Про Венецію, голубів та чистий піст

Давно збирався розповісти вам історію, свідком якої я одного разу став. Коли я був минулого року в Італії, то був також у Венеції – місті, де замість вулиць течуть канали – невеличкі річечки, якими можна плавати човнами. Центральною частиною міста є завжди багатолюдна площа святого Марка, в центрі якої стоїть величезний собор зведений на честь цього святого апостола. Разом із цим, у відомому місті на воді є досить звичайних магазинів, торгових центрів і розважальних закладів. Чимало місць для відпочинку. Люди сидять за столиками п’ють та їдять, розмовляють та слухають живу музику. На площі святого Марка до пізньої ночі грають музиканти. У нашої туристичної групи була нагода провести там майже цілу ніч. Можна було взяти собі кави та сидіти, насолоджуючись прекрасною класичною музикою.

Поруч нас сиділо кілька людей середнього віку. Може п’ятеро чи четверо. Ми дочекалися до моменту, коли пізно вночі музиканти з останнього кафе вже закінчили свою роботу: складали свої інструменти і ще якось там готувалися йти додому відпочивати. На деякий час сталося доволі незвично сидіти, бо музикантів уже не було, а люди ще хотіли когось слухати. Наші сусіди на іншим столиком почали між собою щось емоційно говорити. Змісту розмиви я не зрозумів – це була італійська мова, якої я не знаю. Все ж, можна було здогадатися, що спочатку якась жінка, напевне дружина, просила чоловіка щось зробити, а згодом, її підтримали всі інші за тим столиком.

Чоловік спочатку не хотів нікуди йти, а потім під таким шаленим тиском підкорився. Він підійшов до музикантів, попросив дозволу сісти за рояль і доволі впевнено сів, відкриваючи його кришку. Він зовсім не виглядав на якогось особливого музиканта. Чоловік як чоловік. Сидів собі в компанії, так як і всі – не кваплячись пив сік чи пиво. Але, знаєте, він як почав грати, то я не знаю скільки в нього було рук: чи дві, чи п’ять, чи десять! Я житті не чув настільки чудового живого виступу. Гра цього чоловіка вразила не тільки мене, але всіх, хто його тоді чув. Ніхто з присутніх на площі не міг би й подумати, що цей непримітний мужчина заграє краще тих, хто отримує за це зарплату.

Венеція, площа св.Марка

Венеція, площа св.Марка

Я розповів цю історію тому, що хочу підвести до думки, що в своєму житті ми дуже рідко розуміємося на людях. Ми рідко коли можемо напевне знати, яка людина й що з себе представляє та що в ній сховано. Тому Церква й нагадує, вчить постійно нас, щоб у кожному ближньому ми завжди бачили образ Божий. Щоб ми знали, що наш ближній – Син Божий. Тільки не по природі, як це було з Ісусом Христом, але по благодаті. Ми є дітьми Божими – Його сини та доньки за Його неймовірною любов’ю і благодаттю до нас грішних.

Не дивлячись на безліч наших жахливих вчинків Христос дозволив нам відчути Його милість і назвати себе дітьми Божими. Пригадайте, що молитву Господню «Отче наш» придумали не люди, але Сам Господь Бог навчив нас нею молитися на прохання своїх учнів і апостолів. І вже першими, найголовнішими словами молитви є звернення до Бога: «Отче наш!». Господь Сам хоче, щоб ми вважали себе Його своїм Батьком так, як Він вважає нас своїми дітьми.

Отже, кожного разу спілкуючись із людьми навколо себе – ближніми, знайомими та незнайомими, друзями та навіть ворогами, ми повинні бачити в них не зовнішню оболонку, а саму суть – що це перед нами стоїть Дитя Боже. Що навіть коли ця людина нам чимось не подобається, треба пам’ятати, що Господь і в нього вдихнув дихання Своєї Благодаті, що і в цій, суперечливій на наш погляд людині, живе Святий Дух! Гріхи віднімають у нас благодать, але мало які гріхи можуть позбавити людину Божої благодаті цілком, так, щоб її взагалі не було. Для того, щоб Господь відійшов від людини, позбавивши її надії на спасіння остаточно, потрібно особливо «постаратися».

Свята Церква завжди нам про це нагадує кажучи, що яким би ти грішником не був, Боже милосердя все одно більше! Які би ми страшні гріхи не робили, як би ми недосконало каялися, Господь все одно хоче нас спасти. А на страшному Суді він буде нашим Адвокатом! Не Він наш суддя! Злий та немилосердний суддя – це наші гріхи, які будуть обвинувачувати нас.

