«Ви не в церкві, вас не обманять…»

Ви можете погоджуватися з тим що я напишу, а можете ні. Це ваше право. Однак, мій обов’язок не лише, як священика, але й як звичайного християнина сказати правду про те, що я відчуваю. Сказати про те, що мені не байдуже. Continue reading…

Без свята проживемо, а без любові – не зможемо

Знаєте, в психології є така штука. Якщо вас хтось колись бив і ображав, ви обов’язково в свій час захочете помститися за це, навіть комусь іншому. Оскільки отримане зло навряд чи без особливих зусиль кудись само подінеться, вам треба буде передати естафету далі. За цим принципом існує дідівщина в армії  та домашнє насильство. Ображений хоче образити, а щасливий – ощасливити. Continue reading…

Чому християни в піст бояться м’яса?

Коли запитати випадкову людину, що таке піст, то в 99 випадках із ста ви почуєте, що піст це час, коли не можна їсти м’яса. Чому ж Церква ставиться з особливою засторогою саме до м’яса та продуктів тваринного походження? Continue reading…

Нові 10 порад від священика для ненормальних батьків

Не буду приховувати: стаття з 10-ма порадами для батьків викликала ажіотаж значно більший, ніж я на те розраховував. Лише на сайті bogoslov.org вона зібрала більше десяти тисяч лайків і майже три тисячі поширень. Її передруковали інші ресурси: світські, православні, католицькі, та ще й переклали російською мовою для одного відомого видання. Аналізуючи цю статистику я прийшов до висновку, що причиною такої реакції був зовсім не мій хист складати слова в речення, і навіть, не оригінальність викладеного матеріалу. Я цілком свідомий того, що нічого надзвичайного не написав. Впевнений, що навіть у мене є значно сильніші, але менш популярні тексти. В цього феномену, все-таки, є інше пояснення. Continue reading…

Богослов і психологія: що означає «бути собою»?

Вашій увазі розмова протоієрея Євген Заплетнюка з редактором журналу «Хороший психолог» Дарією Орловою для нового номера, присвяченого темі самоусвідомлення людини. Сьогодні говоримо про те, що означає бути собою з точки зору християнства.

– Що означає БУТИ в контексті існування людини з точки зору християнства? Як це «бути собою» в християнському розумінні цього слова? Що думати, до чого прагнути, що робити, як ставитися до світу і всього іншого?

– Християнська, православна антропологія ставить нас перед одним, не дуже приємним, все ж, цілком очевидним і правдивим фактом. Людина приходить на цей світ уже недосконалою. І справа не лише в її тотальній фізичній неприлаштованості до життя з перших днів народження – людські немовлята дійсно є цілком безпорадними, щоб вижити в цьому світі без сторонньої допомоги. Проблема в іншому: в нашій внутрішній пошкодженості. На мові Церкви це називається гріхом. Однак, хотів би одразу підкреслити, що в даному контексті кажучи про гріх, ми не ставимо нікому моральних оцінок. Тут гріх це не стільки юридична, скільки онтологічна, чи навіть, медична характеристика того стану, в якому ми перебуваємо.

Ще цар Давид, за тисячу років до Христа, в одному зі своїх творів сумно зітхав: «Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя.» (Псалом 50:7). Звичайно, тут мається на увазі щось більше, ніж сам гріх плотських, статевих стосунків, як чимало хто вважає. Бо, нагадаю, секс у законному шлюбі гріхом ніколи не вважався. То ж, що мав на увазі цей цар і Пророк у своїй молитві? Він веде мову про гріх, як певного роду людську зіпсутість, ваду нашої природи. Переступ волі Божої перших людей, Адама та Єви, призвів до того, що їхній духовний, душевний та фізичний стан, викликаний автономією від Творця, з усіма його відомими нам, та ще не усвідомленими наслідками, почав прогресувати та передаватися всім іншим поколінням людей після них. Це явище ми називаємо першородним гріхом, або прабатьківським пошкодженням. Саме воно лежить у корені наших найбільших страждань.

Ікона "Адам і Єва". Фрагмент
Ікона “Адам і Єва”. Фрагмент

Як пишуть святі отці, головними наслідками першородного гріха для людського роду стали смертність, тлінність і пристрасність. Вкусивши плід гріха, людина поклала початок людського гріха взагалі, і тепер він, наче страшна хвороба, передається нами від батьків до дітей, розповсюджуючись по світі від часу Едему до нинішнього дня. Людська природа стала пристрасною – схильною до помилок, пристрастей і зла. Люди почали хворіти та страждати від своїх хвороб. А зрештою – помирали від них. Так, щойно народжене немовлятко вже приходить у цей світ із плачем. Наше завдання – змінити цей стан. А це лише можливо, коли ми звернемось до нашого християнського світогляду та житимемо в парадигмі його цінностей.

