Проповідь на 6-ту неділю. Про розслабленого

Серед базових цінностей людини, звичайно, слід назвати її здоров’я та життя. Тому, зовсім не дивно, що в Святому Писанні ми так часто зустрічаємо приклади того, як Господь зцілював та, навіть, воскрешав людей. Але для чого це нам показано? Яку істину Господь хоче донести до нас цими чисельними історіями, в яких Він зустрічаючи людей подавав їм зцілення? Чого з них може навчитися людина XXІ століття?
Перш за все того, що згідно вчення Церкви, наші фізичні хвороби мають своїм ґрунтом хвороби духовні. І для того, щоб люди ніколи не хворіли, або хворіли менше, їм пергу потрібно звернути увагу на своє духовне здоров’я, на свою душу, на те, як вони живуть та які в них стосунки з Богом.

Cьогоднішнє Євангеліє описує нам те, як Господь зустрівши друзів, які принесли свого розслабленого товариша, зцілив його сказавши «встань та іди.» Він наче воскресив його, дав нове життя. Очевидно, що цей чоловік був наче мертвий – нічого сам не міг робити, але цілком залежав від своїх друзів та родичів. Він приносив багато незручностей іншим, оскільки доглядати за хворою людиною вимагає величезного терпіння та духовної праці.

Цей Євангельський фрагмент вчить того, що Господь хоче зцілити кожного з нас. Але для того, щоб отримати духовне та фізичне зцілення, ми з вами повинні для цього працювати. Цей чоловік, який багато років лежав паралізованим, нічого не міг сам робити. Не міг вичитувати з книжки багато молитов, він не міг постити, класти поклони. Але Господь прийняв його, дивлячись на його серце.

Отже, кожен із нас також повинен дивитися на своє серце та запитувати себе: що я можу ще зробити, окрім того, що я молюся, постую, кладу поклони, для того, щоб приготувати в своєму серці місце для Спасителя.
Ми всі з вами знаємо, наскільки це страшно переживати якусь хворобу. Зазвичай її більше бояться люди літнього віку, вже старші. Але ненормальність хвороби ще більше проявляється коли ми подивимося на хвороби дітей, на їх безвинні страждання. Це не може не вражати, і багато людей, що доволі зрозуміло, не люблять відвідувати поліклініки чи лікарні де бачать хворих діточок і те, як вони мучаться від своїх хвороб. Найгіршим є те, що в багатьох випадках лікарі нічого не можуть зробити. А чому так? А тому, що повторимо, фізичні хвороби мають своїм корінням духовні немочі. І якщо батьки свідомо грішили то в них народиться дитина, в якої вже будуть задатки їх духовних хвороб.

2417 (Medium)

Це не юридична провина – за якої діти бувають покарані за гріхи предків. Це є та природна фізична та духовна спадковість, яку отримують наші діти. І ми бачимо, як буває просто визначити чия це дитина, дивлячись на міміку, жести, характер та поведінку, яка буквально в усьому копіює своїх батьків. Навіть якщо зовні вона не сильно схожа на батька чи матір, то всередині вона має неймовірні батьківські риси, які не можна не помічати. Так тим більше маємо пам’ятати, що разом із цими внутрішніми, фізичними та душевними рисами, їй передається й схильність до гріхів. Якщо ми любимо своїх дітей і бажаємо їм щастя, то не тільки будемо купляти їм нові комп’ютери і планшети, але й будемо приводити їх до храму Божого, будемо заохочувати вести духовне життя та зцілюючись самі ми будемо зцілювати, оздоровлювати їх. Тому, що немає тіснішого фізичного зв’язку, який є між чоловіком і дружиною, та батьками й дітьми.

Той, хто бажає добра своїм дітям почне виховувати спочатку самого себе, а потім уже їх. Це головний принцип педагогіки, а православної педагогіки зокрема. Якщо ти хочеш змінити свою дитину в кращий бік, або навчити її чогось доброго, то спочатку змінися в кращий бік сам. Бо дитина ніколи не буде робити так, як ти їй кажеш, зате буде робити точно так само, як ти робиш. Цей принцип дуже простий. Щодня ми переконуємося в тому, що добра дитина може народитися та вирости лише в добрих батьків.

Коли хто хоче бути добрим батьком, родичем, наставником у будь-якій сфері – чи то на роботі чи то в сім’ї, повинен почати з себе: щоб Христос, як зцілив нині розслабленого, так відвідав і наші душі. Прийшов до нашого серця, відвідав Його Своєю благодаттю, щоб ми встали, взяли свою постіль та й пішли.

