Слово на свято Вознесіння

Найперше, вітаю вас дорогі браття та сестри, всечесні отці, з цим радісним святом, яке нас Господь сподобив пережити. І не просто пережити, але правильно зустріти в святому храмі – спільними молитвами та участю в Святій Євхаристії.

Коли апостоли проводжали Ісуса Христа, то їхні серця наповнилися сумом, скорботою та відчаєм через те, що улюблений Учитель більше ніколи не буде з ними. Але Господь утішав їх кажучи, що цьому потрібно статися для того, щоб прийшов інший Утішитель – Дух Істини.

Тому нині, готуючи свої душі до П’ятидесятниці, ми урочисто пригадуємо ще один важливий момент, який передував сходженню Святого Духа на апостолів та на Святу Церкву, – славне Вознесіння Господа на небеса. І ми щойно послухали з вами Євангельську розповідь, у якій детально було записано за яких обставин це сталося. Христос з’явився своїм учням у тілі, яке могло проходити через стіни, але й так само їв з ними печену рибу та стільниковий мед. Це було потрібно для того, щоб показати всім те, що Його тіло не видіння, не привід, а після воскресіння є таким самим тілом, як і наші з вами тіла. І в цьому, до речі, приховано основний богословський сенс нинішнього свята, про який варто пам’ятати перш за все. Це говорить про те, що Господь маючи людське тіло обожив його. Тобто, він надав божественних властивостей людському тілу, нашому з вами тілу, а нині перебуває з ним і в ньому праворуч Бога Отця.

А ми кожного разу під час ранкових молитов, на Божественній літургії чи інших богослужінь читаємо «Символ віри», згадуємо про цей божественний догмат – ми віримо в те, що Господь наш Ісус Христос «вознісся на Небеса і сів праворуч Отця». Саме цю подію ми згадуємо сьогодні, дивлячись на те, як Господь возноситься до Небес, прославляючи та освячуючи людське тіло.

Христове тіло – це те саме розіп’яте на хресті тіло, на якому ще залишалися рани від цвяхів, рани від списа та жорстокого биття. І нині воно на Небесах! Із цього можна зробити висновок, що всі ми маємо берегти свої тіла, які є храмом Святого Духа, не занапащаючи його. Нам потрібно вести здоровий спосіб життя, але ще важливіше – потрібно вести високоморальний спосіб життя. Мало для людини берегти своє тіло та займатися фізкультурою чи дотримуватися розпорядку дня. Бгаато важливіше, щоб наш дух всередині нас постійно освячувався Божественною присутністю. А це здобувається передусім участю в святих відправах, Таїнства та й інших побожних практиках.

Сохраненное изображение 2015-5-21_15-51-33.125

Інше, про що обов’язково потрібно сказати це те, що наша сьогоднішня відправа дивним і незбагненним для нас способом поєдналася з днем пам’яті святого апостола та євангеліста Іоана Богослова. Навіть якби цього року свято Вознесіння не співпало б цим днем, ми з вами все одно би зібралися в храмі, для того, щоб вшанувати цього великого угодника Божого – улюбленого учня Ісуса Христа.

Чимало людей дізнавшись про вислів «улюблений учень» справедливо запитують, як у Спасителя могли бути улюблені учні? Бо, якщо були улюблені, то мали б бути не улюблені? А про те, що Іоан Богослов улюблений – навіть у Євангелії написано. Хто з вас читав Святе Писання, або уважно слухав нині, то міг почути про це. Відповідь тут дуже проста. Господь дійсно любить усіх однаково та максимально. Але відкрити в собі, розпізнати цю любов зможе лише той, хто сам реагує на це. Тому, можна сказати й так, що це не Христос любив Іоана більше за апостолів, але сам Іоан любив Христа більше за інших. Саме тому існує цей вислів.

Апостолу Іоану Богослову, як і всім іншим апостолам, також випав мученицький вінець і разом із іншими християнами він постраждав за Христа в свій спосіб. Знаємо, що він прожив найдовше з усіх апостолів, будучи покликаним на служіння в молодому віці. А закінчив своє життя на вигнанні на острів Патмос, де й написав одну з найвідоміших своїх книг – Апокаліпсис або Об’явлення, яка завершує Святе Писання. У Біблії є ще кілька книг авторства святого Іоана, і я звичайно ж, заохочую всіх вас у цей святковий день присвятити хоча б декілька хвилин для того, щоб почитати чи Євангеліє, чи послання святого Іоана.

Церква Христова ставлячи нам перед очі духовний подвиг святого Іоана Богослова нагадує нам основну його науку. Коли він вже був старенький, то не маючи змоги ні писати, ні навіть багато проповідувати, перед смертю повторював лише найголовніше – «Дітки мої, любить один одного».

Іоан Богослов

Іоан Богослов

У цьому є сила Євангелії. Це її квінтесенція. Знаєте що це за слово таке? Коли, наприклад, із якоїсь речовини випарувати воду, то на дні залишиться основне, що цю речовину характеризує. Якби стиснути всю Біблію до одного речення, то це безперечно було б речення про любов святого Іоана Богослова. «По тому будуть знати, що ви учні Мої, – каже Христос – якщо будете мати любов поміж собою».

