Міфи та правда про церковне розлучення ч.1

Більшість наших розмов, та що там більшість, усі без винятку наші розмови про шлюб і стосунки мають суто позитивну, практичну та профілактичну мету. Ми розмовляємо не просто для того, щоб отримати нові знання, але щоб йти далі: через втілення отриманих знань, досягати максимально можливого в наших конкретних умовах щастя для себе та для своїх стосунків.

Наше головне завдання – через вдумливий аналіз власних потреб, невдач та успіхів досягнути стану максимально можливого родинного благополуччя, чи добрих відносин із партнером у дошлюбний період.

Усі наші зусилля направленні на те, щоб покращити та врятувати те, що ми особливо цінуємо – свої стосунки. Але нині буде незвичайна розмова. Сьогодні ми поговоримо про ті випадки, коли боротися за стосунки вже просто немає сенсу. Наша розмова буде про розлучення, про ставлення Церкви до цього феномену та про голос здорового глузду в зв’язку з цим.

1) Для Церкви розлучення протиприродне. Раніше ми вже згадували, що союз чоловіка та дружини розглядається Нею як онтологічна, позачасова єдність. Наважитися на розлучення не маючи для цього достатньо вагомих підстав – це явний і зухвалий гріх проти самого себе, проти усієї своєї родини та Церкви. А відтак, не може бути жодного особливого чину «розвінчання».

Те, що має назву «церковного розлучення» звичайна бюрократична, доволі неприємна, передовсім «паперова» процедура, під час якої люди повинні надати керуючому архієрею свого регіону переконливі докази того, чому вони вже не можуть бути разом. (Дательніше про це – читайте в наступній частині цього тексту). Церковне розлучення це форма підтримки людини в її горі – смерті її родини, в час краху всіх мрій та благих сподівань, пов’язаних із сім’єю. А ще, це спільний пошук шляхів покращення ситуації, що склалась.

2) Довгий час Церква ( як Західна, так і Східна) не давала ніяких послаблень своїм членам, і жодної мови про можливість припинення законного шлюбу бути не могло в принципі. Шлюб – це не лише певний соціальний інститут, чи прагматична необхідність для виживання, але й особливий духовний феномен. Розлучити віруючу в Бога пару – це означає сплюндрувати, осквернити домашню Церкву. Західна (Католицька) Церква досі стоїть на таких переконаннях, а тому, й досі офіційно заперечує можливість розлучення законного шлюбного союзу, накладаючи на порушників суворі канонічні санкції.

У той же час, Православна Церква приймаючи таке твердження не менше буквально, ставиться до людей особливо обережно та багато поблажливо. Вона благословляє другий шлюб (а, як вийняток і третій), виходячи з динамічного та більш тверезого розуміння природи людини. У багатьох випадках треба чесно визнати, що вийти назустріч грішній та слабкій людині буде більш корисним та душеспасительним, себто, більш по-християнськи, ніж залякувати її, без того зранену невдалим шлюбом, пекельними муками та карами Господніми.

Християнство – це релігія любові, а не справедливості. Де ж видно справедливість у тому, що людина за свій гріх (навіть, якщо дійсно допустити його присутність) має бути покарана двічі: раз від подружнього партнера, а другий від Церкви? Людина, що розлучається – травмована та хвора, їй потрібна особлива турбота та опіка. Православна Церква такій людині готова подати руку допомоги, якщо та ревно постановить, виявить бажання та добру волю виправляти своє життя та надалі жити по-християнськи.

rozvod

3) Православне розуміння природи шлюбу, серед іншого, передбачає прийняття людьми того факту, що сімейне життя – це мучеництво та власна мала Голгофа на шляху до спасіння душі для вічності з Богом. Це не Райський сад, це лише вузька та терниста стежка, що веде до нього. То ж, готовність людини до сімейного життя визначається саме тим, чи приймає вона цю істину, чи свідомо відмовляється від неї. Якщо люди далекі від такого бажання, і головними сімейними цінностями вони ставлять речі зовнішні та скороминущі, то такий у них шлюб побудовано не на камені, а на піску.

Таїнство Шлюбу, що є лише духовним зернятком, яке потрібно виростити, для таких людей залишиться порожнім звуком, лише зовнішнім обрядом чи ритуалом, який не має під собою жодної реальної цінності. Якщо люди приходять вінчатися лише «задля звичаю», то навіть найкращий кафедральний собор і найбільш сановите духовенство не зможе врятувати сім’ю від краху під час криз, поза волею самих наречених.

Таїнство Шлюбу – це заклик до співпраці молодят та Святого Духа. Під час звершення святого Таїнства Бог робить свою частину роботи, але й людям також треба працювати, допомагаючи Йому. Якщо такого немає, то це, одне з найбільших і найважливіших священнодійств, залишається лише формальним театралізованим дійством, без жодного глибокого сутнісного наповнення. Якщо наречені з самого початку ставилися до вінчання як до театралізованого дійства, то годі сподіватися від цього театру дива та благодаті. Диво стається лише там, де його чекають.