Господь любить нас. Коли ми зустрічаємо в біблійних описах те, як він зцілює людей, то спочатку він зціляє їхню душу. Ми знаємо, що людина складається з трьох частин: духу, душі та тіла. Дух це той орган, який відповідає за наше спілкування з Богом. Духом ми молимося та з’єднуємося з Христом. Наша душа – за вченням Церкви – це наші розум, чуття та воля. Щоб наш не покидав розум, щоб нас слухалися всі відчуття, а наша воля залишалася направленою лише до Бога та добра, ми повинні не допускати нічому злому володіти нами.

Можливо ви чули, або самі вживали термін «розстроїна», описуючи свій внутрішній стан. Так ось, це слово має церковне походження. Воно нагадує про те, що природа людини трьохскладова. І ось, замість того, щоб душа підкорялася духу, а тіло – душі, в нас все плутається. Від цього людина страждає. І тому, коли ми кажемо, що людина «розстроїна» це насправді свідчить не тільки про те, що в неї поганий настрій та емоції, а те що її душа в небезпеці. Без Бога вона страждає та не знаходить собі спокою.

Один святий писав, що на землі справжнього щастя немає та й бути не може. Дивіться: коли ми вітаємо один одного, то найчастіше кажемо фразу про «щастя та здоров’я» у це «щастя» ми все одно, просто неминуче, включаємо й здоров’я. Здорова людина це щаслива людина, та й навпаки – хвора людина дуже рідко буває щасливо. Це так тому, що наш світогляд настільки побудований на догоджанні тілу, що коли ми йому не догодимо, то не вважаємо себе щасливими. Натомість Церква вчить протилежне – можна спастися, бути щасливим навіть коли мати хвороби та переносити страждання. Та й навпаки – якщо неправильно зустріти свою хворобу чи випробовування, коли ми будемо ставитися до неї не по-християнськи, то не тільки не візьмемо для себе користі, але навпаки – до своїх тілесних страждань ми додамо ще й духовні та душевні. Вийде, що ми страждаємо даремно.

Церква вчить, що не потрібно боятися хвороб. Це не найстрашніше, що може бути. Найстрашніше це те, що людина існує поза Богом. Коли вона живе заради своїх власних цінностей, власних божків та пристрастей. Пам’ятаєте, коли в Біблії описано гріхопадіння Адама, Бог каже людям, що в той день, коли Адам переступить заповідь то помре. Але в іншому місці ми читаємо, що Адам прожив більше 930 років. Виходить, що Бог обману Адама та всіх нас? Ні, не обманув! Адам дійсно помер. Але помер духовно. В нього обірвався зв’язок з Богом, що стало найбільшою катастрофою не лише для самого Адама та його дружини, але й для всього людства загалом. Якщо ми не будемо давати своїй душі правильної їжі вона може померти. Хоча зовні ми, як і Адам, можемо залишатись цілком здоровими, що, як відомо, нині неймовірна рідкість. Наші душа та тіло настільки тісно між собою зв’язані, що фактично є одним цілим. Коли одного святого запитали, що таке людина: це душа чи тіло, то він відповів так: «Людина не душа. Людина не тіло. Людина це душа та тіло разом».

Без нашого бажання дати душі доброго харчу – посту, молитви, милостині, святі Таїнства та богослужіння ми не зможемо зберегти свою душу здоровою. Зверніть увагу, як сильно люди прагнуть нині себе розважити. Скільки забав та шоу вони для себе придумують. У мене вдома не менше трьох телевізійних каналів цілодобово розказують та показують, як варити їсти. Для людей це настільки важливо, що вони ладні дивитися це день і ніч, варити все це, їсти, і так постійно. Для багатьох людей це і є метою земного життя. Насправді це дуже сумнівна цінність – вона буде потрібна нам лише до певного часу. Віруючим не потрібно вивчати особливих наук, ставати професійними гурманами та кулінарами. Для того, щоб дати своїй душі поживу, потрібно небагато – просто прийти до храму та виявити сердечне бажання з’єднатися з Христом у таїнстві Євхаристії, Покаяння чи інших Таїнствах.

Ще древні греки говорили, що подібне лікується подібним. І коли в нас хворе тіло, ми звертаємось до Бога з проханнями про зцілення. У відповідь Господь дає нам Своє Пречисте Тіло. Уявіть собі, що на нас є якась рана чи язва на душі. Там просто дірка, пустота. А Господь своїм Причастям, Власним Тілом хоче цю рану загладити, наповнити Собою. І той, хто з вірою, благоговінням та страхом Божим приймає Тіло та Кров Господні таким чином сціляє і власні душу та тіло, загладжуючи святим причастям гріховні струпи. І так, постійно оздоровлюючись, Свята Церква дає нам можливість бути повноцінними людьми. Шукаючи відповідь на питання про людську «повноцінність» ми змушені будемо зауважити, що повноцінна людина це така людина, яка використовує в повній мірі свої всю свою природу: дух, душу та тіло. Своє тіло ми знаємо як використовувати. Ми вчасно його ложимо спати, систематично миємо, годуємо, коротше кажучи, робимо все, щоб йому було добре. І навіть коли треба буде заради власної користі когось іншого образити чи переступити через когось – ми з задоволенням це робимо.