Так ось, християнство нагадуючи про потребу боротьби з гріхом, водночас доносить до нас одну дуже важливу думку. Людина повинна повернути собі втрачену, загублену гріхом людську гідність і богоподібність. Бо до того часу вона не є собою, а є лише своєрідним ретранслятором власних гріховних нахилів. Гріх володіє людиною, паразитуючи на ній. І до того часу, поки вона це не збагне, в дійсності не вона живе на світі, а її гріх живе нею. Вона годує собою цього паразита власними думками, намірами та конкретними вчинками. Саме тому святі отці закликають нас, дивлячись на грішника, розрізняти в побаченому саму людину від її гріховного вчинку. Це різні речі.

Людина є собою, живе повноцінним і повним життя тільки тоді, коли не є рабом власних пристрастей. Вона є собою лише коли живе, реалізовуючи головну мету життя – творячи власне обожнення, тісно співпрацюючи в цьому Богу. Ось, для чого ми живемо та чого повинні прагнути. Наша ціль – знову повернути собі втрачений Рай, бо лише скинувши з себе тягар пристрастей і перебуваючи в богоспілкуванні, можемо сказати, що ми – це дійсно ми, а не гріх, що паразитує на нас. Відповідно, справжніми цінностями для людини є ті речі та засоби, які допомагають їй у цьому, а не варте жодної уваги все те, що їй заважає на цьому шляху.

– Християнин повинен бути вдоволеним чи невдоволеним собою? Чи є невдоволення собою стимулом для вдосконалення, а задоволеність собою гріхом?

– На превеликий жаль, деякі аспекти християнства, а православ’я зокрема, багатьма людьми, навіть тими, хто називає себе віруючими, трактуються помилково. Нерідко це відбувається всупереч усякому здоровому глузду. І, як можна зауважити, особливо часто велику проблему складають питання самоідентифікації християнина: власної гідності, смирення, любові до себе та прийняття себе. Правильне осмислення цих питань є однією з ключових проблем, які стоять перед душпастирями та проповідниками сьогодні.

Читаючи твори Отців древньої Церкви, великих аскетів і подвижників, у яких оспівується ідеал повного відречення від себе на користь волі духоносного старця, чимало людей приймають певні правила життя древності, приписані конкретним людям за керівництво до дії не лише їм, але й собі. Саме тому ми з вами часто зустрічаємо сумні плоди таких безглуздих рішень. Нерідко люди прямо шукають духівників лише для того, щоб зняти з себе відповідальність за власні вчинки, покладаючись не на себе та свій розум, а на чуже благословення. Так ось, начитавшись вказівок, які до них не мають жодного стосунку, вони готові страждати все життя від небажання прийняти правду про себе, приписуючи Богу отримання насолоди від цих мук, а себе через це зараховуючи до сонму мучеників. Скільки людей плутають власне храмове життя з життям із Богом, а християнське смирення з аутоагресією. Вони відмовляються звертатися за допомогою до лікарів, замість цього читаючи вдома молитви, а з алкоголізмом борються не в спеціалістів наркологічного диспансеру, а перед іконою «Невпиваєма Чаша». Вони обирають у духівники не тих людей, які можуть сказати правду про їх реальний стан, а тих, які будуть говорити їм те, що від них очікують, або тих, яких можна “умилосердити” регулярно пожертвою на храм.

Таких прикладів можна наводити ще багато. Коли хтось перестає розрізняти головне: справжню віру та особисті стосунки з Богом від нафантазованого та цілком синтетичного марновірства, немає сумнівів у тому, що вже зовсім скоро він перестане правильно розуміти й себе та своє місце в цьому світі. Часто можна помітити, як люди замість того, щоб соромитися своїх вчинків чи навіть зовнішнього вигляду, виставляють їх на показ, наче якусь цінну річ або заслугу, в той час, коли соромляться та не цінують того, чим варто пишатися. При чому, робиться це абсолютно несвідомо. Людина дійсно не помічає й не хоче визнати те, що вона живе у світі гріховних ілюзій. Світі, який усіляко сприяє тому, щоб вона грішила, деградувала, перестала бути цілісною. Цей світ робить все, щоб ми чорне назвали білим, а брехню – правдою.


Читайте також: Чи добре бути безсоромним, нічого не боятися та не відчувати провини за гріх?


