Чи дозволяєте ви своєму священику бути багатим?

Чи священик має займатися лише духовним і отримувати за це плату від вірних, чи також йому слід мати роботу й заробляти на себе та сім’ю?

1. Багатство та скнарість різні речі. Розпочинаючи нашу розмову про фінансове забезпечення священика, давайте одразу з’ясуємо терміни, які будемо використовувати в цій розмові. Багатство – це коли в людини є достатньо матеріальних засобів для прожиття, незалежно від його особистого ставлення до цього факту. Бідність – це коли навпаки: наявних засобів недостатньо для нормального, повноцінного життя, або їх не вистачає для забезпечення елементарних базових потреб людини: їжа, ліки, одяг, житло, тощо. Сам факт людського багатства чи бідності є етично нейтральним. Ні заможність, ні бідність не говорять про те, я к о ю  є  л ю д и н а. Все визначається світоглядом людини, її пристрастями, вихованням і гріховністю. Ти можеш бути багатим, але використовувати своє фінансове благополуччя для духовної користі, служіння добру та ближнім. А можеш навпаки: бути бідним, а своєю бідністю виправдовувати свою заздрість і ненависть до багатих, скнарість, жадібність, крадіжки, маніпуляції, афери. Звичайно, в такому разі багатий має більше шансів спасти свою душу в Вічності ніж бідний. Не багатство є проблемою, а ставлення людини до грошей. Духовну та моральну оцінку може отримати лише те, що людина робить із своєю бідністю чи багатством. Це універсальний закон, який стосується як мирян, так і духовенства.

2. Як жили священики в Старому Завіті? Старозавітнє священство з’явилося за півтори тисяч років до Різдва Христового, за час виходу євреїв з фараонового рабства до обіцяної землі. Саме тоді Бог через Мойсея дав людям свої Десять заповідей, а також велику кількість інших законів, які окреслювали релігійне та світське життя вибраного народу. Окрема частина Божих законів стосувалися місця, де повинні були приноситися жертви Богу, а також людей, яким це доручалося. Так спочатку з’явилася скинія – похідний храм, де зберігалися скрижалі Завіту – дві кам’яні плити, на яких перстом Божим було написані заповіді, а також перші люди, які доглядали та служили при ній. Цар Соломон побудував згодом у Єрусалимі величезний храм, якому зразком стала саме попередня скинія – похідний храм єдиному Богу. Брали участь в богослужінні всі ізраїльтяни, але здійснювати його могли тільки священики. Священиками при старозавітному храмі (скинії, святилищі) були лише представники роду Аарона першого Архиєрея з коліна Левія (див. Вих. 29:9, Вих.40:13-15). Допоміжні функції ааронідам в служінні при скинії допомагали здійснювати ізраїльтяни з інших сімей коліна Левіна, так звані Левити (див. Чис. 3: 5-10, Чис. 18: 1-4, 1 Пар. 23: 27-32).

Для православних християн зв’язок зі священством Старого Завіту досі живий та безпосередній. У наших храмах можна побачити ікони старозавітних первосвящеників і священиків. Наприклад, в честь старозавітного священика Захарії (батька Іоана Предтечі)  досі хрестять дітей. Так ось, у Старому Завіті все священство обране Богом походило з коліна Левія. Усі інші 11 колін ізраїлевих утримували священиків і духовенство храму, даючи їм можливість повноцінно зосередитися на служінні Богу. Коліну Левія при поділі землі нічого не дісталося: натомість Біблія дуже детально описує, як своєю десятиною інші коліна утримували священнослужителів. Ідеал фінансово-товарних стосунків Старого Завіту був такий: священики моляться за народ перед Богом, а народ своєю десятиною підтримує не лише діяльність храму, але й покриває потреби самих священнослужителів. Апостол Павло згадував про цю традицію проповідуючи Коринтянам: «Хiба не знаєте, що священнослужителi живляться вiд святилища? Що тi, якi служать жертовнику, мають частку вiд жертовника? Так i Господь звелiв тим, якi проповiдують Євангелiє, жити вiд благовiстування» (І Кор.9:13-14).