Але коли ведемо мову про дух та душу, ті найбільш чутливі, найбільш тендітні органи в нашій природі – ми дуже часто за буваємо про них. Користуємося ними лише коли приходимо до храму. Тут ми одягаємо на себе маску праведника, намагаючись показати себе кращими, ніж є насправді. Нам приємно себе асоціювати з Церквою, приємно коли нас інші з Нею асоціюють. Це значить, що ми люди церковні, тобто – кращі за інших. Але це не правда. Ми саме тому приходим до храму, бо відчуваємо себе гіршими за інших. Ми бачимо бруд на своїй душі та хочемо його позбутися. Ми знаємо, що інших способів вилікуватися окрім Церкви та Її святих Таїнств немає.

Якщо людина виконала б усі заповіді Божі, але не причащалася, маючи можливості – вона не спасеться. Без святих Таїнство, навіть якщо б вона зробила чимало добрих справ, прожила все життя в милостині та пості – спастися шансів в неї було б дуже й дуже мало. Хоча ці шанси є навіть у найбільшого грішника.

У житії преподобної Марії Єгипетської був один цікавий епізод. На іконах цю велику подвижницю зображають під час молитви в пустелі. Малюючи німб, символізуючи її святість, роблять його тьмяним та майже непомітним – він не блистить і майже умовний. Так малюється до часу її зустрічі зі старцем Зосимою, який її причастив. І лише з того часу свята мати Марія малюється із німбом, що сяє яскравим світлом. Ця яскравість показує те, що будь-яка людина, що б не робила, навіть п’ятдесят років прожила в пустелі, молилася так, щоб їй покорялися злі сили та природні стихії, без причастя не може бути святою. Старець на неї дивився, а вона молилася, не стоячи на землі ногами. Але без святого причастя ці духовні подвиги даремна трата часу. Без причастя всі наші духовні подвиги можна назвати бездуховними.

Подивіться лише, скільки в світі є т.зв. церков,вір, релігій, які теж кажуть, що Бог спасає в їхніх спільнотах. Навіть буддисти моляться. У них теж є свята вода, вони також нею кроплять все, в них також є кадило, навіть більше ніж у нашому храмі. В них є навіть чотки – вервиця, по яких вони читають свої молитви. Але хіба це все їх спасає? Ні, звичайно! Спасає лише Христос. А зустріти Його безпосередньо, віч-на-віч, можна лише коли ми причащаємося.

Коли ми хочемо зробити правильні висновки з нинішнього Євангелія, то повинні порівнювати себе до того паралізованого. Бо ми так само паралізовані, розслаблені. Те, що ми прийшли своїми ногами до храму, зовсім не означає те, що ми здорові. Це означає лише те, що наші ноги здорові, в той час, як наша душа залишатиметься розслабленою. І ми бачимо, що ми всі розслаблені душею. Особливо це яскраво помітно, коли ми читаємо Житія Святих, та порівнюємо себе з ними. Здається прірва між нами просто неймовірна!

Часом навіть може здаватися, що Церква обманює нас, коли показує такі приклади, наслідувати які в принципі не можливо! Як може бути таке, що людина причащається один раз в тиждень, їсть після служби одну просфору, а їй це достатньо для того, щоб жити. Як звичайна людина може точно знати про те, що відбувається десь далеко від неї, коли вона помре чи звершувати такі дива, про які нам навіть страшно мріяти? Але це була правда! Це була реальна історія Церкви! І записали її не для того, щоб нас здивувати та вразити. Щоб всі зрозуміли, що в церкві буває весело, і ходити туди можна заради розваги. Ні!

Житія Святих нам дані для того, щоб ми їх читали та наслідували, повторюючи християнський подвиг у власних умовах. Святих Отців часто мучили не тільки вороги церкви – язичники, єретики чи безбожники. Їх мучили також і свої брати – священики, монахи, архієреї. Жив монастирі чернець – його зі світу зводили інші ченці, робили йому різні прикрощі, випробовуючи його віру. І от коли він чекав спокус від бісів, а спасіння від братів, в житті виходило все навпаки. Біси його боялися, але брати дошкуляли. Отже, робімо з цього правильні висновки та намагаймося цінувати, як можна більше, святі Таїнства Покаяння та Євхаристії більше, ніж все інше, що маємо в цьому фізичному світі.

