Досвід душпастирського служіння алко- та наркозалежним

Конференція: «Розвиток медичного капеланства в Україні: передумови, потреби та перспективи» м. Київ, 28 – 29 січня 2016 року

Досвід душпастирського служіння алко- та наркозалежним на прикладі Тернопільського обласного наркологічного диспансеру

Служіння священика в лікарні – найбільш природна та логічна грань служіння пастиря. І навпаки – одним із прямих свідчень того, що священик легковажить своїми обовязками чи того, що він відійшов від глибинних основ та розуміння священства є його пасивне ставлення до служіння милосердя. Зокрема – до опіки над хворими людьми, які знаходяться на стаціонарному лікуванні, тобто, не мають можливості відвідувати храм в той час, коли найбільше цього потребують.

Окрім того, що служіння хворим є прямим виконанням заповіді Божої про любов до ближнього (Лк. 10:25-37), вчення Церкви свідчить також і про духовні причини фізичних хвороб. Себто, фундаментом православної антропології – вчення про людину- є наше тверде переконання, що духовні, душевні та фізични хвороби тісно звязані між собою невидимою рукою промислу Божого. У багатьох випадках, тілесні (соматичні) захворювання є наслідком неправильного, пасивного чи взагалі – відсутнього правильного духовного життя людей.

Відтак, медичним працівникам та пацієнтами все-таки слід мати на увазі, що чимало хвороб можливо вилікувати, або вилікувати багато швидше, коли одночасно з медикаментозним лікуванням, людина працюватиме й над лікуванням своїх духовних немочей. А першим її помічником, що цілком логічно, повинен бути священнослужитель.

Звичайно, не завжди світським людям, у даному випадку – медикам, які виховувалися на матеріалістичному, чи, що точніше, богоборчому світогляді, легко прийняти думку про настільку близьку реальність Бога. Навіть якщо вони визнають сам факт існування Творця, то дуже часто для них ідея буття Божого є надзвичайно далекою від реального життя. Нехай дійсно щось там на небесах існує. Нехай воно й надалі залишається своєрідним плацебо, для тих, кому воно може допомагати. Ми не проти. Однак, записувати Бога в рецепт було б дуже необачно та навіть антинауково. Все-таки ми вчені та науковці, люди XXІ століття!

Не можна сказати, що невіруючих лікарів переконлива більшість. У західному регіоні України таких напевне, що майже вже немає. Інша проблема в священика, який намагається налагодити співпрацю з адімінстрацією тих окремих лікувальних закладів, де до його праці ставляться скептично. Іноді медперсонал не йде йому на зустріч (прямо чи опосередковано) мотивуючи це власним віросповіданням, віддімінним від віросповідання священика. На практиці, дуже часто лікарі запрошують священиків не з тих Церков, до яких належать пацієнти, а з тих, до яких належать самі. Це та проблема, що близька нам не лише в лікарнях, але й у школах та інших закладах.

У випадку співпраці нашої Тернопільської єпархії УПЦ Київського Патріархату та керівництва комунальної установи Тернопільської обласної ради “Тернопільський обласний наркологічний диспансер” (далі КУТОР “ТОНД”), на щастя, подібних проблем не було. Навпаки – не дивлячись на те, що на території лікувального закладу функціонує типовий храм УГКЦ, керівництво лікарні звернулося і до Православної Церкви з пропозицією до співпраці. Із благословення архієпископа Нестора, духівником, постійним священиком ТОНД було призначено мене – ключара кафедрального собору свв.рівноапостольних Костянтина та Єлени. Зараз я планую долучати до подібного служіння й інших священослужителів міста Тернополя, перед цим провівши з нимим кілька спільних зустрічей із хворими.

Серед пацієнтів ввіреної мені лікарні майже немає невіруючих. Принаймні, випадків, коли б зі мною сперечалися, явно виявляли свою зневагу до релігійних символів чи щось подібне, пригадати важко. Болячи переживаючи наслідки своїх гріхопадінь та пристрастей, на всіх рівнях – духовному, душевному та тілесному, чоловіки та жінки, які проходять тут лікування та реабілітацію, з величезним зацікавленням і радістю приймають участь у всіх богослужіннях і зустрічах із священиком.

Деякі речі, відомі мені раніше суто теоретично, в нашому випадку, в умовах наркодспансеру, не працювали чи були взагалі недоречними. І саме на цьому досвіді я б хотів акцентувати увагу шановної аудиторії.