Чи повинен християнин бути задоволеним собою? Якщо людина живе в парадигмі світських цінностей, то її завдання – стати такою, як усі, розчинитися в натовпі собі подібних. Норма в цьому випадку диктується модою – невідомо ким встановленими правилами прийнятної поведінки людини та її зовнішнього вигляду. Почни одягатися так, як усі одягаються, користуватися певними «модними» речами та аксесуарами певних торгових марок, приведи до необхідної «норми» власний лексикон і все: ти можеш бути собою цілком задоволений! Однак, зовсім інше розповідає Церква. Не важливо, якою маркою мобільного телефону ти користуєшся, чи достатньо щільно твоє тіло вкрите кольоровими татуюваннями і чи зможеш відрізнити айпод від айпада. Твоя цінність у тобі самому, в твоєму серці та волі. У твоєму небесному покликанні. У твоїх потенціалах, у всіх уже розкритих і ще не розкритих можливостях. У тому, що ти дитя Боже. У тому, що ти прийшов у цей світ. У тому, що тобі не потрібно нікому доводити, що ти вартий любові.

Звичайно, кожен християнин повинен пам’ятати про те, що його життя – це підготовка до вічності. А тому, не можна опускати рук. Не можна стояти на місці. Не можна зупинятися надовго. Однак, акцентуватися він повинен не тільки на тваринному страху пекельних мук і вічних страждань, а навпаки – на тому, що життя з без Бога це вже саме по собі є страждання. А створені ми для щастя, для максимального блаженного перебування у цьому світі самі з собою, з ближніми та з Богом. Головним нашим стимулом до праці над собою повинно стати не суб’єктивне бажання всім сподобатися, а усвідомлення аномальності стану всякої людини яка грішить, але не кається. Звичайно, в кожної людини є свої вади та чесноти. Не добре, не корисно бачити в собі лише щось одне. В цьому аномалія та брехня. Жити з постійним відчуттям гріховності, постійно культивуючи його в собі, це демарш проти Бога та здорового глузду. Ніхто не заперечує нашої вразливості гріхом, однак заперечувати цілком здорові, вірні наші вчинки було б гріхом проти істини. У всьому важливо бачити здоровий глузд і триматися золотої середини.

– «Бути собою» у світському житті часто розуміється, як робити що хочеш, піддаватися імпульсам, що часто веде до порушення юридичних і морально-етичних норм. Як могло статися, що подібна поведінка суперечить християнському розумінню і є гріхом?

– Сучасний світ, напевне, як ніколи раніше в таких масштабах, має мету – зробити людину своїм рабом і, буквально, оскотинити її. Це світ, що лежить у злі та гріху, постійно підкреслює нам, що ніякі ми не Божі діти, а походимо від мавпи, чи від ще якогось недорозвинутого організму. Він мріє, щоб людина прийняла цю думку та почала жити відповідно до цього. Це дуже зручно, бо якщо Бога немає, то все дозволено! Або майже все, головне користуватися презервативом. Мені зараз пригадується чудовий афоризм, одного з Отців Церкви. Багато сотень років тому він казав, що диявол не може показати людям привабними пекло, а тому він показує привабливою дорогу до нього. Люди спокушаються цим, приймаючи нав’язані їм правила, а це – категорично не можна робити. Потрібно жити лише так, як нас навчає Святе Євангеліє.

Ви згадали чудовий заклик для людини «бути собою». Що він означає насправді? Бути собою, – це перестати жити для гріха та пристрастей. Це скинути з себе той тягар, який постійно сковує та паразитує на всіх наших життєвих силах. Це те, що краде наш час, гроші, здоров’я, й зрештою – саму вічність. Бути собою – це жити в гармонії з собою, світом і Творцем. А що нам каже світ? Він цинічно обезцінює людину та її внутрішнє життя. Він каже «Будь собою. Пий «Спрайт». Бачили рекламу? Виявляється, щоб бути собою, потрібно не боротися з пристрастями та гріхами, а пити «Спрайт». Все що тобі в житті потрібно, це випити правильної водички! Звичайно, я розумію всю комічність того, про що зараз кажу. Але це дуже точний на мій погляд символ усього того, що відбувається з сучасним суспільством. Люди обурюються, коли чують вислів “раб Божий”, однак до того факту, що самі роками є рабами власних пристрастей і пороків ставляться напрочуд байдуже. Дивно, чи не так?


Від автора  – стаття, від читача – лайки, репости та коменти!


Мало того, що ми чим далі, тим більше забуваємо про здоровий аскетизм – про потребу духовного подвигу, праці над собою, про вічні цінності. Нас навпаки – з усіх боків провокують та спокушають. І, звичайно, люди залюбки на це погоджуються. Храми пустують, а клуби повні. У церкву можна прийти без грошей, а до клубу без грошей нема сенсу йти. І, як говорив один священик, люди рвуться до пекла за свої ж гроші. Звичайно, так, чи майже так, було завжди. У руслі нашого розмови обов’язково треба згадати, як Христос Сам звертався до людства кажучи: «хто хоче за Мною йти, нехай відречеться сам себе». Чому Він так сказав, і що мав на увазі? Спаситель сказав так тому, що Він, як ніхто інший, чудово знав про те, що люди без Бога перестають бути повноцінними людьми.