Спастися людина може лише своєю повною причетністю до Церкви. Своєю причасністю до благодаті, яка існує лише і Церкві. Благодать Божа, що огортає весь світ сфокусовано на Церкві, а вся благодать Церкви сфокусовано на Євхаристії. І той, хто ігнорує це, безумовно ризикує і дочасним життям, і своїм майбутнім.
Напевно до кожного священика підходили люди запитуючи, що буде з папусами далекого племені, які ніколи нічого не чули про Православ’я. Як вони спасуться? Як вони потраплять до Царства Небесного, якщо вони не подають навіть формальних ознак свого православного життя?

Життя папуасів це одне. А наше життя – це зовсім інші умови та інші можливості. Ми живемо в православній країні, в місті де є безліч православних храмів. Ті храми діючі, а там регулярно звершується Пресвята Євхаристія. І ось живучи в таких, тепличних духовних умовах, ми змушені будемо дати Богу особливо детальну відповідь за своє життя. Бог запитає нас, чому маючи ми все це, жили гірше папуасів. Бо вони спасаються іншим – життям по совісті. А ми вже ні сорому, ні совісті давно не маємо.

Якщо дивитися по змісту Божественної літургії, то дуже джобре видно, що в духовному сенсі це Сам Бог кличе до себе Людину. Це не ми збираємося до Бога першими, а Він прийшов сюди та чекає нас. Тому, будемо приходити до храму якомога частіше, якомога частіше після належного приготування будемо споживати Святі Дари, а також підкріплюватися добрими справами. Бо тільки коли ми будемо дієво любити інших, наше Причастя для нас буде спасительним, та матиме особисто для нас якийсь сенс. А ви знаєте, що добрі справи навіть атеїсти робили.

Якщо ви жили в часи безбожного комуністичного режиму, то бачили на власні очі, що й серед комуністів було чимало добрих людей. Вони також, як і християни, робили добро, намагалися бути порядними, жити по совісті. Але по-суті, їм це нічого не дало, тому, що спасає тільки Христос. Якби в Бога була можливість спасти нас без Церкви, Він би спас нас і без Церкви. Але оскільки, кажучи людською мовою, в Бога немає іншого шляху, Він вимушено створив Її, щоб люди проходячи через неї в Царство Боже освячувались та очищувались.

Щиро дякую всім вам за наше спільне богослужіння. За радість цієї молитви. Вірю в те, що ми добре засвоїли цей урок, який Господь нам хоче дати. Тож надалі ми не будемо забувати, що коли ми хворіємо фізично, що це водночас ознака нашої духовної хвороби. І перш ніж будемо лікуватися в лікаря, будемо приходити до храму молитися, просити священика про молитву, щоб він витягував за нас та рідних частинки на Проскомідії, щоб згадував наші імена на молебнях, під час водо святних молебнів і акафістів. Це означатиме, що ми даємо Богові знак. Ми кричимо до Нього, волаємо, щоб Він нас побачив з цілого світу, з семи мільярдів людей. Ми показуємо йому знаки, щоб Він нас серед усіх людей упізнав, ідентифікував. Ми нагадуємо Йому свої імена, імена своїх рідних і близьких. Просимо, щоб Він не забув про нас ні на мить.

Звичайно, Господь нас не забуде. Він любить кожного з нас більше, ніж ми самі себе любимо. Звертатися до Бога за допомого, просити Його про все – це нормальний стан людського серця. Тож, ніякої особливої заслуги в цьому нам немає. Ми не стаємо кращими за інших. Ми просто з темного підвалу виходимо на світло. А без цього ми живемо в темряві. Мучимо себе, мучимо свою душу, і очевидно, мучимо тих людей, що навколо нас. Тому, хоча б заради всі тих, кого ми образили, заради наших сусідів, родичів та друзів, намагаймося хоч в невелику міру змінювати себе.

І повірте, що коли ми очистимо своє серце та приготуємо там місце Христу-Богу, і Він прийде до Нас, ми обов’язково звільнимося від багатьох своїх хвороб, в тому числі й фізичних. Не хочете хворіти? Ведіть себе правильно. А коли нічого не будете змінювати, то за словами Апостола, будете «хворіти та помирати, як багато хто».

Нинішнє Євангельське читання – найдзвичайно цінний урок. Намагаймось засвоїти його, якнайдовше його запам’ятати, та зробити правильні висновки. Амінь! Слава Ісусу Христу!

Відео тут

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!