Наш лікувальний заклад – заклад закритого типу, з надзвичайно чітким графіком і розпорядком дня. Відповідно, присутність священика завжди має конкретні рамки. Ти можеш прийти коли хочеш, але пам’ятай, що часу на тебе може не виявитися ні в персоналу, ні в пацієнтів. Тому, варто не лише анонсувати свій прихід, але й попереджувати про можливі затримки чи перенесення зустрічі на інший день. Як і кожен священик, іноді я можу мати призначиними декілька справ у різних місцях одночасно. Тому, важливо тримати постійний контакт із своєю “лікарняною парафією”. Важливо, щоб тебе чекали коли ти ідеш до лікарні, і не чекали коли ти не зміг приїхати. Це свідчитиме не лише про пастирську мудрість священика, але й про його елементарну порядність та повагу до людей із якими він працює.

Слід пам’ятати, що люди, які збираються в лікарні навколо священика, – реально хворі. Дуже часто, майже завжди, вони покидають свої палати з неймовірними зусиллями. Їм важко бути тривалий час зібраними, сконцентрованими на молитві чи словах священика, не завжди вони мають добре самопочуття. Тому, пастир, який зібрав довкола себе людей, повинен пам’ятати головне: в нього дуже мало часу. Якщо дуже пощастить, то він утримає навколо себе увагу на 30-40 хвилин. Увесь інший час – це час, який можна не враховувати, чи що точніше – на який не варто особливо розразховувати. Окрім того, слід мати на увазі й особливості лікувального закладу. В нашому випадку – який надає реабілітацію людям із наркотичною, алкогольною залежністю. Відповідно, це пацієнти, які зовсім нещодавно пережили значне наркотичне чи алкогольне отруєння, мають звужену свідомість, чи взагалі боряться із наслідками алкогольного делірію (“білої гарячки”), “ломки”, тощо. Таким чином, пастирю з самого початку не варто очікувати повної уваги з боку хворих, оскільки абсолютної уваги та зосередженості не завжди можна сподіватися навіть від цілком тверезої, здорової аудиторії. Годі вже очікувати цього від людей, які перебувають на лікуванні.

Враховуючи згадані обставини, дуже важливо в співпраці з адміністрацією виробити правильний, себто дійєвий графік, який би давав можливіть отримати максимальну користь від присутності священика в лікарні. Скажімо, прихід священика вранці (якщо мова не йде про Сповідь та Причастя) немає сенсу, бо хворі в той час на процедурах. Біля полудня вони відпочивають. Ближче до обіду вони думають про сам обід. Вже за годину після обіду, втомлені прийомом їжі, пацієнти хочуть відпочити. Відтак, методом проб і помилок, нами був знайдений оптимальний варіант – зустріч негайно після обіду. Для цього священик приходить трохи раніше та чекає на пацієнтів, які повертаються зі столової одразу в молитовну кімнату чи інше місце зустрічі зі священиком.

Не дивлячись на те, що, як правило, всі зустрічі відбуваються за схожим планом, священик повинен кожного разу ретельно готуватися до кожної з них, наперед продумуючи їх детальний зміст, виходячи з конкретної дати церковного календаря чи іншої події. Скажімо, у період зимових свят ми переносили звичні дні зустрічі так, щоб відвідати хворих саме на 25 грудня – вітаючи їх із Різдвом за григоріанським календарем, 1 січня – з Новим роком, – 7 січня – з Різдвом Христовим, тощо. У такі „сімейні” дні люди особливо потребують уваги, любові та опіки. Отже, добре заздалегідь переглянути календар, щоб визначити найкращі дати присутності в лікарні, навіть якщо зустрічі хворих із священиком – регулярні, щотижневі.

Православний пастир приносить у лікарню насамперед – молитву та священнодійства. Кожні зустрічі розпочинаються та закінчуються молитвою. Вона повинна бути короткою, зрозумілою та такою, щоб її зміст торкнувся серця богомольців. Оскільки присутні в лікарні, зазвичай, не тільки не ведуть церковний спосіб життя, але й часто роками та десятиліттямми обирають для себе асоціальну поведінку, годі сподіватися, що вони знають молитви чи правила церковного благочестя. Виходячи з цього, виправданою практикою є той спосіб молитви, коли священик прочитує речення, а присутні повторюють його вслід за ним. Кілька молитов (про зцілення хворих, про позбавлення від пристрастей) священик може прочитати вголос перед присутніми сам. Однак, дуже важливо залучити до молитви самих людей, для яких слова розмови з Богом можуть бути першими словами молитви в житті, чи першими за багато десятків років.