Вінчання це не язичницьке дійство, яке має силу саме по собі. Це таїнство живої віри та співпраці з Христом і своїм подружнім партнером. І якщо людина живе без любові до Христа та до свого обранця (чи обраниці), немає там ніякого шлюбу, навіть коли ці люди відбули ритуал вінчання. Не потрібно себе обманювати. Як і не варто нарікати на «недієвість» вінчання, яке, мовляв, не зуміло захистити чийсь шлюб. Вінчання не буде працювати там, де сама людина не хоче вдарити пальцем об палець: не може усмирити власну гординю, егоїзм чи блудні помисли. Православний шлюб – це щось зовсім прилежне – це взаємне збагачення та доповнення чоловіка дружиною та навпаки – за посередництвом Бога та Церкви.

4) Таким чином, церковне розлучення – це не офіційна постанова вважати дійсний шлюб більше не дійсним, але сумна констатація факту, що люди так і не змогли виростити надане Церквою зернятко свого щастя. Воно висохло від нестачі любові до партнера, до Бога та до самого себе. Запланований християнський шлюб фактично не відбувся. Була служба в храмі. Були гості. Були голосні застілля та тости. Але шлюбу та хрестоносіння не було. Переконавшись у цьому, єпископ видає людям про це відповідну довідку, а іноді – й благословення на повторний шлюб.

5) А тепер згадаймо ще раз, що метою шлюбує є сам шлюб і пошук чоловіком і дружиною спільного щастя. Якщо за довгі роки ми так і не відчуваємо омріяного щастя та задоволення, або з кожним роком, а то й місяцем, помічаємо його все менше, то перед нами чудова нагода врешті зупинитися і подумати про свої життєві пріоритети і плани на майбутнє. Раніше вважалося, що зберегти шлюб варто за будь-яку ціну, тим більше, якщо від цього шлюбу є діти. Сьогодні цю думку, я, та й не лише я один, вважаю, антропологічно застарілою, а також такою, що не відповідає життєвим реаліям людей XXI століття. Це може пролунати надто різко, але не поспішайте мене осуджувати. Читайте далі, і я вам все роз’ясню.

Якщо порівняти сімейне життя з рухом автомобіля по жвавій магістралі, то знання і виконання лише одним шофером правил дорожнього руху зовсім нічого не змінює в глобальній картині: і навіть більш того. Якщо водій вирішить їхати за правилами, він ризикує ще швидше потрапить в ДТП. Мені здається, цей приклад добре ілюструє історію з життя безлічі сімей, де виконувати правила погожується тільки одна людина, при повному, або майже повному, ігноруванні цих правил іншою. Особисто я вважаю, що якщо людині нічого такого від шлюбу не потрібно, крім егоїстичного використання дружини чи чоловіка – то вони не гідні свого шлюбу. Шлюб – це цінність, привілей.

Звичайно, підставою до розлучення не можуть бути побутові дрібниці. Однак, ви також повинні знати, що жити з людиною, яка відверто паразитує на вас, ви також не зобов’язані.

Колись у Персії, та інших країнах, був один доволі витончений спосіб смертної кари. Людину, засуджену на смерть, міцно прив’язували до трупа та кидали в яму. Там, цей труп, що почав уже розкладатися, своєю отрутою заражав здорове тіло, і людина у великих муках помирала. Такий приклад – показує доволі чесну картину сімейного життя безлічі сімейних пар.

До здорового подружнього партнера прив’язали трупа, паразита, який нічого не хоче вкладати в стосунки, але мотивуючи це тим, що поки «немає роботи, але він шукає» чи тим, що «жінка повинна коритися своєму чоловіку» продовжує нахабно використовувати ресурси іншої людини. Зверну увагу, що не просто фінанси, це реальні життєві соки людини. До християнства така поведінка це не має жодного стосунку. Шлюб це взаємний обмін щастям: все, що я маю, я даю тобі, а ти можеш в чомусь задовольнити й мене.

Економічна криза, війна, безробіття та ще безліч об’єктивних і видуманих причин призвели до того, що сьогодні з’явилися додаткові підстави до сімейних суперечок. Звичайно, вони були завжди. Однак тепер їх якось особливо багато, враховуючи те, що людство загалом розумнішає. Але, погляньмо на ситуацію з іншого боку. Існуючий стан – це чудова нагода людям показати своє справжнє лице. Комусь війна чи криза є поважною причиною «сидіти на шиї» свого подружнього партнера, а для кого саме ці обставини стали стимулом для подальшої роботи над собою, над покращенням духовної, психологічної та фінансової атмосфери у власній родині.

Простий приклад. Якщо в конкретній сім’ї чоловік зайняв позицію паразита, альфонса, і цієї позиції він дотримується довгими місяцями, а то й роками, то дружина для того, щоб врятувати його душу та тіло від остаточної деградації, а собі – психічне та фізичне здоров’я, може сміливо думати про розлучення. Я не змушую вас негайно розлучатися, але нагадую, що створюючи паразиту власну «зону комфорту», ви стимулюєте його до подальшого лінивства та життя за рахунок ваших сил. Окрім того, що це є мазохізм із боку жінки, це ще й поганий приклад для дітей, які вчаться від рідного батька, що, виявляється, так також можна жити. Згодом, вони можуть переносити «матрицю» такої поведінки і до власних родин.

(Далі буде…)

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!