Пам’ятаєте ми говорили, що гріх це паразит на добрі, на нашій природі. Якщо з ним не боротися, він, як та ракова пухлина, з’їдає всю істоту людини цілком. Із часом ми настільки можемо зростися зі своєю гріховною часткою, що губимося в ній. Вона поглинає нас настільки, що за нею вже не видно нас самих. Гріх став нашою новою природою. Він став нами. Ось, чому грішнику потрібно відмовитися від себе – від тієї частки себе, яка заважає жити, творити, ставати святим. Бо лише відмовившись від свідомого вибору гріха можна піти за Христом. Він каже щоб ми відмовилися в себе-грішника, та пропонує йти за Собою та стати собою іншим: цілісним і обоженим. Христос хоче, нам добра, і пропонує його. Наша справа – прийняти його чи відмовитися. Так само, лише від нас залежить, чи приймемо ми нав’язані світом правила, обмінюючи своє богосинівство на розрекламований газований напій.

– Як відшукати себе в собі? Як людині зрозуміти (по яким знанням, емоціям або дій) що став собою? І як утримати цей баланс, стан, траєкторію або вибудувати подальший шлях життя відповідно до цього?

– Для того, щоб відповісти на це питання, я змушений буду говорити про речі, які можуть бути не зовсім зрозумілими людям не церковним. Чому? Найперше тому, що відповідь на це питання лежить значно глибше, ніж це охоплює сфера психології чи психіатрії. За своєю природою людина трьохскладова. Вона є поєднанням тіла, душі та духу. Світська психологія, психіатрія чи психотерапія послуговуються лише першими двома – тілом і душею (психікою). Дух – це прерогатива впливу, власне, священнослужителів – духівників і священиків. Звичайно, я зовсім не стверджую, що всі священики без розбору здатні добре вести духовне керівництво. Зараз я лише підкреслюю, що за природою цього служіння відповідальними за духовне життя людини (окрім самої людини, звичайно) є винятково служителі, особливим чином делеговані на це Церквою. У них для цього них є всі повноваження – харизми.

За зовнішнім антуражем усього того, що ми звикли бачити в християнських храмах із їх особливою архітектурою, музикою, дивним одягом кліру, обрядами та церемоніями, сховано щось особливе та цінне. Насправді, все згадане є лише зовнішньою оболонкою, верхнім одягом головної мети, заради якої ми приходимо до храмів, де прагнемо стати частиною Тіла Христового. Увесь наш церковний рік, усі богослужіння, усі молитви та обряди сфокусовані на найважливішому дійстві Церкви – відправі Євхаристії.

Древня ікона Преображення Господнього.
Древня ікона Преображення Господнього.

Саме під час причастя людина стає собою на онтологічному рівні – повертає собі все, що було в неї забране та спотворене гріхом. Віруючі люди на власному досвіді знають, що лише під час Причастя вони «стають собою», не тільки на рівні психіки, але й глибоко онтологічному, буттєвому рівні. Причащаючись Тіла та Крові Господніх, людина стає, ще тепер, живучи на землі, причасницею вічного життя з Богом, робиться його вмістилищем і найбільш тісно з’єднується з ним. Святий апостол Петро прямо писав, що причащаючись християни стають причасниками Божества (2Петр. 1, 4).

Згідно вчення Церкви, причастя обожує людину, а обоження не лише повертає їй втрачений рай, але й наділяє такими духовними властивостями, яких вона в Едемі не мала . Стан новозавітної благодаті в його повноті багато вищий за те, з чим були та чим володіли наші прабатьки Адам і Єва до гріхопадіння. Нині, як і завжди з часу П’ятидесятниці, єдиною повноцінною можливістю знайти себе – це жити в досвіді Церкви, апогеєм та вершиною якого для нас може бути свідома, підготовлена участь у святих Таїнствах, серед яких окреме місце займає Євхаристія. І хоча тисячолітній досвід Церкви засвідчив, що людині не корисно, а в деяких випадках явно шкідливо шукати зовнішнього підтвердження власної близькості з Богом, все ж ми давно знаємо, які плоди в людині народжує правдиве богоспілкування. Апостол Павло перечислює їх : любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість. (До Галатів 5:22-23).

На жаль, наша розмова повинна мати рамки, тому підсумовуючи, хотів би сказати, що за моїм переконанням, як і за переконанням багатьох мільйонів і мільярдів віруючих християн у всьому світі, альтернатива гріховному, а значить, нещасливому життю на цій землі є. Можливо, хтось скаже, що духовне життя це ілюзія, нафантазовані милиці, а бог – уявний друг, потрібний лише слабким і безпорадним. Однак, як свідчить досвід, який між іншим можна перевірити, (себто його можна зарахувати до голос науки), християнство – це ніяка не ілюзія життя, а саме життя, у всій його довершеності та повноті. Навіть у той час, коли з усіх сторін вас переконують у протилежному. Будьте певні: серед тих, хто заперечує Церкву та її цінності, значно більше нещасливих аніж щасливих. А це чудовий маркер того, що християни мають рацію. Спробуйте і переконайтеся самі. Це я кажу не лише тому, що це мій обов’язок, як священика, але насамперед тому, що я спочатку сам у цьому переконався, а вже потім захотів присвятити цьому все своє життя. Дякую всім за увагу. До зустрічі!

