Слово на неділю Торжества Православ’я

Ось уже багато років поспіль, у першу неділю Великого посту, я проповідую іншим про те, наскільки велике значення в житті християнина має знання та неухильне слідування догматам Православної Церкви. Не варто забувати, що православними християнами нас у дійсності робить не формальне відвідування храму, а ґрунтовне знання основ християнської віри, їх безперечне прийняття розумом та серцем, а головне – свідоме та неухильне життя згідно них. Але сьогодні, коли все людство загалом, а наша багатостраждальна Україна в першу чергу, стоїть на порозі Третьої світової війни, мені хотілося б поговорити про один із аспектів цього свята, який часто замовчується проповідниками. Не тому, що інші отці погані, чи тим більше не тому, що вони мають від пастви якісь таємниці, а в мене їх немає. Справа радше в тому, що раніше ми жили зовсім в інших умовах, і раніше говорити про те, на чому я б хотів загострити нашу увагу сьогодні, було б не так доречно, й не так актуально. І зараз я спробую це пояснити.

Є щось відразливе та антихристиянське в тому, що за давньою традицією завершувати найсуворішу та найбільш аскетичну неділю Великого посту слід виголошуючи анафеми на єретиків. Звісно, ми повинні чітко розуміти те, що догмати та канони – це те, на чому тримається Церква Христова. А той, хто зазіхає на самовільну зміну віровчення – зазіхає на правильне богопізнання – на вірне розуміння людьми природи Бога, Церкви, та зрештою, і самої людини. Тим не менше, так пафосно та гордливо помножувати ненависть до грішників – це останнє, що може вибрати християнин.

В чині анафематствування прихована одна досить значна небезпека. Люди, котрі присутні на цьому чині, автоматично вважають себе кращими за єретиків. Особливо кумедно це виглядає в тому випадку, коли сама людина, яка стоїть в храмі не знає ні догматів, ні їхнього православного обґрунтування, ні тим більше – протилежних аргументів єретиків. «Символ віри» мало знати напам’ять чи вміти голосно співати. Потрібно розуміти його зміст: про що саме там йде мова і як це все потрібно розуміти.

Треба чесно визнати, що нині навіть далеко не всі семінаристи, і навіть не всі академісти чи священики, добре знають власну віру. Вивчення єресей та сект, зазвичай, має значення лише для особливо уважних та старанних богословів, яких, правду кажучи, ніколи не було багато. Тому, на мій погляд, поки ми не повернемось своїм приземленим розумом від свідомості жителя XXI століття, до богословської свідомості та віри  перших восьми століть, практика всенародного анафемування для нас все-таки шкідлива. Принаймні, з аскетичного погляду. Я вже не кажу про політичні анафеми. Вони взагалі виглядають жалюгідно.

Замість проклять було б добре організовувати в такі дні особливі молебні за навернення тих, хто заблудив, зійшов з правдивої дороги. Якщо ми дійсно розуміємо єресь, як страшну небезпеку, а ще точніше, як духовну хворобу, то першою ціллю християнина повинна бути адекватна реакція на цю хворобу, тобто – молитва, піст та добрі справи для спасіння ближнього. Здається, вони будуть мати багато більше користі, ніж офіційне щорічне анафемування незгодних. Якщо наша мета повернути когось до Церкви, то ми повинні оточити тих людей такою любов’ю, якою вони ні в «миру», ні тим більше – в своїх сектах, ніколи не бачили. Лякати пеклом людей, які вже там – просто неефективно. Їх можна хіба ще більше розчарувати, озлобити, показати свою ненависть, але аж ніяк не повернути їх до Отчого Дому. Ненависть – це шлях в нікуди. Принаймні, така незграбна демонстрація власної богословської правоти на справжнє диво не здатна. Богословська правота, як відомо, в першу чергу проявляється в нелицемірній любові до всіх, у повазі, у вмінні слухати опонента, та в бажанні перетворити ворога на друга. І аж потім, у розумінні всіх нюансів «Філіокве» та «Апокатастасіса».

Ми живемо в такий час, коли любов взагалі зникає, як поняття наповнене конкретним змістом. Саме слово ще є, але воно вже давно не означає те, що воно означало раніше. Люди в пошуках наживи перестають поважати, цінувати, благоговіти один перед одним. Бачите, як уже брат йде війною на брата, заради цілком сумнівної користі – клаптика землі. Тому, християнам нашого століття належить максимально якісно та віддано працювати для того, щоб зберегти землю в безпеці. Знаєте, що за тлумаченням деяких отців, біблійна фраза про те, що навіть «Син» і «ангели» не знають часу кінця світу, розуміється в тому сенсі, що ця дата насправді динамічна. Якщо люди покаяться, почнуть виправлятися, то ще трохи поживемо на землі – Бог відсуне далі наш кінець. А коли залишимось такими ж злими, якими є зараз – кінець людства вже не за горами, а там і суд Божий і пекло.