3. Як жили священики в Новому Завіті? Час древньої Церкви показує нам різноманітні служіння, різні харизми служіння зі своїми особливостями. Зокрема, окрім звичних нам пресвітерів, дияконів чи єпископів, у Новому Завіті існували чини пророків, благовісників, учителів. (Див.Ефесянам 4:11-12). Нам точно відомо, що ці чини були схожі на мандрівних проповідників, які займалися проповідництвом повночасово. Натомість, перші християни, які приймали їх у себе давали їм все необхідне. Посилаючи на проповідь Учнів Христос прямо казав: «В тому ж домі перебувайте, їжте і пийте те, що в них є, бо робітник вартий винагороди своєї» (Лк.10:7). Не дивлячись на те, що священик виконує обов’язок перед Богом і Церквою, ідея про єдність усіх християн у одній великий, дружній та люблячій родині говорить про те, що члени громади повинні розуміти не лише важливість священнослужіння, але й посильно допомагати священику в його величній місії. Деякі апостоли, зокрема Павло, звершуючи свої місіонерські подорожі при можливості плів намети, апостол Лука був лікарем, інші апостоли в залежності від конкретних умов місця та часу могли цілком або частково залежати від фінансових можливостей християн своєї громади. Однієї сталої традиції не було. В ідеалі християни намагалися зробити все, щоб здійснити можливість священнослужителям «жити від благовіствування» на зразок відомих усім і звичних традицій Старозавітної Церкви. А ось ідея про спільність майна перших християн у повній мірі сьогодні реалізовується в умовах монастирів, залишається живою та актуальною навіть до нашого часу. Все ж, очевидно, що в умовах життя мирян ХХІ століття спільне майно для всіх членів общини – це вже неактуальна та цілком утопічна ідея.

4. Важлива різниця між монахами та священиками. Уявлення про те, що священик повинен обов’язково бути безсрібником, очевидно, має своїм корінням думку про повне відречення від світу, притаманне лише ченцям. Дійсно, простий чернець приймаючи постриг дає обіцянку безумовного послуху своєму ігумену, дотримання бідності та чистоти. Зазвичай, простим ченцям грошей і дійсно не потрібно. Однак, якщо цей чернець стає священиком – ієромонахом чи ігуменом, у сферу його послуху та відповідальності додаються нові тягарі. Зокрема, на нього тепер лягає хрест умілого використання грошей братії. Навіть ченці в монастирях залишаються живими людьми, з плоті та крові, та потребують коштів для того, щоб себе прогодувати та турбуватися про себе іншим чином. Ти сам можеш нічого не їсти та не пити, але для функціонування монастиря всі послуги треба регулярно оплачувати: вода, світло, тепло, їжа для паломників і трудників, і навіть церковне начиння за щось треба купляти. Свічки, єлей, ладан, вугілля, мука для просфор, вино для Літургії, облачення та ремонти храмів. Все це, а також ще безліч речей та послуг, вимагають коштів для їх оплати. Тому, думка про існування якогось ідеального монастиря, який би зумів обійтися без товарно-грошових відносин із світом, у якому той живе – це хвороблива фантазія, неадекватне розуміння реальності життя. Священик – ангел не по тому, що ніколи не ходить у туалет, а по тому, що виконує ангельське служіння благовістя.


Ще раз про грошолюбних священиків і заздрісних критиків – на цю ж тему.