– Дякую отче, за цікаву розмову!

 

Що таке ревнощі, та як вам їх подолати?

Ревнивий завжди дивиться в мікроскоп, який робить маленькі предмети великими, карликів – гігантами, підозри – істинами. Так вважав Мігель де Сервантес. Ще кажуть, що жінка рідко прощає ревнощі чоловіка, але ніколи не прощає їх відсутності. А от ревнивий чоловік в душі бажав би бути не більше, не менше, як богом для предмета свого кохання. Інші кажуть, що ревнивець просто переконаний, що кохана людина здатна на те, що й він. Яка природа, причини і наслідки ревності у цій статті.

– Що таке ревнощі? Які в них корені? Коли людина починає їх відчувати?

– Ревнощі – це переважно негативна емоція, що може бути виразом цілої низки різноманітних, але схожих у корені людських почуттів: недовіри, заздрощів, сумнівів, тощо. Існує ціла низка причин, чому людина піддається ревнощам. Але майже завжди за цим стоїть недостатня любов до себе, невпевненість і занижена самооцінка. Існує, правда, ще й «благочестива ревність», але про неї ми згадаємо зовсім трохи. Вона для нас жодної проблеми не складає. Принаймні, від її відсутності в житті ми не так страждаємо. Церква страждає, а ми ні. Благочестива ревність – це небайдужість, горіння серця, бажання стояти за правду та захищати інтереси всякої істини перед небезпеками гріха й неправди. У той час, справжньою проблемою для людей є т.зв. любовні ревнощі, які виникають між закоханою парою, чи парою де закоханий лише один. У інших випадках ( науковою мовою: «у випадку не залучення ревнивця до ситуації») слово «ревнощі» сміливо можна замінити на слово «заздрість». У багатьох мовах «заздрість» і «ревнощі» – синоніми, або взагалі передаються одним словом.

Звичайно, треба наголосити, що говорячи про ревнощі як певну аномалію, ми ведемо мову саме про немотивовану, безпідставну ревність. Зовсім інша справа, якщо наш партнер дає нам усі підстави сумніватися в його чесності. Раптово змінює звичну поведінку, починає ховати телефон, ставити паролі на гаджети, підозріло по ньому говорити ховаючись або говорити дивними фразами та загадками. Жінки несподівано починають робити зачіски, манікюр, купляти білизну, затримуватися на роботі чи в подруг. Чи тим більше – прямо фліртувати в присутності свого чоловіка чи хлопця з іншими мужчинами.

Все ж, у «класичних» історіях ревнощів майже завжди винен не той, кого ревнують, а той, хто сам ревнує. Люди, які є достатньо впевнені в собі та мають цілком тверезий погляд на себе й власні стосунки з партнером, переживають цей стан дуже рідко. Навіть коли він у них і зустрічається, то має більш легкі форми, не настільки трагічно виражений та менш болісний. Здорова людина розуміє, що кінець одних стосунків – це початок нового етапу та нових досягнень, нових знайомств та нової дружби.


Читайте також: “Полюбити ближного не люблячи себе – неможливо…”


У той час, коли в людей невпевнених, які здатні будувати лише співзалежні відносини, з низької самооцінки народжується відчуття власної неповноцінності та незахищеності. Саме тому, будь-який розрив стосунків для них надзвичайно болючий. Це лише невпевнені в собі люди здатні накласти на себе руки чи збожеволіти від того, що їх покинув хтось, кого вони вважали «коханням усього свого життя». Звичайно, здоровий глузд говорить, що навіть попри підкреслену моногамність людського роду, ніхто з нас не може бути настільки залежний від іншої людини, щоб втрачаючи її (з будь-яких причин) втрачав із цим сенс власного життя. Але, як відомо, на практиці патологічна ревність часто у прямому сенсі зводить з розуму й, навіть, призводить до самогубств.