080515132314

Ще раз підкреслю, що наше добре ставлення до людини – це не та саме, що добре ставлення до її богословських заблуджень. Єресі ми повинні відкидати категорично. Але відкидати не людину, а кожен її помилковий крок від Бога. Людина не тотожна зі своїми думками. Людина тотожна з власними пристрастями. Те, що хтось помиляється – не дивно. Дивно, коли б хтось ніколи не помилявся. А ще дивніше, коли ми не будемо давати їй нагоди переглянути власні погляди.

Дуже часто можна почути суперечки про екуменізм. Для одних це ціль життя, для інших – єресь. Ми з вами повинні прагнути особливого «православного екуменізму», не вважаючи це явище ні панацеєю, ні єрессю з єресей. Очевидно, об’єднання основних релігій в принципі не можливе. Навіть не можливо об’єднати конфесії, оскільки фундаментально вони всі різні. Хоч ззовні вони й можуть виглядати однаково, але в глибині доктрин – не тільки різні, але й протилежні одна одній. Тому, не біймося говорити про те, що екуменізм – явище в першу чергу політичне та соціальне, а лише в останню чергу – богословське. Єдиним правильним вирішенням проблем Церковної єдності є може бути лише обєднання в лоні святого Православ’я .

Історія святкування нинішньої неділі вам добре відома, й думаю, не варто на неї вкотре витрачати дорогоцінний час. Дуже коротко лише нагадаю, що нинішнє свято, а це, не дивлячись на Чотиридесятницю, таки урочисте загальноцерковне свято, бере свій початок з часу богословського подолання Церквою єресі іконоборців. Ми навіть знаємо точну дату – це березень 843 року.

І хоча остаточно противників ікон ми не позбулися і до нашого часу, Православна Церква вважає своєю перемогою той факт, що вона по натхненню Святого Духа визначила та зафіксувала Істину стосовно зовнішнього богошанування. Не дивлячись на те, що перші іконографічні зображення відомі ще з часів святих апостолів, все одно завжди були люди, які не правильно тлумачили сам акт такого поклоніння. І це зовсім не дивно, бо кожен, хто зростав в язичницькому середовищі неминуче міг прийти до такого висновку: якщо людина поклоняється якомусь предмету, то значить вона має його своїм божком, ідолом. Мало того, що так розуміли ідеологічні опоненти православних – іконоборці. Так часто вважали самі православні. Тому не дивно, що не зміцненні знаннями, але палкі вірою, вони часом переходили границі допустимого.

Скажімо, історики церкви записали випадки, коли віруючі – вважаючи ікону богом – зішкрябували з неї краску та вживали «замість» Святого Причастя, приймаючи малярську фарбу за Тіло та Кров Христові. Таким чином, не раз бувало, що одні не робили правильно бо нічого не розуміли, так як треба, а інші їх критикували, вважаючи, що за їхньою поведінкою треба судити віру всіх інших православних. Тим не менше, згодом іконоборці почали гоніння на християн, і лише дивом Божим сталось так, що Православна Церква, яка не раз була в переконливій меншості серед єретиків, не лише пережила всі незгоди та гоніння, але й зростала, міцніла та утверджувалась всупереч усім зовнішнім і внутрішнім неприятелям.

І сьогодні ми, як спадкоємці Вселенської, Константинопольської Церкви згадуємо ті дні, щоб навчитись кількох речей. По-перше, ми повинні прагнути настільки добре знати власну віру, щоб у будь-якій ситуації вміти захистити свою власну душу. Тобто, щоб наші слова перетворились у конкретні справи. А друге, як наслідок цього – при будь-якій нагоді ми маємо вміти явити Христа іншим людям. Якщо вже не вчинками святості, то хоча б словами. Але й ці слова також треба знати: навчити іншого того, чого не знаєш сам – неможливо.

Хоча це свято, як ми щойно згадали, з’явилося насамперед, як свято перемоги над іконоборством, воно не лише про те, що християнам треба поклонятися Богу через ікони. Нам також треба пам’ятати, що взагалі, символом та мірилом істинного Православ’я є іконошанування, сенс якого в Боговоплочені  – в тому, що повнота людини змогла з’єднатись з повнотою Божества Воплоченого Слова. Той, хто вшановує ікони – той справжній православний й правовірний християнин. Той, хто православний – той є  істинним християнином. І навпаки: той, хто не вшановує ікони – не християнин, як би він це щиро не доводив. Це не мої слова, а так свідчить досвід Церкви та Її богооб’явленне вчення.

Тож любімо всім серцем свою Православну віру, любімо своїх братів, любімо навіть тих, кого по богословськи називаємо єретиками – католиків, протестантів, Свідків Єгови, мусульман, буддистів, кришнаїтів – всіх! Любімо всіх, та просімо в Бога відкрити їм духовні очі на розуміння Його Святої Євангельської науки, в якій втілене Його Слово.

Щиро вітаю вас із святом Торжества Православ’я. Нехай Господь береже нас від єресей та гріхів, і сподобить перейти нам у душевному мирі стежками Великого посту, від цього тимчасового свята, до свята Вічного Торжества Православ’я – Пасхи Господньої.  Амінь!

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!