Чи добре бути безсоромним, нічого не боятися та не відчувати провини за гріх?

У ролі автора текстів я завжди прагну писати легко та зрозуміло. Що там казати! Уміння подавати складні речі простою мовою я вважаю за головну ознаку професіоналізму кожного, хто береться за будь-яку письмову роботу, а якісний текст – це текст, зрозумілий навіть не фахівцю. Але зараз я сам прошу вибачення, якщо не ідеально справлюся з цим завданням. Бо тема, про яку я хочу говорити, не просто складна, а багатогранна, у якій дуже тісно переплелися не просто окремі теми, але цілі наукові галузі – психологія та аскетика. Тому, нехай психологи дарують мені, що я в цьому тексті не дуже психолог, а богослови – за неналежну догматичну базу цього тексту. Все ж, давайте спробуємо.

****

Одна з найбільш яскравих ( і надзвичайно правдивих) історій із життя барона Мюнхгаузена запам’яталася нам дивом, яке він сотворив одного разу, рятуючись від турків. Як пригадуєте, якось він гарцюючи на своєму улюбленому коневі невдало перестрибнув болото, й  доволі швидко почав тонути в в’язкому трясовинні разом із нещасною тваринкою. Здавалося б, це повна поразка та неминуча погибель. Але ж ні! Винахідливий барон міцно своїми ногами схопився за коника, а рукою взявся за перуку й почав тягнути її догори. Тягнув, тягнув і таки витягнув! Лише неймовірна сила, а головне – хитрість і розум цього безстрашного воїна зуміла врятувати від смерті два життя. Завершуючи свою правдиву розповідь Мюнхаузен визнає: це було зовсім не просто, а ті хто не вірить – нехай сам спробує, перш ніж щось йому дорікати.

А тепер про реалізм. На жаль, ніхто з нас не має таких неймовірних здібностей, які були в цього відомого барона. Надто часто потрапляючи в скруту людина не здатна сама собі допомогти. Нам потрібна допомога інших людей, як би ми це не заперечували, чи скільки б не переконували самі себе у власній всемогутності. Звісно, це стосується не лише важких і проблемних питань. Навіть «звичайні», цілком буденні справи часто нам будуть вдаватися лише тоді, як ми навчимося радитися про них із спеціалістами чи навіть більш досвідченими друзями. Розуміння того, що людина може помилятися (і таки помиляється!) закладено в принцип функціонування багатьох речей у цьому світі. Кожен лікар неминуче звертається за допомогою до своїх колег, кожен перукар змушений просити, щоб його хтось підстриг. А найкращий автор потребує редактора та коректора, щоб той поглянув на написаний текст «свіжим оком». Люди, попри всю свою досконалість, все одно живуть із безліччю обмежень.

Я навів приклад кількох фізичних обмежень. Але, багато більше за ці, нас чекає духовних і психологічних пасток. Дуже часто людина не здатна оцінити себе реально, саме тому ми кажемо, що є «суб’єктивний» погляд, а є «об’єктивний», себто, є власний, а є реальний. Рідко коли грішна людина може самостійно розібратися у власних відчуттях і переживаннях. А тому, їй потрібен спеціаліст. І навіть спеціалісту потрібен інший спеціаліст.

Подумаймо зараз про те, що навіть сам патріарх ходить сповідатися до свого духівника, а практикуючий професор психології відвідує супервізії. Це говорить лише про одне: нам дуже складно розуміти себе та грамотно дати оцінки власним переживанням. Кожен наш вчинок майже завжди нам видається правильним і єдино-можливим. Все що ми говоримо, пишемо чи робимо – ми на повному серйозі вважаємо найкращим. І навіть правильність вчинків інших людей, ми визначаємо лише по тому, наскільки ці вчинки схожі на наші. Алкоголіки ніколи не засуджують інших алкоголіків, зате вголос осуджують крадіїв, у той час, коли крадії зібравшись разом можуть сміятися з алкоголіків.

