А наскільки вам шкода самотнього дідуся?

В інтернеті завірусилося відео, в якому автори перед новим роком, у доволі-таки специфічний манері, запрошують людей переглянути власні сімейні стосунки, а передовсім – стосунки з власними батьками. Для тих, кому пощастило його ще не бачити, коротко переповім його зміст.

Літній чоловік кілька років поспіль чекає біля святкового столу своїх дітей і внуків. Показано, як він із сумом дивиться у вікно, де сусіди зустрічають своїх дітей. А далі – як змінюються роки, на фоні голосу автовідповідача з вибаченнями. Родичі раз за разом перепрошують дідуся та батька за те, що й цього разу не зможуть його навідати, але наступного Різдва зроблять це обов’язково. Наступна сцена – кожен із дітей отримає звістку про те, що їхній улюблений татко віддав свою душу Небесам. Кидаючи все, вони мчать до батьківської хати, дорогою переживають великий душевний дискомфорт, плачуть та висловлюють один одному співчуття. Убиті горем діти входять у кімнату, де замість катафалку з дідом бачать чудово сервірований стіл, а покійний татусь одним оком виглядає через одвірок із іншої кімнати. Закінчується ролик просто іділічною картиною спільної загальної трапези та підійманням чарки за здоров’я  в новому році дорогого всім покійника.

На час написання цих рядків, це соціальне відео переглянуло вже майже 34 млн. людей. Як доволі чутлива людина, я хочу обуритися цим фактом, оскільки в цьому відео мене дратує все. Воно не правильне з самого початку.

По-перше, кожна нормальна людина мала б мати не тільки родичів, але й друзів. Бути самому на Різдво – це не вирок, а вибір. Бути одним – це свідомий вибір егоїста. Чимало людей залишаються самотніми в силу різних об’єктивних і суб’єктивних причин. Але, якщо вони не хочуть дружити між собою – їхня доля нарізати моркву для подібних відео багато років поспіль. Хто винен таким дідкам? Самі собі й винні. Нема чого надто шкодувати себе, звинувачуючи весь світ у власному невмінні будувати стосунки з рідними та близькими.

Друге. Я цілком припускаю, що ігнорування батьків рідними дітьми могло стати наслідком не зовсім доброго виховання. Очевидно, справа не лише в тому, що діти настільки люблять свою неймовірно важливу роботу, а ще й у тому, наскільки вони недолюблюють рідного батька. Наш час вимагає як від батьків, так і дітей у рівній мірі праці над власними стосунками. Якщо ми приходимо до такого, доволі сумного результату, який видно в цьому відео, висновки потрібно робити не тільки дітям і внукам, але й батькам.

Існує стереотип, що раз батьки народили тебе, то ти їх вічний боржник. А ще, старші завжди праві. М’яко кажучи, це не зовсім так. Ми вічні боржники тих батьків, які виховують нас повноцінними членами суспільства, без жодних духовних, психічних і моральних травм. Не хочу виявитися надто цинічним, як для християнина. Але про це також потрібно сказати.

Ми не вічні боржники людей, які нас народжують. Так, у нас є (чи мав би бути) особливий зв’язок із батьками. Уунікальні стосунки, яких не може бути з жодними іншими людьми на цьому світі. Тим не менше, наш зв’язок – це не безумовна залежність однієї людини від іншої. На превеликий жаль, більшість із нас народжуються не в святому сімействі, але приходять беззахисними у світ, повний гріха, випробовувань та скорбот. Чимало з яких нам завдають саме в родині.

Це, насправді, дуже болюча та велика тема, про яку так мало говорять. І цінність згаданого нами відео, насамперед у тому, що воно дає грунт для окремої розмови про це. Повноцінне виховання дітей полягає насамперед у тому, щоб навчити їх бути незалежними від них, а не прив’язувати їх до себе з кожним роком усе більше.

Я не говорю, що батьки це всього лиш стороні біологічні істоти, які в обмін на кілька крапельок своїх клітин хочуть, калічачи нас і нашу волю, побачити в нас здійснення своїх невдалих спроб побудувати власне ідеальне життя будь-якою ціною. Хоча, дуже часто буває саме так.

Швидше, я б хотів підкреслити, що люди завжди отримують те, що вони заслуговують. Маже завжди. Там де чудова квіточка – обов’язково збираються бджілки. Люди завжди спішать туди, де їм добре.

І на закінчення. Особисто я б не хотів в жодних умовах обманом кликати своїх дітей до себе в гості, якщо вони самі не вважають це за потрібне. Мені було дуже дивно бачити на відео, як одні люди висловлюють співчуття іншим, у зв’язку зі смертю батька. Якщо вони не були стільки часу навіть у гостях, і не вважали за можливе найголовніший день в році провести з ним, то це просто чужі люди. Навіть гіпотетична смерть дідуся не має до них жодного стосунку. Ці сльози та пережиття штучні. Ті хто любить, робить усе, щоб вірно розставити пріорітети. Для найбільш тупої людини три гривні більше за два, а власне життя та родинні цінності важливіші за роботу. Роботу на Різдво. Кілька років поспіль.

Шалена популярність цього ролика показує, насправді, що люди в усьому світі відчувають провину, відносно власних батьків. Вони мають інтуїтивне розуміння того, що в гонитві за грошима втрачають не лише батьків і свої кращі роки, але ключові духовні та моральні цінності. Тобто, все те, що робить людей людьми. Відео запитує, наскільки людина з грошима та роботою може при цьому залишатися повноцінною людиною?

Все ж, якби я особисто не ставився до цього, доволі суперечливого відео, якщо воно змусило хоча б кожного третього свого глядача зателефонувати матері чи батькові, а ще краще – поїхати до них просто так, без причини, не чекаючи Різдва, то нехай буде. Шлях людини до власного обоження неминуче повинне пройти через її елементарну порядність та виконання хоча б Старозавітних Заповідей. У тому числі й П’ятої (Вих.20:12).

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!