5. Різниці між священиками та мирянами. Оскільки священик тимчасово несе своє служіння не в Царстві Божому, але на грішній землі, з безліччю її обмежень та умовностей, він не може не рахуватися з пануючими на землі законами. Як ми вже згадували, гроші таки потрібні священику, як і кожній повноправній людині. Інша справа, що володіння грошима це часто, майже завжди, велика спокуса. Оскільки Євангельські ідеали для всіх одні, незалежно від сану людини чи місця її роботи в миру, треба прямо говорити, що це небезпечно для всіх. Гроші – однакова спокуса як для духовенства, так і для мирян. Тому, немає особливих підстав стверджувати, що автомобілі для духовенства гріх, а для мирян благодать. Якщо ви турбуєтесь про стан душі священика, забороняючи йому авто, забороніть і собі мрії кермувати хорошим автомобілем, саме з цих міркувань. Якщо ви відмовляєте в праві отримувати плату за все, що робить для людей священик, відмовтесь і ви від своєї зарплати, бо гроші так само можуть нашкодити вашій безсмертній душі. Чому в людей подвійні стандарти? Хіба тому, що вони переживають за спасіння грішного священика? Ні! Вони всього лиш заздрять. І я говорю не про атеїстів безбожників, але тих, хто називає себе віруючими. Якщо ж ти атеїст, тобі повинно бути байдужим питання спасіння душі людини, бо ти в душу не віриш. Просто визнай свою жадібність і заздрість. Далі ми поговоримо про це трохи більше. Зараз важливо підкреслити інше: ваша міра суду інших людей повинна бути рівною мірі, якою ви судите самого себе. Якщо ви щось дозволяєте собі, а не дозволяєте іншим, ви повинні подумати про причини такої несправедливості. «Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть; давайте, і дасться вам: мірою доброю, натоптаною, утрушеною, переповненою віддадуть вам, бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється і вам» (Лк.6:37-38). Ось що таке віра Христа.

6. Священик приклад для родини. Однією з канонічних вимог, яку ставить нині Церква перед кандидатом на хіротонію – це його зразкове батьківство, добре керівництво власним домом: “Коли ж хто про своїх i особливо про домашнiх не пiклується, той вiдрiкся вiд вiри i гiрший за невiрного” (1 Тим.5:8) Якщо людина не змогла добре турбуватися про власних родичів, вона тим більш не буде здатною турбуватися про ввірену йому громаду, бо той хто не виконав мале, аж ніяк не зможе виконати велике. Священик – це приклад доброго сина, чоловіка та батька. А тепер, уявіть ситуацію, коли цей «приклад» замість реальної допомоги своїй родині буде годувати своїх дітей лише молитвами та бдіннями. Молитви та бдіння це чудово. Але дітям потрібно в щось одягатися, щось їсти, десь жити. А ще часто треба памперси та ліки, море та навчання. А що, коли діточок у священика не одне й не два. Знову ж таки, сам священик може нічого не їсти та не пити, тільки молитися та причащатися, бо священство це його свідомий і особистий вибір. Але його діти не мають бути голодними, бо вони не обирали собі батьків. За голод дітей завжди відповідає батько. Тому, кожного разу, коли хтось відмовляється кидати пожертву в храмі, виправдовуючи себе думкою, про нову іномарку настоятеля, краще нехай подумає про безліч тягарів і обов’язків, які лежать на плечах священика. Окрім дітей у священика можуть бути старенькі батьки з мізерною пенсією чи дружина, яка не хоче бути посміховищем. І, погодьтесь, вона теж має на це повне право.