Інша практика, яка отримала надзвичайну популяність у стінах ТОНД – це заохочення пацієнтів до молитви за себе та своїх благодійників – родичів, друзів, знайомих і лікарів. Для цього священик пропонує усім бажаючим написати записки – для поминання їх на Літургії. Це має не лише значне духовне, але й психологічне значення. Це сприяє подальшій реабілітації хворих, повернення їх до здорового життя та добрих стосунків із ближніми. Кожного разу ми знаходимо час, щоб кожен із присутніх на зустрічі зміг записати дорогі імена. Іноді, коли людина не може зробити це через трясіння рук, вона просить зробити це товаригша по палаті.

Оскільки в умовах спеціалізованого лікувального закладу можливостей звершувати “повноцінні” богослужіння немає, священик приносить із собою просфори, освячену воду та єлей, що були освячені в храмі заздалегідь. Особливим обов’язковим моментом кожної зустрічі зі священиком є окроплення святою водою чи помазання освяченим єлеєм. Люди з великим бажанням підходять під благословення та отримують напуття душпастиря.

Якщо є можливість, то на згадку про зустріч священик благословляє богомольцям іконку, хрестик чи щось інше з церковної атрибутики. Це не лише нагадуватиме людині про ті дорогоцінні моменти молитви в лікарні, але й надалі залишатиметься свідченням благодатної допомоги їй від Бога.

Важливим моментом зустрічі пастиря з хворими є його напуття та коротке слово повчання. У ньому він повинен заохотити людину не впадати відчай від свого гріховного стану, але сміливо з Божою допомого. бороти всі існуючі пристрасті. Дуже важливо, щоб мова священика була максимально проста та зрозуміла.

Бажаючі приступити до Таїнства Сповіді можуть це робити в будь-який час, однак Причастя священик зможе надати не швидше, як за три години після прийомом їжі. Це загальна практика Православної Церкви стосовно причастя важкохворих.

Якщо в процесі розмови в присутніх виникнуть запитання, краще всього буде подякувати за них і запропонувати обговорити їх після закінчення зустрічі. Справа в тому, що приватні питання рідко коли можуть бути цікавими для всіх одночасно. Тому, відволікати аудиторію, обмінюючи цікавість одінєї людини на увагу та зосередженість більшості – було б недопустимо, нерозсудливо. Важливо розуміти, що людям водночас можуть бути цікавими питання релігії та духовного життя, але не цікавим, не захоплюючим уваги спосіб подачі матеріалу самим священиком. Якщо священик говорить без ентузіазму, „без вогню” його так само без ентузіазму та пасивно слухають.

Окремо слід згадати про особливості роботи з воїнами, які повернулися з місця бойових дій. На превеликий жаль, нині значний відсоток військових, які повертаються додому, намагаються заглушити свій душевний та фізичний алкоголем або наркотиками. Серед них чимало потрапляють на лікування в ТОНД. Душпастир, у такому випадку, повинен ретельно готуватися до зустрічі з такими особами, серед іншого вдосконалючи свої навички з психології та психотерапії, зокрема вивчаючи особливості лікування постртравматичного стресового розладу (ПТСР), способів його діагностики та лікування. Особисто мені суттєво допомогло те, що я водночас є священиком волонтерського руху „Психологи-волонтери Тернополя”, основною діяльністю яких є професійна психологічна реабілітація військових, які повернулися з війни, а також, робота з родинами, які втратили своїх рідних на Майдані та під час бойових дій на Сході. Це вже майже два роки регулярних зустрічей та вдосконалення, практики допомоги людям, що потерпають від залежностей, переживають кризу особистості чи горе втрати близьких.

Підсумовуючи все раніше сказане стосовно праці священика в лікарні, слід також зауважити про ті методи лікування в неврології та психотерапії, які категорично не допустимі для православних віруючих – як практикуючих лікарів, так і їх пацієнтів. Насамперед, мова йде про гіпносуггестивні способи впливу на людську особистість. Церква категорично заперечує можливість втручання в людську свідомість ззовні. Єдиним допустимим методом є т.зв. раціональна психотерапія, під час якої лікар працює з хворим лише допомагаючи пацієнту самому розібратися в ситуації, а не цинічно втручається в його психіку, роблячи пацієнта своїм безвольним, нерозумним заручником.