Звичайно, віра в себе потрібна кожній людині. І вже напевне, ми не маємо собі докоряти за впевненість у своїх вчинках. По великому рахунку, вміння вірити в себе та у власні сили – прекрасна, корисна та необхідна риса. Небезпека для людини настає тільки тоді, коли вона собою, своєю думкою («мнением» як казали святі отці) заступає всі інші існуючі авторитети. Справжня біда, коли людина відмовляє іншим у праві щось бачити краще, щось знати більше, щось робити більш майстерно. Хіба може бути хтось розумніший від нас? Може! Таких осіб на цьому світі мільярди.

sorom

Тепер, коли ми трохи згадали про те, що ми не здатні себе бачити такими, якими ми є насправді, можемо рухатися далі. Дуже вас прошу змиритися з цією думкою та прийняти її, як би складно вам не було це зробити. Як показує досвід, це не раз допомагало людям при виборі правильного рішення та уникаючи неправильного.

Страшна правда про людину полягає в тому, що в нас діють ціла низка несвідомих бажань, реакцій та вчинків. Вони одночасно наші, і «не наші». Церква про це вчить, що існують «гріхи» і «пристрасті». Гріх – це реалізація, здійснення на практиці певної конкретної вади. Пристрасть – це корінець цієї вади. І чим більше вкорінена пристрасть, тим менше ми її помічаємо. А тому, не можливо подолати гріх, лише усунувши зовнішні умови, які до нього призводять. Скажімо, блудником може бути не лише якийсь Казанова, але й цілком непомітний дідусь-пенсіонер, який живе цією пристрастю, хоча й вже не має можливості її задовольнити в повній мірі. Грошолюбцем може бути не тільки багатій, який купається в грошових знаках, але й жебрак, який готовий померти з голоду, лиш би не витрачати наявні в нього гроші. Убивцею є не лише той, хто натискає курок пістолета, але той, хто в своїй ненависті робить це щоразу у власній голові, фантазуючи про це знову й знову. Цей список можна продовжувати.

А що каже світська наука? Як не дивно, вона говорить про ці ж речі, тільки різнячись своєю термінологією. На мій скромний погляд, одним із найбільш важливих для духовного зросту християнина відкриттів психології, стало детальне вивчення природи деяких наших переживань. Зокрема, страху, сорому та провини. Як це не дивно, але коріння у всіх цих, і на перший, і навіть, на другий погляд, абсолютно різних емоцій та відчуттів насправді одне. У реальному житті наш страх, сором і провина настільки тісно переплетені між собою, що складають один тісний клубок. Не можливо ні зрозуміти, ні тим більше – вилікувати людину, яка страждає від цих речей, розглядаючи лише щось одне з цього списку. Деякі психологи жартують, називаючи це «бермудським трикутником». І дійсно, при уважному погляді, за кожним страхом прихований сором, а за провиною – страх.

Чому розуміння таких, глибоко специфічних і доволі непростих психологічних питань необхідно для християнина? А відповідь дуже проста. Дуже часто за нашою поведінкою лежить зовсім інший мотив, не той, який бачимо на поверхні. Ззовні людина робить наче добру справу, але коли розібратися краще, то нею керують далеко не альтруїстичні мотиви.

Скажімо, хтось дає милостиню. Звичайно, це дуже добра справа, благочестива та варта всіляких похвал. Однак, мотивацією цього вчинку є зовсім не те, що він співстраждає бідному, але тому, що відчуває провину за те, що колись він не допоміг комусь іншому, чи навпаки – образив когось і мучиться від цього. Милостиня в такому випадку це не дар любові до ближнього, але своєрідне відкуплення від голосу власної совісті. Дав пару гривень – і совість вже на якийсь час замовкла.