7. Служіння священика вимагає повного самовіддачі. Отже, немає нічого дивного, що сьогодні чимало священиків для того, щоб хоч якось прогодувати себе та свою родину, змушені йти на світську роботу. Нові чи невеликі сільські парафії часто не здатні задовольнити елементарні фінансові потреби людини з сім’єю. Не бажаючи ставати тягарем ні для родини, ні для парафії, чимало прекрасних душпастирів сьогодні повертаються до практика підробітку на іншій роботі, на певний час наче «відкладаючи в бік» своє священство. Звісно, з точки зору пастирського богослів’я ця практика не тільки неканонічна, але й шкідлива. Існує безліч вагомих і переконливих причин того, чому священик не повинен «розпорошувати» себе, ділити себе між світом і церквою. Але існує лише одна причина, чому він це робить – він приносить себе в жертву світу заради користі найрідніших людей. Зверніть увагу, що у будь-якому випадку будуть люди, які засуджуватимуть отця. Якщо він не піде на роботу, маючи можливість, то виглядатиме дармоїдом. Якщо піде – то виглдятиме грошолюбним скнарою, бізнесменом у рясі. Звичайно, я не говорю про явні випадки того, коли священик перетворюється в висококласного бізнесмена, а не просто вимушено заробляє гроші через свою бідність. Очевидно, професійна кар’єра людини паралельно зі священством свідчить про те, що намагаючись «служити двом панам», такий священик когось з них полюбить, а когось – знехтує (Мф.6:24). Якщо всім очевидно, що такий пастир «загрався в бізнес», для всіх, а в першу чергу для нього самого, буде краще залишити, або на певний час відкласти своє служіння Церкві. Він може служити, причащатися, але брати на себе додатково тягар настоятельства чи особливі церковні послухи йому не варто. «Де скарб твій, там і серце твоє буде…» (Мф.6:21).

8. Кошти потрібно мати, щоб допомагати ближнім. Сподіваюся, вас не потрібно багато переконувати, що головною мішенню сучасних безхатченків, алкоголіків і наркоманів, бідних і хворих, чесних і аферистів різних мастей є священики. Немає й дня, аби до відчиненого храму не прийшов хтось, хто проситиме в священика грошей (на дорогу, на хліб, на ліки чи термінову операцію, для якої бракує буквально 5 гривень ). Звичайно, достатньо кількох років практики, щоб отець навчився зі стовідсотковою гарантією розрізняти аферистів від справжніх потребуючих. І, якщо аферистам показати на двері зовсім не складно, то відмовити в допомозі людям, які її реально потребують для доброї та милосердної людини (а такими є більшість священиків) є справжньою мукою та випробуванням. Навіть свої особисті кишенькові гроші можна віддати раз чи два. Але для того, щоб робити це постійно, священик повинен завжди їх мати. Не можна комусь дати те, чого сам не маєш. Цілком ймовірно, що отримані за молитву кошти священик не встигне витратити на власні потреби, бо роздасть їх випадковому прохачеві, якого бачить перший і останній раз у житті. Якщо священику не дають пожертв він, у свою чергу, не зможе їх передати іншому. Ось тут він дійсно, посередник між людьми-жертводавцями та Богом. Не хочете мати посередників – давайте самі. І що, багато вже надавали за останній місяць?

А ще, гроші потрібні священику на освіту, інтелектуальний зріст. Хіба вам хотілося б ходити до напівграмотного отця за порадами? Нові книги, передплатні видання, місіонерські проекти, видання власних матеріалів, відвідування курсів і тренінгів, оплата інтернету чи підтримка власних сайтів. Все це вимагає коштів, які, на жаль, з неба не падають,

9. Більшість священиків сьогодні – це найбідніша верства населення, без жодного соціального захисту. У це складно повірити, але з часів, відколи церква та держава відділені одна від одної, держава не вважає священиків за людей. Принаймні, люди з духовною освітою до останнього часу вважалися взагалі без освіти та без жодних соціальних гарантій. Лише нещодавно було досягнуто певного компромісу: богословська освіта стала однією галузей філософії. Кваліфіковані богослови можуть бути повноправними вчителями в школах чи викладачами в ВНЗ, як усі нормальні люди. Однак, все одно це стосується лише тих студентів, які навчалися уже після реформи богословської освіти чи пройшли систему визнання дипломів. Все ж, при цих чудових позитивних моментах нашого часу, ми говоримо лише про якусь сотню священиків. Тисячі, чи може й десятки тисяч отців залишаються ніким і нічим для держави. Відповідно, на все, що вони можуть розраховувати – це людські пожертви. Психологічно це далеко не найкращий момент для здорового, розумного та дорослого чоловіка : дивитися бабусі в руки чи просити в когось із заможних друзів і парафіян. Хоча, ідеальна школа смирення та боротьби з гординею. В кращому разі добрий голова колгоспу в селі приймав отців на посаду сторожа чи когось такого, щоб йшов хоч якийсь стаж і мінімальна пенсія. Звісно, ви скажете, що існує можливість сплачувати щомісяця в пенсійний фонд певну суму, щоб після виходу на пенсію було за що жити. Однак, для того, щоб зробити так, слід розуміти, що іноді священик не може собі дозволити фінансувати власне майбутнє, не вирішивши проблеми сучасного. Ми не можемо розпланувати свої треби – бо не можна знати наперед, скільки буде вмирати, народжуватися чи хреститися. Окрім того, зазвичай, священики працюють не до пенсії, а до смерті. Удень чи вночі, від дня хіротонії до останнього свого подиху священик залишається в повній баойовій готовності допомагати людям. Ми оминаємо пенсію йдемо одразу до Бога. І це, здаться, не  дуже добра новина для пенсійного фонду.


