17 неділя. Про чудесний улов риб

Проповідь на 17-ту неділю по П’ятидесятниці, виголошена в Свято-Воскресенському соборі м.Тернополя протоієреєм Євгеном Заплетнюком. 5 жовтня 2014 року.

Найперше вітаю вас, дорогі браття та сестри, з цим недільним днем, днем малої Пасхи, коли ми з вами знову сподобилися духовної радості зустрітися в цьому святому храмі, привітати один одного, помолитися та приступити до святих Таїнств.

Великий англійський філософ, богослов та письменник К.С.Льюїс у одній зі своїх книг навів такий приклад. Наше життя можна порівняти з великим будинком, у якому живе багато людей. Одна частина цих людей думає, що живе в готелі. Інша частина переконана, що вона перебуває у в’язниці. Люди, які думають, що живуть у готелі переконані, що умови їх життя недостатньо добрі, щоб за це платити великі гроші, тому часто на все нарікають. Натомість інша частина людей, ті, які думають, що вони перебувають у в’язниці, переконані, що їхні умови перебування в цьому домі досить пристойні. Вони ні на що не нарікають, хоча в них також існують аналогічні проблеми.

Таке порівняння дуже точно описує наше з вами земне буття. Усі люди на землі мають одинакові умови життя, а ще більше – однаковий потенціал. Але одна половина цих людей переконана, що їхнє життя створене винятково для радості та насолод. А інші розуміють, що їхнє земне життя схоже на в’язницю, тому все що вони отримують у житті – сприймають з великою сердечною радістю та вдячністю Богу.
Так християни, якими маю надію, є кожен із нас, дуже добре усвідомлюють, що життя нам дано Богом зовсім не для того, щоб постійно розважатися. Не для того, щоб відпочивати. Не для того, щоб кожного разу знаходити собі нову причину для насолоди!

Звичайно, насолода духовна – це нормальний стан віруючої людини, а кожній здорові людині цілком нормально прагнути для себе блага. Але при цьому ми повинні розуміти, що наше життя на землі подаровано нам зовсім не для постійних насолод! Справжня насолода, якщо ми її заслужимо, чекає нас лише після гробу. Натомість тут, кожен із нас своїм життям повинен приготувати себе до того, щоб бути гідними по смерті почути від Бога: – Це є мій син чи моя донька, які будуть зі Мною в небесних оселях.

Пригадуєте, в Святому Писанні Господь нам вказує, що «У домі Отця Мого осель багато». (Ін.14:2). Це означає, що для кожного з нас Бог приготував оселю. Це буде те місце, де кожному з нас буде найкраще провести свою власну вічність. Зверніть на це увагу. Після смерті час перестає існувати. Це сьогодні ми з вами можемо або запізнитися на якусь подію, або прийти швидше та чекати. Це так тому, що все наше життя перебуває в часових рамках. Але Бог немає жодних рамок і границь. Він – вічний. Він завжди був, завжди є та завжди буде. Його Царство має такі самі властивості. Після смерті людина потрапляє у Вічність, де не буде часу. І от цей позачасовий стан є водночас і найбільшою нагородою, і найбільшим покаранням для людей.

Так само, як однаковим були умови перебування в тому будинку, про який ми згадували на самому початку розмови. Одні й ті самі речі були цілком однаковими для двох груп людей, але одним видавалися за покарання, а іншим за нагороду.

Що ж це насправді означає для кожного з нас? Ми повинні розуміти, що час – швидкоплинний. І тепер ми живемо лише для того, щоб підготуватися до основного життя. Тут наше життя тимчасове. Ми наче подорожні, що зупинилися на ніч у готелі, для того, щоб уже завтра вранці його покинути. Ми покидаємо це місце, бо воно було не наше. Ми просто його тимчасово орендували. А правдивіше – взяли в борг.
Все що ми бачимо своїми очами це все те, що нам дає в тимчасове користування сам Бог. Здоров’я, обставини життя, сусідів , добрих родичів. Все це – дуже тимчасове. Але зверніть увагу, наскільки ми цим тимчасовим захоплюємося! Наскільки все це має для нас величезне значення!

Звичайно, на інших людей теж треба зважати та звертати увагу. Вони всі рівні нам за гідністю та честю, бо вони, як і ми самі, створені на образ і подобу Божу.

А ще буває так, що людина живе заради інших людей. Але не в тому, доброму, християнському значенні, про який ви одразу подумали. Бо дійсно, жити заради іншого, це мало б означати – присвятити іншому своє життя.

Буває протилежне. Багато хто робить собі з інших людей кумирів. А коли не обожнює, так навпаки – думає про когось погано, шукає в комусь слабкі місця або вади. Часом така людина буває настільки поглинута бажанням знайти в когось ці вади, що вже свого життя не помічає.