У досвіді людей, які переживали випадки клінічної смерті, тобто, ті люди, які померли, але особливим чином повернулися до життя з того світу, за допомогою реанімації та певних терапевтичних або хірургічних засобів, чи просто Господь так дозволив, всі описують однакові бачення загробного життя.

Спочатку людина бачить, як її душа відділяється від тіла. Потім, вона наче летить по темному коридору на світло. Але, саме основне не це. Усі люди, незалежно від того, чи вірили вони в Бога раніше чи ні, вони всі далі бачили однакову річ. По-перше, вони відчували себе поза тілом, розуміючи свою душу втіленням свого «я». А далі, споглядали своїм духовним взором те, як за їх душею приходять два ангели – Ангел Світла та ангел сатани. І далі, перед людиною показується все, що вона пережила – всі події її життя. Нам показується картинка того, як ми реально вели себе в той чи інший момент. Злодію покажуть те, як і коли він крав. Блуднику покажуть моменти того, як він блудив. Тому, що робив прикрості своїм ближнім або писав на когось доносить – покажуть, як вони сидять за столом і пишуть. Скільки таких випадків було!

У мене в родині було таке, як ще за радянської влади один із дядьків написав на свого зятя донос, за що того пов’язали органи та відправили на десять років до Сибіру. Пов’язали та засудили за видуманим звинуваченням. А коли той виходив, його наглядачі й питають: – А хочеш, ми тобі скажемо, хто тебе посадив? А той каже: – ну, скажіть, якщо це можливо. – Міліціонер йому відповідає: – А ти знаєш, хто такий (допустимо) Іван Іванов? – Звісно, що знаю! Це мій тесть і ми з ним жили в одній хаті!

Ось так одна людина могла нізащо відправити на вірну смерть іншу! А знаєте за що? Згодом з’ясувалося, що того, хто написав донос на невинну людину дратувало в ній те, що він захоплювався голубами. Він багато часу та сил віддавав розведенню голубів. А іншого це бісило до смерті. Звичайно ж, не своєї. Він за це хотів його смерті – з заслання мало хто повертався живим і здоровим. Багато частіше бувало так, що за якусь провину людині термін постійно збільшували до того часу, поки вона там і не віддасть Богу душу.

На таких історіях переконуєшся, що ми дуже мало розуміємо того, що з нами відбувається. Ми розуміємо надто мало речей та їх важливість. І не раз може ставатися так, що наша любов до голубів, яка нам може бути єдиною радістю та втіхою в житті може привести до того, що інші люди нас за цих голубів ладні будуть убити. Не зрозуміло, як таке дикунство могло бути в наш час. А від себе додам, що в наш час, і в моїй родині!

Я дізнався про це буквально кілька тижнів тому. Мене це настільки вразило, що аж сьогодні розповів вам. Як кожна людина, я хотів би, щоб мої родичі та близькі були ідеальними, щоб вони дружили між собою та показували один одному приклад святого життя. Але так, на жаль, буває. У кожного є свої скелети в шафі. На жаль. І в кожного з нас на жаль є недоліки, які потрібно викорінювати. Потрібно вчитися більше прощати іншим, а менше собі. І пам’ятати – без роботи над собою з нас нічого путнього не вийде.

Коли я жив у Києві, то служив у храмі, розташованому в діловому районі – там ніхто з простих людей не жив, а тільки були офіси та державні установи. Для того, щоб там працювати люди приїжджали з інших районів міста. Все ж, у вільний час вони залюбки відвідували храм. Я зауважив, що основним гріхом, який їх мучив багато років був дуже поширений нині гріх. У пошуках доброї роботи вони забули про своїх родичів, забули про своїх маму й тата, братів і сестер. А потім, коли хтось із батьків помирає, діти вже не можуть ніяким чином компенсувати те, що вони в свій час не додали батькам свою любов і повагу. Гроші та кар’єра – це речі наживні. Батьки не вічні. Родичі та діти теж не завжди на місці залишаються нас чекати. Навіть чимало друзів у якийсь момент приходять до висновку, що ми не варті їх дружби. І дуже часто вони таки праві!

Якби ми були з вами настільки добрими християнами, як ми про себе думаємо, то принаймні на Різдво та Пасху ми б отримували з вами сотні листівок від усіх людей, які нас знають. Нас би вітали, з нами разом би тішилися та сумували навіть чужі люди. Але в дійсності приходять до нас важливі наші дні, а про нас ніхто не згадує. І це так не лише тому, що вони погані та про нас забули. Це ще й тому, що ми не давали їм підстав пам’ятати про нас. Ми не стали важливою частиною їх життя. Щоб кожного року третього серпня навіть коли будуть войни та землетруси всі пам’ятали та хотіли привітати тебе з Днем народження!

