Новомученик і Сповідник віри з Микулинець – отець Василь Станимир

Серед нового покоління микулинчан, на жаль, уже небагато чули чи щось знають про священика Василя Станимира. Він помер у 1988 році – рівно тридцять років тому. Наш славний земляк, який заплатив надто високу ціну за можливість зберегти чисте сумління духовного пастиря, який ладен був позбутися всього земного, щоб здобути небесне. Немає сумніву, що не лише для людей, які його знали, але й для Бога він є одним із кращих священиків, вірних і відданих мужів, які послужили Йому на землі. Цей незламний пастир – наша честь, слава та гордість.

Особисто для мене пам’ять про цю велику людину повинна зберігатися серед людей зовсім не тому, що це мій родич, дядько, і навіть не лише тому, що це він свого часу охрестив мене – народив мене для Церкви, як зрештою, і всю нашу родину й велику кількість микулинчан. Память про нього – це насамперед пам’ять про ціле покоління незламних героїв віри, пам’ять про реальні приклади мужності совістливості українців, які живуть і жили тут, серед нас у найгірші, найскладніші часи. І це той приклад, який повинен викликати в нас бажання бути такими самими. Забувати про таких людей  -гріх не лише перед Богом і Церквою, але й Україною та рідним краєм. Це злочин не лише проти власного минулого, але й майбутнього.

Давайте ж  зараз згадаємо про нашого славного земляка, який віддав своє життя за Церкву та можливість із честю служити українському народу до останньої хвилини свого сповідницького життя.


Майбутній священик, сповідник віри та новомученик Василь Станимир народився 18 січня 1912 року в містечку Микулинці, нині Теребовлянського району, в родині дрібного торговця. Початкову освіту здобув у родинному місті, а по її завершенні продовжив навчання в Тернопільській гімназії. Згодом почав студіювати богослів’я у Львівській духовній семінарії св.Духа, яку закінчив 1935 року. Після висвячення на священика призначений завідателем (парохом) церкви Успення Пречистої Діви Марії в селі Прошова, тодішнього Тернопільського повіту. До цієї парафії входили також села Смолянка та Скоморохи.

Фото отця Василя Станимира
Фото отця Василя Станимира

Свою душпастирську діяльність о.Василь проводив під час складних історичних подій не лише для Української греко-католицької церкви та західноукраїнських земель, але й особисто для себе. І вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна. Гітлерівські Німеччина почала війну проти Польщі, а перед її початком у клала договір із Радянським Союзом, за яким новоспечені союзники поділили Польщу між собою на зони окупації. У вересні Галичина була зайнята більшовицькими військами. Нова окупаційна влада, яка по своїй суті безбожництво ввела в ранг державної політики, декларувала войовничий атеїзм і діалектичний матеріалізм, з перших днів займанщини нашого краю вела боротьбу з вірою у Господа Бога, переслідувала УГКЦ, її душпастирів і рядових мирян. Своїх сатанинських планів за короткий строк не могла повністю реалізувати, бо в червні 1941 року почалася війна між ‘’союзниками”, двома тоталітарними державами – фашистською Німеччиною і більшовицьким Радянським Союзом.

Більшовицька влада вирішила ліквідувати УГКЦ. Ще до горезвісного Львівського псевдособору почалися гоніння греко-католицьких священиків. Отця Василя Станимира часто викликали у різні районні установи. Вони також чинили тиск на дяка Прошівської церкви Івана Тичинського, переконуючи їх перейти на російське православ’я. Отцю обіцяли «золоті гори», недоторканість його особи й усіх членів його родини, вільну відправу богослужінь та інших душпастирських обов’язків. А за його бажанням та вибором, навіть зміну парафії на більш прибуткову. У майбутньому – сприяння його дітям у вступі до вищих і середніх навчальних закладів, високооплачувані місця праці та посади за їх бажанням, а по можливості ще й недалеко від місця проживання батьків.

У більшовиків був простий розрахунок: коли парох і дяк перейдуть у лоно російської церкви, тоді їх приклад наслідуватимуть і всі люди з парафії. Однак отець Василь Станимир і дяк Іван Тичинський не прийняли облесливі обіцянки, а в категоричній формі висловили свій протест, що не підуть проти своїх переконань та проти своєї совісті.

Позиція отця Василя розлютила «благодійників» , і коли вони остаточно переконалися в своєму безсиллі, то вдалися до перевіреного більшовицького методу: залякування та погроз. За цим пішли й конкретні дії. У грудні 1945 року отцю Василю заборонили відправляти в церквах парафії й виконувати душпастирські обов’язки.