Психічно здорова та стабільна особистість чудово розуміє різницю між нормальними, повноцінними почуттями, які приносять лише радість і щастя, та протилежною їм патологічною залежністю, хворобливою пристрастю, яка лише душить людей, не даючи їм нормально жити. Хворі люди цих нюансів не відчувають та не розуміють, коли їм їх пояснюєш. Ми колись уже говорили про це в розмові про любовну залежність. Здоровій людині добре з партнером, але й добре самій. Вона цілком самодостатня, а її життя повне та щасливе до певного необхідного мінімуму. Для патології ж усе навпаки – людині погано з собою, вона відчуває себе неповноцінною без своєї «жертви», бо приймає за любов саме градус власних страждань. Насправді, – це не любов. Ревнивець любить не партнера, а самого себе, лише паразитуючи на партнері, віддзеркалюючи через нього власну любов. Особливості психічного та духовного стану призводять до того, що схильним до ревнощів людям постійно потрібна нова жертва. А тому, навіть змінюючи партнерів ревнивець не буде жити простіше. Ревнощі, як і чимало інших наших почуттів, народжуються незалежно від об’єкту. Це те, що живе в нашому серці та розумі, часто не маючи для себе реальних підстав у житті. Звичайно, існує чимало випадків, коли партнер своєю поведінкою провокує нас на ревнощі. Тоді наша ревнива поведінка цілком мотивована, однак, у такому випадку з ситуації що склалася потрібно виходити вже зовсім іншим чином.

– Все-таки, ревнощі народжуються від невпевненості в собі, чи від невпевненості в іншій людині?

–  Із точки зору психології, ревність є реакцією людини на власну недосконалість. Звичайно, можна та й потрібно говорити про те, що ревність часто з’являється там де її провокують. Однак, пригадайте дуже точну фразу про ревнивця, який здатен ревнувати буквально «до кожного стовпа». У людини настільки може бути заниженою самооцінка, що вона вважає за свого суперника кого завгодно. Народна творчісь іронічно згадує навіть неживий стовп, якому приписує неіснуючі властивості. Подумаймо, наскільки в цьому є приниження партнера, який мав би погодитися на таке! Засліплений власною пристрастю ревнивець не лише страждає від порівняння себе з кращими, але й із гіршими. Це дуже тривожний симптом, який вимагає повноцінного лікування та опрацювання зі спеціалістами. На жаль, ревність, яка викликана непевністю в собі, рідко коли приходить одна. Її часто супроводжують різноманітні нерозумні вчинки людини, яка осліплена самолюбством намагається отримати повний контроль над іншою людиною, і навіть силою хоче здобути бажане.

Прийнято розрізняти три основних типи ревнощів. Досить умовно, звісно, бо часто вони накладаються один на одний, а іноді, мають досить розмиті границі. Перший тип – це ревність «власника». Людина в такому випадку вважає, що її партнер – це його власність, річ, над якою потрібно мати повний контроль. Ключова риса ревності власника – недовіра до партнера. Другий – ревнощі «через комплекси». Така людина постійно буде порівнювати себе з іншими та головне – програвати в порівнянні. Її риса головна риса – недовіра до себе. І третій, найбільш цікавий тип – це тип має назву «відображена» ревність. Дуже часто ревність і підозра до партнера з’являються саме після того, як хтось сам почав робити щось нечесне по відношенню до нього. Невірні чоловіки та дружини особливо ревниві.


Це майже половина тексту. Якщо вам було цікаво, то поставте лайк, а якщо ні – то зробіть репост.


– Мені здається, що навіть тварини можуть ревнувати…

– Тварини не можуть ревнувати, бо в них немає такої тонкої психічної конституції, яка є в людей. Лише на рівні інстинктів вони можуть якось виявити свою заздрість чи щось, схоже на неї, бо народжені для конкретних, «базових» завдань. Їм важливо зберегти життя та розмножитися – продовжити власний рід. А більшість емоцій, які люди приписують тваринам, – це наші власні проекції. Це ми наділяємо своїх улюбленців характером та приписуємо якийсь надзвичайний розум. Тварини, насправді, нічого такого не мають і не відчувають, бо є більш примітивними по своїй природі. Іноді, навіть люди не можуть переживати певні психічні та духовні стани, бо через власні гріхи вбили в собі такі можливості. Скажімо, наркоман чи алкоголік ніколи не може бути чесний до кінця, а повія з досвідом більше ніколи не може когось полюбити. Вони вбили в собі ці риси й повернути їх можливо лише величезною працею, на яку вони найчастіше не погоджуються.

– Всеж, ревнують усі?

-Так, ревнують і чоловіки, і жінки. Правда, у цих ревнощів є свої особливості. Для чоловіків більше притаманна ревність через те, що жінка відволікається на безліч речей, при цьому надаючи їм перевагу, замість чоловіка. У такому випадку, ревність у чоловіка може бути не лише до потенційного суперника своєї статі, але й до подруг, до роботи, до якогось захоплення чи навіть до рідних батьків. Для ревнивого чоловіка важливо відчувати та отримувати підтвердження того, що його жінка максимально вірна йому в кожну хвилину дня, і що вона реально «його», а не ще чиясь. Ревнощі чоловіка дуже часто – це ревність власника, господаря. Натомість у жінок ревність має більш тонкий вимір. Для жінки важливо не стільки фізична вірність чоловіка, скільки впевненість у відсутності в нього емоційної близькості з іншою жінкою. Саме тому жінки багато частіше прощають подружні зради своїм чоловікам, розцінюючи повернення чоловіка, як своєрідну поразку суперниці: «він повернувся – значить я краща». У той час, чоловіки навпаки – є головними ініціаторами розлучень через зраду дружини. Правда, статистика також говорить, що зраджують частіше чоловіки ніж жінки, однак із цієї інформації нам не зовсім зрозуміло, з ким саме вони їм зраджують. Жіноча ревність може виношуватися роками в той час, як у чоловіків вона цілком спонтанна: може різко з’явитися та раптово зникнути.

