі, на власних емоціях і переживаннях. Вся наша увага має бути на головному – на Богові та визнанні власної недосконалості. Диявол буде часто спокушати нас тим, щоб ми вишукували гріхи в інших, а не в собі. Очевидно, слухатися в цьому його – не найкраще рішення для християнина. Своєрідним «девізом» віруючої людини на час посту є чудові слова святого Єфрема: «дай мені Господи-царю, бачити гріхи свої та не осуджувати брата мого». Ось що треба мати на увазі в першу чергу йдучи до храму, та й поза ним. А як складати руки і де ліпити свічку це питання не перше, не друге, а сто друге.

– Чому в церкві може виникнути гнів, як з ним боротися?
– У грішної людини гнів може виникнути де завгодно, не лише в храмі. Однак, напевне, саме в храмі виявляються назовні наші найбільші приховані пристрасті. Те, що найсильніше нам муляє, але визнати цього ми не можемо. У храмі, можне вилізти назовні наша гординя, егоїзм, марнославство, осуд, гнів, грошолюбство чи ціла низка інших гріхів. Тут важливо не переносити за це відповідальність на інших, але спробувати уважно себе проаналізувати та розібратися: чим я живу і чому в мене саме така реакція. Із іншого боку – чужими гріхами сам святим не будеш. Нехай ти там зустрінешся із самим сатаною, це не звільняє тебе від відповідальності за власне життя, власні вчинки та характер думок. А як боротися з цим? Просто продовжувати ходити до храму та впевнено, ревно трудитися над будівництвом себе як здорової, цілісної особистості. У храмі всі моляться за те, щоб стати з грішників праведними.

– Коли ми гніваємося на інших за те, що радять як нам бути, хіба це не гріх?

– Цікаво, що Святі Отці називали своїми благодійниками та учителями святості всіх, хто вказував їм на їх гріхи чи провини. Було б дуже добре, якби ми з вами теж вчилися цьому. Часто вороги багато більше нам допоможуть у справі спасіння, ніж ті люди, які нас хвалять і кажуть залишатися «такими, якими ми є». Господь любить праведників. А такими, якими ми є – гордиливими грішниками нас любить тільки ворог людського роду – диявол. Йому дійсно дуже вигідно, щоб ми залишалися такими, якими ми є.
7.Чи буває щира сповідь з покаянням, коли одразу після неї ти знову обсуджуєш поведінку інших?
Це може знати лише сам Бог. Наша справа дивитися за собою і знати, що немає гріха, який не просить Господь людині, яка кається. Все ж, часто людина настільки перебуває в полоні гріха, що навіть після щиросердечної сповіді вона не може покинути його. А тому, щойно піднявшись вона далі грішить і знову падає. Треба розуміти такі речі, й частіше пригадувати собі слова молитви, яку читає священик під час сповіді: «ось ти потрапив у духовну лікарню, дивись, щоб не вийти тобі з неї незціленним».

– Від кого і від чого може залежати чи прийдеш ти ще раз до храму, звернешся до Бога з молитвою, визнаєш свої гріхи в сповіді і намагатимешся більше не грішити?

– Це залежить від рішення самої людини. Якщо вона буде потребувати духовного життя, то, відповідно, буде шукати для цього можливостей відвідувати храм та вести церковне життя. Якщо ж вона не захоче цього, постійно буде придумувати для себе різні виправдання. Земна Церква – це не зібрання праведників, але зібрання грішників, що каються. Тому, я б хотів кожного з нас заохотити до подальшої праці над собою, бо від того, наскільки ми церковні залежатимуть наші стосунки з Богом, а від якості наших стосунків із Богом залежатиме і те, чи будемо ми з вами щасливі. Не лише за гробом, після смерті, але вже тепер, тут і зараз. Не дайте нечемним бабусям украсти вкрасти у вас Вічність. Гріх кожного члена Церкви – це не гріх Церкви, а гріх проти Неї.

Спілкувалася Наталя Колодій, видання “Доба”