Господь вознісся на Небо, тим самим приготував туди дорогу  кожному з нас. Для того, щоб Він забрав нас до себе, ми повинні відповідати певній вимозі. Яка це вимога? Ця вимога – любляче серце. Ми маємо бути відкритими один до одного, прощати іншим більше, ніж собі. Йти назустріч іншим, особливо тоді, коли вони самі до нас першими не йдуть. Зазвичай ми робимо навпаки, тому потрібно пересилювати себе заради любові. Взагалі, існує чимало способів проявити свої християнські почуття. Тому, безперечно, нинішнє свято,  яке нагадуємо про це все, надзвичайно важливе для кожного з нас особисто.

Христос тілом увійшов на Небеса, чим показав те, що й наші з вами тіла в свій час і в свій спосіб будуть також преображені й також будуть вознесені до Бога. Якщо, повторюся, ми будемо цього варті. А нині ми дивлячись на Вознесіння Спасителя впевнюємося в тому, що це не фантазія, а цілком можлива річ. Так каже Церква. І якщо ми віримо їй, то маємо виконувати те, що вона проповідує – не занапащати свої тіла гріхами. Яким способом це досягається? Універсальної відповіді тут не існує. В кожного з нас своє життя та свої умови, власні труднощі, поразки чи перемоги. Але в кожному з цих випадків Господь знає, що ми можемо проявити себе з кращого боку, явити свої кращі риси. І не просто комусь показати, щоб нас за це похвалили. Це потрібно для нас, для торжества Божої правди в світі. Це можливо лише тоді, коли Слова Спасителя для нас – це не пусте слово, а те, що формує наше життя. Не для людської похвали наші благі справи, а для Бога, Який в свій час скаже праведникам – «Рабе розумний, у малому ти був мені вірний, над великим тебе поставлю» (Мф.25:23).

У нашому житті ми не зустрічаємо надзвичайних випробовувань віри, які були в Іоана Богослова, чи інших святих апостолів. Тому, свою віру ми не можемо довести смертю – мучеництвом і сповідництвом. І це слава Богу! Але, живучи на землі, ми можемо довести, явити свою віру своїм життям – праведним, християнським, побожним життям заради любові до Бога та ближнього. Щоб люди, як вчить Святе Писання, «бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі…» (Мф.5:16).

По нас має бути видно, що ми – християни. Відомий сучасний проповідник, митрополит Антоній Сурожський якось звертаючись до своєї пастви казав, що ми з вами повинні повити жити так, щоб у випадку, коли люди втратят ь Євангелію, як книжку, то Добру Новину про Христа, Його Любов і Благодать, можна було б прочитати на наших лицях. Яке це високе покликання! Яка це велика радість – мати Бога своїм Отцем! Ніяка релігія в світі не допустила такого – дозволила називати Творця світу Батьком! Хто такий Бог, а хто така людина! Але Церква нагадує нам правду про нас самих. Людина – це висока гідність, ми просто через гріхи її втратили. Ми через власні пристрасті занапастили свою природу, змінили її. Чого раніше не було.

Книга Буття розповідає нам про те, як перші люди могли спілкуватися з Богом віч-на-віч. Згодом ми ще бачимо, як інші праведники Старого Завіту спілкуватися відкрито з Творцем. Вони не боялися Бога так, як ми Його нині боїмося.

Тепер людина, яка впала в безліч гріхів, веде себе так, як ведуть себе непослушні діти, після чергової провини перед батьками – вони ховаються від них, або просто ховають від них свої очі – показуючи, що її зараз на тому місці немає, або це зробила не вона. Так само ми ведемо себе нині, будучи цілком дорослими, перед Богом. Церква не хоче, щоб себе так вели, тому, що від такої поведінки нічого доброго не буде ні тут, на землі, ні після смерті.

Праведні люди, ті хто себе веде чесно та свято, отримують обіцяне від Бога блаженство ще живучи на землі, не чекаючи смерті тіла. Вони ще тут на землі здобувають любов і повагу від тих, хто їх знає. Якщо ти будеш злодієм, то хіба можна буде тобі довірити хоча щось? Ні, звичайно. Ти не зможеш довго працювати на такі роботі, де люди могли б довірити тобі касу. Якщо ти будеш брехуном, то тобі ніхто не доручить такої роботи, де потрібна відповідальність і правда. Хіба можна поставити сторожем алкоголіка? Ні, звичайно. На пияків ніколи не модна покладатися, бо вийде собі дорожче. І так далі.Будь-яка наша пристрасть чи гріх вимагає і відповідного ставлення до нас інших людей. Було б дуже нерозумно доручати певну роботу людині, яка внутрішньо та фізично на неї не здатна.

Господь хоче від нас, щоб ми розуміли такі речі. Насправді, вони дуже прості та елементарні. І це наша велика біда та сором, що ми дожили до такого моменту, коли священик на проповіді повинен говорити не щось таке надзвичайне, яке повинно було б дійсно приводити людину від землі до неба. Сьогодні священик вимушений навчати людей хоча б рівно ходити по землі… Це наша велика біда, про яку потрібно частіше думати та швидше виправляти.

У сьогоднішній день, день великого двонадесятого свята, я щиро вітаю вас усіх разом і кожного персонально. Нехай Господь Бог, який Вознісся на Небеса та сів праворуч Бога-Отця, не перестає чекати нас там. А ми, в свою чергу, дійсно, будемо робити все можливе, щоб виявитися достойними того місця. Амінь.

Проповідь на свято Вознесіння 21 травня 2015 року.
Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!