Для всіх буде краще, якщо ви поставите статті лайк, зробите репост і прокоментуєте. 


10. Священики різні, є дуже бідні, а є дуже багаті. І на завершення, підсумуємо. В ідеалі священик повинен годуватися від престолу. І в більшості випадків його фінансовий стан залежить не від бажання стати багатим, але від людей, яким він служить – їхньої щирості та заможності. Атеїстичний міф, потрібний для виправдання власної пасивності до віри, про грошолюбних попів значно перебільшений. Є багаті, а є дуже багаті. Є бідні, а є дуже бідні. Рівняти всіх під одну межу – не тільки не чесно, але й нерозумно.

Якщо священики це паразити суспільства, які нічого не роблять, а лише купаються в розкошах пожертв одурманених парафіян, залишається лише одне питання: чому всі ці критики не дають своїх дітей в семінарії, щоб їх діти так само нічого не робили тільки «косили бабки»? Очевидно, що це лише міф, у який більшість із ворогів Церкви самі не вірять, а лише розповсюджують.

Як священик, і навіть християнин, я не переймаюся чужим багатством. Дай Бог усім людям світу не відчувати ніколи в житті бідності. Ні парафіянам, ні священикам, ні атеїстам. Чи гріх бути багатим? А здоровим бути гріх? А бути ситим і не відчувати спраги? А чистим? А одягненим? Добра людина бажає іншим добра, а не рахує чужі гроші. Злу людину муляє чуже благополуччя, якого насправді там й може не бути. У заздрості очі великі. Тому, безсумнівно, історія про попівські статки це майже завжди історія про чужу заздрість. Давайте будемо людьми. Як тільки ми ними станемо, для нас знайдуться відповіді та пояснення не лише на це, але й велику кількість інших питань, які муляли нас та заважали жити. І ще одне. Бог благословляє не тільки злодія, але й праведника. Пам’ятаймо, що в багатьох випадках заможній священик не тому, що краде з церкви людські пожертви, а тому, що Господь поблагословив його фінансами за благочестиве життя.


Дорогі браття та сестри! Ви можете допомогти моєму служінню, підтримавши мене грішми. Усі кошти, які я отримую від вас як пожертви, я принципово використовую лише на розвиток власної місіонерської діяльності, допомоги іншим і служінню Церкві. Маючи більше грошей, я зможу зробити свою працю ще більш ефективною. Незалежно від відсутності стабільної “зарплати” і ваших пожертв, я все одно кожен день працюю та буду працювати для добра Церкви. Ваша, навіть найскромніша допомога мені, дасть можливість і вам особисто розділити ту нагороду в Бога, яку отримає священик, якому ви допомагаєте.

Моя картка Привату: 4731 2191 0725 8109

Щодня вдома та за кожним богослужінням у храмі я молюся за прощення гріхів, благословення в родині та всіх справах кожного свого бладійника та доброчинця. Нехай Бог допомагає вам і благословить усілякими гараздами вашу щедру руку!


 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.