– Чим корисна ревність, і чи потрібна вона взагалі?

–  Користі в любовній ревності немає жодної. Я б радше зауважив, що корисна не ревність, а відчуття важливості свого партнера. Придивіться, як ведуть себе ревнивці. Вони прислухуються до всього, що робить його половинка. Ревнива дружина шукає довгі жіночі волосинки на одязі свого коханого, сліди помади на сорочці, чи навіть, може копирсатися в смітнику, шукаючи там компроматів. Звичайно, це вже патологія. Краще до такого не допускати, але бути уважним на стільки ж до власних стосунків, коли все добре. Профілактика дієвіша за будь-яке лікування. Замість непотрібних і шкідливих істерик та постійних конфліктів на ґрунті ревнощів, багато продуктивнішим буде забезпечити своїм коханим настільки психологічно комфортні умови, щоб вона чи він точно знала чи знав, що краще ніж з вами їй чи йому більше ні з ким не буде.

Для жінки насамперед важлива впевненість у відсутності емоційної близькості з іншою жінкою.
Для жінки насамперед важлива впевненість у відсутності емоційної близькості з іншою жінкою.

Від деяких психологів часто можна почути, що, мовляв, вправне маніпулювання почуттями ревності у партнера здатне тримати стосунки в певному «тонусі», а отже – приносить певну користь. Цілком не погоджуючись із таким твердженням, хотілося б зауважити наступне. Можливо й дійсно, десь існують пари, в яких стосунки тримаються на маніпуляціях або збоченнях. Однак, наше завдання не вчитися вправному маніпулюванню над близькими, але досягати відкритих, чистих і святих стосунків, які є передумовою щасливого та вічного шлюбу. Ревнощі – це сумнівні ліки для проблемних стосунків. Деякі “знавці” взагалі кажуть, що для зміцнення шлюбу парам корисно мінятися партнерами для сексу. Це ж відверте неподобство та гріх. Однак, по всьому світу в такого збочення є свої прибічники. Нічого з тим не вдієш. Кожен собі обирає власне життя сам.

– Що ще порадите затятим ревнивцям? Як з цим відчуттям боротися?

Як реаліст, ревнивим людям я б порадив серйозно взятися за опрацювання проблеми невпевненості в собі з фахівцем – психологом чи психотерапевтом. У іншому випадку ця недуга буде завдавати все більше й більше неприємностей спочатку самому ревнивцю, а потім, розвиваючись і перетворюючись на певний нав’язливий стан і параною, буде заважати жити всім, хто його оточує, а найбільше – головній жертві ревнивця. Не правда, що коли не ревнує, значить не любить. Не ревнує – це означає, що поважає і себе, і свого обранця. Та й навпаки. Ревнує, означає, що нікого не поважає: ні себе, ні обранця. Чому хтось вирішив назвати це любов’ю – не зрозуміло. Лише дуже мудрі, цілісні особистості здатні подолати ревність свого партнера та разом, у співпраці, допомогти своїм стосункам. Найчастіше – це не просто можливо. А тому, щоб у вас не виникало ілюзій щодо того, що ви можете змінити когось після шлюбу, чи з часом стосунків, одразу застерігаю. Змінити когось ми не зможемо. Ми й себе дуже важко та невдало змінюємо. Правда ж про людину полягає в тому, що з роками всі наші пристрасті лише загострюються. Тому, тій парі, у якої ще до шлюбу виникають проблеми пов’язані з ревнощами, я б порадив не одружуватися взагалі. Вийде дешевше.


Читайте також: “Любов не шукає свого”. Що таке любовна залежність?


Якщо той чи інший ваш обранець із самого початку проявляє свої нездорові риси – хутчіш утікайте від нього, поки не пізно. Ви не його мама, і не психіатр, щоб усе життя нести тягар чужих болячок. Особливо тієї людини, яка вперто не хоче змінюватися. Звичайно, ви можете на себе свідомо взятий такий хрест, і йти з ним усе життя. Однак, кожного разу, коли він буде вас сьомий раз за останній тиждень тероризувати чи лупцювати, влаштовувати істерики чи показово різати собі вени, ви повинні пригадати собі той день, коли ви при здоровому глузді обрали для себе та своїх дітей таке життя. Це ж саме я скажу молодим жінкам і дівчатам, які виходять заміж за суттєво старших від себе чоловіків. Із кожним роком ваш старіючий чоловік все більше й більше буде сам деградувати, а вас гнобити, забороняючи не тільки гарно одягатися, але й банально сходити в магазин за хлібом чи користуватися парфумами. Зважуйте всі ризики наперед.