Не дивуйтеся, але таких людей сьогодні надзвичайно багато. Гріх – це внутрішній, пошкоджений, аномальний стан нашого серця. І коли людина грішна, то вже не може приховати в собі цього гріха. Він неминуче постійно проявляється назовні.

Скажімо, якщо ми в душі є злими, то намагаємось дізнатися про когось щось подібне. Коли ми дізнаємось, що хтось гірший від нас ми тішимось з цього. Ще ми розповідаємо про це іншим людям, нехай і вони про це знають! Бо якщо всі будуть думати про інших погано, значить про нас будуть думати добре!

Це випробовування, яке ми проходимо в житті, є надзвичайно важливе. Його невипадково порівнюють зі шкільним іспитом. Але між цими речами є одна, доволі суттєва різниця. На іспиті ти можеш випадково витягнути вдалий білет. Хто з нас не був студентом або учнем і не складав іспитів? Бувають такі хлопці чи дівчата, які нічого не вчили, але прийшли здавати, витягнули свій щасливий білет, єдиний який вони знали, добре все розповіли та отримали найвищий бал. На суді Божому так не буде. Для Господа має значення не те, чи нам поталанить знайти правильну відповідь, а як ми вели себе упродовж усього випробувального терміну. Якщо все своє життя ми вели себе негідно, шукали та тішилися недолікам інших людей, то стан нашого серця вимагає поселити нас по смерті туди, «де буде плач та скрегіт зубів».

Сьогодні ми з вами чули Євангелію, події з якої потрясли апостолів. Вона стала особливим моментом у їхньому житті, перетворивши ловців риб на ловців людських душ. Одного разу Христос підійшов до Симона, який був рибалкою. Той, разом із своїми друзями, сидів на березі озера та чистив сіті. Всю ніч вони намагалися упіймати хоч щось, але їхні потуги виявилися марними. Все, що вони вночі мали зловити, вранці треба було віднести на ринок і продати. Вони були сумні та розчаровані. Вони не мали коштів прогодувати свою велику родину. І тут підходить Христос і сідаючи в човен наказує відплисти далі від берега.

Симон-Петро – досвідчений рибалка. Усе своє життя він займався лише риболовством. Він був старший по віку від Христа, і тому прийняв це прохання, за поблажливість до молодого чоловіка, який хоче навчити його ловити рибу. І тому, це прохання він виконує, безумовно, маючи впевненість у безумстві цієї затії. Петро покорився та закинув мережі у воду. За словом Господа, у той раз спіймали стільки риби, що весь човен не міг вмістити такої кількості. Євангелист далі кажі, що мережі почали прориватися, і вони змушені були звернутися за допомогою навіть до товаришів із іншого човна. Коли вони наповнили інший човен так, що обидва човни почали потопати (Лк.5:7).

Уявіть собі той психічний, душевний стан тих майбутніх апостолів, які побачили на власні очі які неймовірні справи може звершувати їхній Учитель. Їхня логіка та розум говорили про те, що це неможливо. Неможливо за кілька хвилин зробити те, що вони не зробили за усб ніч, а можливо й кілька днів поспіль, тому, що це не відповідає здоровому глузду. Ми сьогодні теж хочемо зрозуміти Бога, пояснюючи Його буття логічними міркуваннями. Хочемо, щоб Бога можна бути вивчити так само, як вивчають таблицю множення. Але Господь існує та діє зовсім по-іншому. Він здатен перемогти закони природи. Пам’ятаєте молитву на освячення води? Там ми прямо про це читаємо. Господь здатен перемогти будь-які існуючі закони природи, наказавши морським хвилям віддати рибу!

З точки зору матеріаліста це неможливо! Тому не дивно, що багатьом скептикам у такому випадку багато простіше відкинути Бога, аніж прийняти факти Його буття. Цікаво, що Господь Бог цим чудом навчає нас одній, надзвичайно важливій істині. Навіть якщо ти не віриш у чудо, воно все одно станеться, коли так захоче Бог. Тому вражений цим дивом Симон так і каже – відійди від мене Господи, бо я людина грішна! Яке ж це смирення! Який страх Божий відчував Симон, дивлячись на те, як цей простий Тесля з Назарету може зробити таке диво! Уявіть цю картину: риба! Безліч риби саме заскочило в мережі!