Більшовицькі можновладці не змогли пробачити отцю Василю відмову, щодо переходу в РПЦ, і вже 2-го березня 1950 року, вночі, до його помешкання увірвалися декілька озброєних офіцерів із солдатами. Вони наказали священику негайно збиратися, взяти одяг, невеликий клунок найнеобхідніших речей, й бути готовим до переселення та постійного проживання у віддалені райони СРСР. Збиралися дуже швидко. Чекісти постійно підганяли, щоб ті швидше вибиралися з хати. Усіх приречених посадили у відкритий кузов вантажівки і під супроводом озброєних солдат відвезли до Бережанської тюрми, де були неймовірно жахливі умови. Зокрема, через велике скупчення переселенців. У камерах було так тісно, що люди не могли лягти спати.


Ви можете поставити лайк цьому тексту, або поширити його в себе на сторінці.


Шість неймовірно важких і довгих тижнів тримали родину отця Василя у Бережанській тюрмі. А згодом усіх вивезли на залізничну станцію та наче худобу погрузили в товарні вагони. У кожен вагон кидали не менше шестидесяти людей, після чого вагон опломбовувався. Лише на певних, заздалегідь визначених залізничних станція ув’язненим давали теплу страву, невелику кусок хліба та кип’ячену воду, щоб ті не померли дорогою. Після прибуття поїзда на станцію Азіно,Тюменської області, людям довелося чекати ще два тижні, поки розмерзнеться річка. Як тільки крига скресла, ув’язнених завантажили на пароплав «Комсомолец Алтая» (на фото) та відправили по течії річки. Шляхом, під час зупинок, висаджували окремі родини. У гурті арештованих, окрім родини отця Василя Станимира, були ще й інші греко-католицькі священики з сім’ями о.Євген Алиськевич, о.Микола Шаварин, о.Орест Щуровський та о.Михайло Козоріс. Нарешті пароплав пришвартував до кінцевої зупинки. У селищі Любіно, Тегульдетського району Тюменської області о.Василь Сланимир працював на повалі лісу. Праця була надзвичайно важкою.

[Фото ілюстративне - українці в Сибіру]
[Фото ілюстративне – українці в Сибіру]
У цьому селищі були литовці, латиші, українці, росіяни які потребували душпастирської опіки. У новозбудованій землянці щонеділі відправляли Літургію, сповідали та причащали, вінчали молоді пари, хрестили новонароджених дітей, співали церковних пісень, колядки та щедрівки.

Після смерті тирана Сталіна, восени 1959 року, родині о.Василя Станимира дозволили повернутися на Тернопільщину. Після того, як родина прибула до Микулинець, отець Василь Станимир працював теслярем, робітником на залізниці. Незадовго після повернення на батьківщину, о.Василь налагодив контакти зі священиками катакомбної УГКЦ, які проживали в Тернополі, Львовіта інших містах Галичини. Зокрема, отцями Володимиром Гончаром. Євстахієм Смалем, Іваном Пасікою, Миколою Шаварином та іншими. Отець Василь духовно опікувався місцевими жителями, відправляв Служби Божі в приватних помешканнях, навчав дітей та молодь заповідей Божих.

Виснажений непосильною фізичною працею впродовж багатьох років у складних кліматичних умовах на засланні, після повернення додому отець Василь відчував постійний нагляд із боку кадебістів. Постійнійні перевірки, конфіскація релігійної літератури, виклики до «органів», постійне нагадування про заборону душпастирювання. Йому нагадували про злочини перед більшовицькою владою, які можуть знову закінчитися в’язницею. Йому погрожували новою депортацією за межі області, звільненням із роботи, виключенням дітей з числа студентів та іншими можливими  карами.

Отець Василь Станимир відійшов до Бога, якому вірно та щиро служив усе життя, 5 жовтня 1988 року. Це сталося на 77-му році життя. Похований сповідник віри на місцевому цвинтарі в Микулинцях. Лише один рік він не дожив до часу «легалізації» УГКЦ, хоч безумовно, немала заслуга цього акту була і в нашого славного земляка. До самої смерті віддано служив Церкві та Богу, прийняв з Його рук сповідницький вінець, проніс його з честю та священицькою гідністю впродовж усього свого життя.


[1] Текст підготовлено на основі видання, з незначними редакторськими правками (мовними, які не впливають на зміст тексту).:  Головин, Богдан. Головин, Б. Станимир Василь, отець (1912-1988) [Текст] / Б. Головин // Ісповідники віри – наші сучасники / Б. Головин. – Т. : ТЕРНОГРАФ, 2009. – С. 110-113 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.: (8 назв) . – ISBN 978-966-457- 053-1 ББК 86 + 86.29(4Укр)2 Рубрики: Релігія –УГКЦ–священики–Станимир В.
[2] На фото – це той самий пароплав “Комсомолець Алтаю”, на якому вивозилися українці до Сибіру.