– Чим узагалі шкідливі ревнощі?

– Насамперед, будь-яка недовіра взагалі псує стосунки. Жодна важлива справа не приносить задоволення, якщо партнери не довіряють один одному. Вони можуть знайти гроші на спільну романтичну подорож, але поїдуть на край світу щоб і там один одного виводити з себе, дратувати та тероризувати. Яке ж тут може бути щастя? Іноді взаємні докори та підозри можуть бути настільки сильними, що змушують невинну людину дійсно спробувати все це, бо ж вона покарання за це все одно вже отримала. Зрештою, ревність може досягати крайньої межі, де доведений сам собою ревнивець стає відверто агресивний та використовує фізичне насилля до своєї дружини чи до нафантазованого суперника. І вже немає сумнівів у тому, що важка атмосфера ревнощів у сім’ї дуже болісно сприймається дітьми. Медицині відомі випадки, коли діти спеціально викликали в себе певні психосоматичні розлади і хвороби для отого, щоб хоч на час свого страждання примирити ворогуючих батьків. Ревність викликає цілий ряд нових хвороб у самого ревнивця, або підсилює вже наявні – від астми, язви чи сердечних хвороб до псоріазу та екземи. Це науково доведений факт. Ревнивець сам собі шкодить.

– Як церква сприймає ревнивців? У Біблії про них щось є? Може Каїн?

– Правду кажучи, Біблія не є підручником із психології та не містить спеціалізованих і детальних знань із цієї галузі. І саме з цієї причини Господь створив нам психологію, психологів, психотерапевтів і психіатрів. У Слова Божого є зовсім інша мета. Тим не менше, зі сторінок Біблії ми можемо не раз помітити, як там влучно окреслюється багато важливих антропологічних питань, зокрема тих, що стосуються духовно- душевно-тілесного буття людини. Окрім того, величезний корпус свято отецької писемності допомагає нам краще збагнути Боже Слово в призмі сучасності, зокрема в світлі відомостей сучасної науки. Одним із найважливіших віршів Святого Писання, які приходять мені на згадку в контексті нашої розмови, колись написав Ісус, син Сираховий: «Ревнощі і гнів скорочують дні, а турбота — раніше часу приводить старість» (Сир.30:26). Чудові слова за кілька тисяч років сказали все те, що підтверджує найсучасніша медицина. Сатана, Каїн, Юда та чимало інших біблійних персонажів страждали різновидом ревнощів – заздрістю. Між іншим, смертним гріхом у традиції Західної Церкви.

– Ви у своєму житті колись ревнували? І як вдалося це подолати?

Скажу відверто. Спочатку я не мав наміру відповідати на це питання, оскільки воно надто особисте. Все ж, згодом я вирішив, що це буде добра можливість дати свідчення про власні пріоритети та здобутки. На власному прикладі я хочу підкреслити, що всі ці речі, про які я тут розповідаю, це не лише прочитана десь теорія, але й певна практика мого життя. Звичайно, як і кожна жива та пристрасна людина, я відчував, і вочевидь досі в певні моменти можу відчувати ревнощі. Однак, як мені здається, з часом я все-таки навчився долати їх надмірний негатив. У цьому мені насамперед допомагає молитва, розмова з Богом, а вже потім – психологія. Дуже важливо розуміти в чому полягає коріння проблеми та як її долати. Певні принципи, про які я згадав під час нашої розмови, можуть суттєво допомогти кожному почати працю з покращення свого психічного та духовного стану. Помагай нам Бог!

Спілкувалася Наталія Лазука,  Для видання “Про те”

 

10 порад священика про те, як виховати дітей нормальними

Перш ніж я почну цей текст, хотів би сказати одну важливу річ. Бути батьками – неймовірний привілей. Далеко не кожна людина є обдарована ним. Однак, народити дитину це лише пів справи. Друга половина, не менш складна, – це правильно виховати її . Continue reading…

Чи добре бути безсоромним, нічого не боятися та не відчувати провини за гріх?

У ролі автора текстів я завжди прагну писати легко та зрозуміло. Що там казати! Уміння подавати складні речі простою мовою я вважаю за головну ознаку професіоналізму кожного, хто береться за будь-яку письмову роботу, а якісний текст – це текст, зрозумілий навіть не фахівцю. Але зараз я сам прошу вибачення, якщо не ідеально справлюся з цим завданням. Continue reading…