Так само, інший приклад. Коли людина страждає від почуття провини через те, що недостатньо турбується про власних батьків, чи вчиться погано, чи навіть – має погане здоров’я, чим завдає цим клопотів. Ззовні все чудово – дитина не хоче завдавати прикростей рідним татові та мамі. Але ж ми з вами знаємо, що провина пов’язана зі страхом і соромом! Людина переконує сама себе, що турбується про своїх батьків у той час коли насправді вона переживає багато років наслідок травми. Вона не любить їх, а боїться! Тільки сама про це про це не знає, або боїться визнати, бо боїться батьків. Хоча чудово це відчуває. Звичайно, я згадав лише якісь цілком загальні приклади. Вони у кожному окремому випадку можуть бути різним. Це лише приклад дивовижної людської «Нарнії» – як за дверима простої шафи, захована ціна казкова країна.

Провина, страх і сором – це токсичні відчуття, які нищать, отруюють життя людини. Однак, як християни ми знаємо, що відчувати страх і сором це ті границі, які утримують нас від гріха. Як із цим бути? Як узгодити це все в теорії власного життя? Тут, знову ж таки, справа в різниці термінології. Коли лікар-психотерапевт чи психолог захоче позбавити людину він сорому, безперечно, не має на увазі той сором, який є голосом Божим у душі людини, є її законодавцем, катом і винагороджувачем. Швидше, це той сором, який в житті реалізовується в невпевненості, в страхах і почутті меншовартості в порівнянні з іншими людьми. Невідповідності власної поведінки з загальноприйнятою. Страх для світських фахівців – це швидше біологічний, тваринний страх, страх незахищеності та майбутнього. Для віруючих страх – це відчуття відірваності від Бога, стан самотності та самості на цьому світі.

Провина для віруючих і не віруючих теж різна. Пригадуєте історію зречення апостола Петра та зраду Спасителя Юдою Іскаріотським? Зі сторінок Писання ми дізнаємося, що обидва вони різним способом зрадивши свого Учителя «розкаялися» – себто почали відчувати провину. Але провина для Юди була «плотською» – він мислив у категоріях тимчасового світу. Його провина виросла з надмірного егоїзму, і саме егоїзм призвів до того, що не маючи авторитетів крім себе, Юда єдиним рішенням знайшов самогубство. Він так себе любив, що не отримавши підтримки від своїх співучасників злочину – первосвящеників і старійшин, навіть не думав, що за допомогою можна звернутися до когось ззовні цього гріховного кола.

Провина зради Спасителя Петром – зовсім інша. Петро навіть відмовившисьна словах від Бога, насправді, зовсім не віддаляв себе від Нього, і навіть оступившись, здійснивши страшний гріх, не хотів відходити від Церкви. Він не впадав у відчай, як Юда, але залишки своїх сил витратив саме на те, щоб загладити провину, привести в норму власні стосунки з Богом, знову повернути членство в христовій громаді.

На жаль, наше суспільство не має практики звертатися за психологічною та душпастирською допомогою. Ми ж найрозумніші! Самі все вміємо, все знаємо, все можемо. А насправді, ми живемо в середовищі мазохістів, які сприймають власні страждання за чесноту. Скільки разів я чув, як люди пояснювали власні страждання подвигом у ім’я Боже: «Христос терпів, і нам велів». Що за маячня!

Ми страждаємо свідомо, а раз нічого не виправляємо то це означає, що нам подобається страждати, обмінюючи власні страждання на хоч якесь заспокоєння душі. Однак, боячись визнати свою хворобу забуваємо, що кожна значна та не вилікувана хвороба лише прогресує. Ми економимо гроші на психологів і психотерапевтів, а до храму ходимо лише, щоб набрати святої водички. Це дуже тривожна ознака для соціуму, бо що посіє людина – те й пожне. Обов’язково пожне, навіть тоді, коли сама цього не усвідомлюватиме.

Любіть себе. У вас крім себе нікого більше немає. І навіть Бога немає, бо Його можливо любити тільки коли в і р н о любиш себе.