Для того, щоб дійти до такого стану, потрібно слухати свою Матір-церкву. Сьогодні Вона нагадує в Євангельському читанні те, що людину оскверняє не те, що вона їсть. Ми часто цитуємо ці слова з Біблії. Юдеї вважали, що існує їжа, яка є нечистою сама по собі, тому занечищує кожну людину, яка її буде вживати. Коли ми постимо, то робимо це не тому, що вважаємо певний вид їжі нечистим. Ми просто таким чином свідчимо, що вона нам не корисна. Більше того – шкідлива для нашого духовного та фізичного здоров’я, тому ми від неї утримуємося. Але ми не кажемо, що вона нечиста, в той час, як євреї таке казали. Певні приписи такої традиції були в Старому Завіті, але вони все перебільшили та спотворили. Так само, вони додали багато інших заповідей та обрядів, який Бог не потребував. Апостоли цього не дотримувалися, чим давали підстави фарисеям запитувати Христа: чому твої учні не миють рук? Ті мили руки саме з релігійних, обрядових мотивів, а не тому, що вони були фізично брудні. Христос говорив про інше: можна виконувати всі обряди на світі, але в душі залишитися такими, якими ми були ще до того часу, поки пізнали Бога. Тому, Він і нагадує, що не те є гріховним, що людина вживає в їжу, а те, що виходить із людини: заздрість, гнів, блуд та інші речі, про які не варто й згадувати, але вони в нас є.

Декілька днів тому закінчився піст – Петрівка, і ми вже їсти що хочемо та вести себе більш вільно. Здається, було б багато логічніше, більш доречно, щоб ми нинішній Євангельський фрагмент читали трохи раніше. Все ж, для справжніх православних християн духовний піст не повинен закінчуватися ніколи – ми повинні тримати себе в рамках, у певних границях християнської моралі та благочестя. Щоб ми хоч перед собою не соромилися називати себе християнами.

Я щиро дякую вам за те, що знайшли можливість помолитися з нами. Правду кажучи, я вже думав, що сьогодні ніхто не прийде. За вікном така злива, як у Біблії Мойсей писав про потоп. Тоді Ной із родичами сховався в ковчезі, а всі інші люди вирішили сміючись спастися парасольками. Пам’ятаєте? Є передання, здається, я вже про нього згадував. Коли люди зрозуміли, що гинуть – спішили до ковчега, щоб спастися. Вони стукали в двері благаючи Ноя, щоб той відчинив, але Ной чесно признався, що двері в ковчег закривав не він, а Сам Бог. Маємо розуміти, що цей храм – наш корабель спасіння, тому всіма силами маємо спішити сюди. Це той корабель, який направляє нас у тиху гавань, охороняє нашу душу від спокус і гріхів. Тільки тут ми можемо просити Бога втіхи та підбадьорення на нашому життєвому шляху.

Я б ще хотів сьогодні привітати наших іменників і ювілярів. У нас їх сьогодні кілька. Найперше хотілося б привітати матінку Софію, якої на жаль сьогодні з поважних причин немає з нами. Зате ми можемо привітати отця Сергія замість неї. За церковним переконанням, чоловік і дружина мають нульову ступінь юродства . Це означає, що коли між дітьми та батьками перша степінь, то чоловік і дружина родичами не вважаються – вони разом складають одну сутність у Христі. Тому, в церкві є навіть така традиція, що коли в священика дружина іншого отця бере благословення, то він благословляючи цілує і її руку в відповідь. Це так не тому, що в церкві зберігаються старосвітські звичаї, а тому, що це пов’язано з розумінням глибини християнського шлюбу. Дружини священиків надзвичайно тісно, як ніхто інший, пов’язані власною долею з тим хрестом, який несе їх чоловік- священик. Тож, ми уже молитися та будемо молитися надалі, щоб Господь Бог допомагав вам добре виховувати своїх дітей, один одному допомагати та підтримувати в цьому. Щоб Він допомагав вам втілити оцю онтологічну єдність, про яку ми всі так мріємо. Бути священиком – це втричі більше спокус, ніж у звичайної людини. Диявол прагне будь-яким чином нас спокусити та занапастити. Я навіть по своєму досвіду знаю, що коли б я був простим вантажником, мене б не так спокушали злі сили, аніж це є тепер. Безперечно, це не лише в мене одного така доля. Щиро вітаю від себе особисто та всієї нашої парафії з Днем народження. Нехай Господь дарує їй сили, здоров’я, благословенне та мирне життя, у всіх ділах добрий успіх. Многая та благая літа!

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!