Відповідно, священик ніяк не може дати згоду на різноманітні способи лікування алкгологізму чи наркоманії методами кодуваня (за Довженком, Семеновим, тощо). Під час такого сеансу психотерапії хворий вводиться в особливий психічний стан, під час якого перестає діяти його воля. Згодом, існує ймовірність того, що хворий „зірветься”, а переломлена навіюванням лікаря психіка може легко дати збій. У такому разі нова хвороба буде страшнішою старої. Хворий ризикує зійти зрозуму, стати психічнохворим чи закінчити життя самогубством. Деякі православні лікарі порівнюють „закодованих” таким способом хворих із зомбі. Вони, дійсно, на певний час можуть позбавити пристрасті до паління, алкоголю чи наркотиків. Однак, перебуваючи з пусткою в душі, цілком апатичні та пасивні, до Бога, зазвичай, не звертаються.

Оскільки правильний метод лікування повинен бути цілковито бездоганний і корисний і для душі, і для духу, і для тіла, Церква схвалювати метод кодування не може.

Так само, сумнівними видаються методи лікування алкогольної залежності при яких хворому підшивається ампула з речовиною, яка містить смертельну дозу отрути взаємодіючи з алкоголем, який потрапить у організм. Таким способом хворого лякають смертю, що само по собі безглуздо та позбавлено сенсу. Окрім того, при цьому не враховується духовна складова хвороби. Людина може виявитися слабшою за своє бажання вилікуватися. І звічсно, перед нами постає яскравий приклад потенційного медикаментозного самогубства.

Для лікування залежностей найкращими методами є Покаяння (Сповідь), спільні молитви, участь людини в братствах тверезості та регулярні зустрічі з духівником. Однак слід пам’ятати, що пристрасть може бути сильнішою за людське бажання звільнитися від неї. До речі, саме з цієї причини малоефективними є т.зв. „Книги тверезості” чи публічні клятви позбутися вживання алкоголю людьми, які страждають на подібну залежність. Рішення перестати пити мало коли дорівнює силі самої пристрасті. І людина, яка жодного разу не „зірвалася” –найчастіше виняток із правил, ніж саме правило. Людину, яка має бажання пити не зупинить нічого, крім інстинку самозбереження.

Важливо зауважити, що метою лікування кожного пацієнта ТОНД, окрім зрозумілої всім мети – досягнення стійкої ремсії та поверненню соціального статусу після проходження програми реабілітації, існує ще й вища мета, обов’язкова всім християнам. Наша ціль не просто зцілити хворе, зранене пороками тіло, але обожити його ( грецьк.теозис). Для людини, яка потрепила в тенета хімічної, наркотичної чи алкогольної залежності позбавлення від неї – необхідний крок на шляху до спасіння душі та тіла у вічності. А, відтак, церковна реабілітація є поверненням людини на шлях примирення з Богом, ближніми та самим собою, повернення її на ту дорогу, яка веде не лише до покращення земного, фізичного життя, але й до доброї долі у вічності.

Для покращення комплексу заходів, які сприятимуть кращому виконанню своєї місії лікарями та священниками, а відтак – сприятимуть кращій реабілітації хворих, вважаємо доцільним запропонувати декілька пропозицій для обговорення:

1) Звернутись до уповноважених представників духовних (богословських) навчальних закладів із пропозицію введення спецкурсу з медичного та військового капеланства в рамках курсу Пастирського богослів’я.

2) Звернутись до представників місцевої влади з пропозицією призначити постійного куратора (на різних рівнях), який займався б питаннями взаємостосунків Церкви та держави, зокрема в медичних і навчальних закладах. Скажімо, в нас триває доволі конструктивна співпраця з Департаментом охорони здоров’я ТОДА.

3) Запропонувати Всеукраїнському благодійному фонду «Соборність», спільно
з Громадською радою при Міністерстві охорони здоров’я України з питань співпраці з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, утворити постійнодіючу комісію з питань медичного та війського капеланства.

4. Винесення проекту „Положення про медичне капеланство” на всезагальне (публічне) обговорення, для подального вдосконалення.

5. Запропонувати усім учасникам діалогу можливість подальших подібних зустрічей, для обміну досвідом та висловлення своїх позицій.

прот.Євген Заплетнюк, кандидат богословських наук.
м.Тернопіль

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!