Вражений цим чудом Симон розуміє, що ця зустріч – зустріч із Небесним Посланцем, а ця Людина – воістину не з землі, а з Небес. Тому він від щирого свого простого серця промовляє ці величні слова, повні покори та благоговіння: Господи, вийди від мене, бо я грішна людина! (Лк.5:8)

Так ми всі повинні мати таке смирення, щоб вступаючи у близькі стосунки з Богом, ніколи не переступати цієї межі між панібратством та благоговінням. Не раз ми, навіть, вважаємо Бога своїм боржником! Уявляєте? Особливо це буває з показово-церковними людьми. Які регулярно моляться, постять, дають милостиню. Деякі навіть вважають, що моляться більше, ніж це потрібно, хоча, як таке взагалі можливо – особисто я не знаю.

Або комусь зробили якесь явне добро. Тоді нам здається, що все, що нам залишається – це чекати, поки Господь сторицею не віддячить нам за наш подвиг. Насправді, така думка помилкова. Бо коли ми щось робимо добре, ми не робимо послугу Богу! Максимум, що ми робимо – це робимо послугу для самого себе, готуючи своє серце для Бога. Цим добром ми готуємо місце для Христа, Який може туди завітати, освятити та преобразити нас. Тільки тоді ми навчимося правильно любити самих себе, та адекватно сприймати себе в цьому світі. Або, як сприймати своїх ближніх.

От, приміром, смирення. Що це таке? Переважно ми думаємо, що це приниження самого себе перед іншою людиною. Але це не правильне розуміння. Святі Отці кажуть так: «Ретельне виконання Заповідей Божих вчить людину смиренню». Тобто, смирення це такий внутрішній стан людини, коли вона визнає свою духовну недосконалість, коли вона знає, що не може нічого доброго зробити без Бога. Жодна людина не в силах виконати Заповіді Боже без допомоги Господньої. Це те саме відчуття, яке мав Симон-Петро волаючи – «Відійди від мене Господи, бо я людина грішна!». Смирення це той стан душі, який не залежить від того, є біля нас люди, чи немає. А якщо є, то без уваги на те, старші вони чи молодші, сильніші чи слабші. Так само й справжня любов, яка повинна народжуватися в нас до всіх людей. У своєму фундаменті любов має своїм джерелом оце смирення, про яке ми говоримо. Святі Отці кажуть, що ці дві християнських риси надзвичайно тісно між собою переплетені, та фактично, складають одне ціле.

Та людина, яка не знає що таке смирення, вона не може любити іншу людину. І тільки тоді, коли вона почне смирятися, бачити та розуміти всі свої гріхи й вади, вона зможе бачити людей такими, якими вони дійсно є. Тільки смиренна люди здатна помітити хвороби, біль та потреби іншої людини. Вона бачачи горе іншого не буде осуджувати, не буде пліткувати, не буде намагатися використовувати ці слабості, але в міру сил намагатиметься лікувати кожну з них. А що роблять горді та хитрі? Використовують чужі гріхи та слабості в своїх цілях. Наприклад, чоловік любить випити. Якщо ми його кличемо, щоб нам щось поміг, то замість людської вдячності, ми наливаємо йому сто грам, а той усі п’ятсот. Ми знаємо його слабкість, використовуємо її собі на користь, а йому на погибель душі та тіла. Де ж тут любов?

І хоча ми себе багато виправдовуємо, мовляв, ми його таким способом жаліємо, бо це хвороба, яку по іншому не вилікуєш, треба добре розуміти, що цей вчинок – розплата злом за добро. Любов це стан душі, який народжується під дією Божої благодаті, та не залежить від конкретної людини.

Тому, до речі, сьогодні так багато подружніх пар розлучаються. Вони не розуміють що таке справжня любов, помилково приймаючи за неї або власні емоції, або вдалий компроміс та взаємний обмін добрими послугами. Насправді Любов – це ідеальний стан нашого серця. Святі Отці невипадково молилися себе чи за своїх братів і сестер. Вони молилися навіть за диявола, бо так співчували йому.

Звісно, в наших духовних умовах молитися за диявола ще рано. Ми ще не готові до цього. Але, в ідеалі ми повинні до цього прагнути. Ми повинні знати, що для нас усі люди землі повинні мати однакову цінність. Ми маємо любити чужих дітей з такою самою сило, щирістю та фанатизмом, як любимо своїх, а своїх – повинні любити, як чужих. Так і чужих батьків маємо любити, як своїх. Для християнина не повинно бути межі в любові між чужими та своїми, бо для нього чужих не повинно бути!

Звичайно, це нам складно розуміти, тим більше – складно втілити на практиці. Але ми, принаймні, маємо знати, що так повинно бути і таким є християнський ідеал.

Я дякую вам усім за молитву. Дякую за те, що нині зібралися. Вірю в те, що наша молитва, наша розмова, наше поклоніння святому Хресту, яке ми зараз востаннє звершимо, принесе чимало користі нашому духовному житті. Нехай Господь дає нам сили виконувати, та розум збагнути Його науку. Амінь!

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!