23 неділя, про кровоточиву жінку та дочку Яїра.

Проповідь на 23-тю неділю по П’ятидесятниці, виголошена в Свято-Воскресенському соборі м.Тернополя протоієреєм Євгеном Заплетнюком. 16 листопада 2014 року.

Сьогодні ми маємо 23-тю неділю після П’ятидесятниці. У цей день читалося Євангеліє про те, як Господь зцілив спочатку кровоточиву жінку, а потім і воскресив із мертвих дванадцятилітню дочку начальника синагоги Яїра.

Швидше за все, якби ми не хворіли і не помирали, то рідко коли згадували б про Бога та рідко приходили до церкви, бо в нас є давній зазвичай «як тривога, то до Бога». Тільки коли нам уже дуже погано, тоді ми згадуємо, що не все можуть лікарі. Навіть якщо ми маємо багато грошей, добрі знайомства та певність у тому, що нашим здоров’ям опікуються найкращі професори, то все одно неминуче приходить такий час, що навіть усіх грошей які ти залишиш в аптеці та лікарні, буде недостатньо для того, щоб за них купити собі здоров’я.

Господь дозволив щоб люди, які через гріх упали, наслідками свого гріхопадіння навчилися наскільки це страшно та небезпечно втрати Його благодать. Бо, як ви знаєте, хвороби, та зрештою смерть є наслідком гріхопадіння. Перші люди раніше не мали такого досвіду, будучи покликані як і всі ми до вічного життя. Вони споживали плоди «дерева Життя» і жили не старіючи багато років. І якби не їх гріхопадіння, якби вони не вкусили заборонений плід, то ми б із вами й досі жили в тому вибраному Богом місці – Едемському саду. З одного боку він символізує нашу землю, бо у Святому Писанні згадані назви річок, які там протікали – Тигр і Євфрат. Але інші дві річки деякими дослідниками вважаються символічними, духовними, такими, що не мають свого конкретного географічного місця на землі. Це дуже важливо знати тим, хто намагається віднайти втрачений рай земними способами та думає про те, що непотрібно.

Тому, звичайно, для кожного з нас потреба в здоров’ї, довголітті та фізичному безсмерті є основною проблемою життя. Якби ми з вами не вмирали б і не хворіли, то обирали б своє дозвілля та спосіб життя за зовсім іншими критеріями. Нині ми розуміємо, що дуже багато речей нам можуть шкодити, тож у тій чи іншій мірі намагаємось себе хоч якось берегти. Ми купляємо собі потрібні ліки, знаємо що не можна їсти після шостої години вечора чи змішувати різний тип їжі між собою, тощо. Але тим не менше, рано чи пізно ми все одно приходимо до того ж висновку, до якого прийшла оця кровоточива жінка. Вона витратила все своє майно для того, щоб оплатити послуги лікарів, але все одно це нічого їй не дало. Господь – Єдиний Творець людини та абсолютний господар над нашим здоров’ям.

Нині ми бачимо віру жінки, яка мала певність у тому, що коли лише торкнеться до одежі Спасителя, то одужає від багатолітньої хвороби. Не треба було нічого пафосного: ні благословення, ні покладання рук, ні помазання миром. Христос не зробив нічого такого, щоб виділило цю жінку з-поміж інших людей. Достатньо було тихенько торкнутися до краю одежі. Ми з вами так само віримо, що подібним чином торкаємося Христових риз, коли торкаємось святинь чи причащаємося Святих Христових Тайн. Цим самим ми причащаємося Божественної благодаті, і подібно до згаданої нині жінки віримо, що разом із цим доторком отримуємо і зцілення, спасіння душі.

yaira

Разом із цим ми повинні пам’ятати, і я завжди про це наголошую, що коли ми в Біблії зустрічаємо записані випадки того, як Господь Бог зцілював хворих, то це означало, що Він спочатку зцілив їм душу, а вже зцілена душа посприяла тому, щоб зцілилося й тіло. І коли Христос каже зціленим: «прощаються твої гріхи», або «йди в мирі та більше не гріши», це означало не лише те, що людина просто стала здоровою фізично. Це означало, що Господь подарував людині оновлену, очищену душу та нові можливості. Раніше людина була хворою фізично, бо перед цим захворіла душею. А тепер, коли вона зустріла Христа, коли торкнулася до Його благодаті та омився, прийшов час і можливості принципово нового життя – з очищенням душі відбулося оновлення тіла.

Тому Господь нагадує нам сьогодні про те, що для віруючих людей не тільки хвороб не існує, але й смерті немає! Коли Спаситель прийшов до померлої дівчинки, до будинку де чулися плач і ридання, то заспокоїв усіх присутніх словами – «Не плачте, бо не померла вона, але спить». Чому Він так сказав?

А тому, що в очах Божих наша смерть – те, чого ми так страшно боїмося, – є лише тимчасовим сном. А чим завершується сон ми знаємо: після темної ночі приходить ранок, лагідне сонце світить у вікно та будить нас до нового дня. Так символічно Господь показує і кожному з нас, що навіть смерть – тимчасова. Ми все одно піднімемося з могили, щоб жити новим, безкінечно кращим життям, ніж наше теперішнє існування. Таке існування люди обрали самі собі, а те інше – приготував для нас Сам Бог.

Смерть це те, що ми повинні чекати без панічного страху, але з доброю християнською надією. Нас чекає фізична смерть, але вона не буде для нас абсолютним небуттям, у якому ми остаточно зникнемо. Ми обов’язково будемо жити вічно, бо вічною є наша душа – саме те, що складає нашу особистість. Вона сотворена Богом один раз і назавжди. Коли людина приходить у цей світ, вона приходить для того, щоб насолодитися вічністю. В цьому сенсі людина народжується, але ніколи не може померти, бо це суперечить її природі. Наше тіло тимчасово буде покладено в домовину. Але й то – ненадовго: в свій час воно оновиться та оздоровиться. Тому, до речі, на правильних, «канонічних» іконах треба зображати людей у їхньому пре ображеному, просвітленому стані, тобто без жодних фізичних вад.

На справжніх православних іконах немає сліпих, кривих, горбатих людей, хоча в життя чимало святих були такими. Звичайно, є відступлення від таких правил на практиці – хто бачив Матрону Московську малюють сліпою, а Серафима Саровського – горбатим. По воскресінню люди будуть здоровими та щасливими, тобто саме такими, якими нас сотворив Господь. Ми будемо достатньо дорослими, щоб усвідомлювати себе жителями Церква Божого, а з іншого боку, будучи дорослими не будемо старіти, бо старість приносить нам незручності, це нові кайдани для нас. У Царстві Божому ми завжди будемо такими, якими задумав нас Господь: молодими, здоровими красивими. Нам не треба буде більше ні окулярів, ні милиць, ні ліків. Бог поверне нам те, що ми втратили через адамове гріхопадіння.

Тим не менше, не треба забувати, що в нашому теперішньому, такому жалюгідному духовному стані, винен не Адам із Євою, але наша власна спотворена та зла воля. Це не прабатьки, а ми самі обираємо напрямок своїх кроків. Не треба думати, що коли б не згрішив Адам послухавши Єву, а Єва не послухала би змія, ми могли й досі жити в раю на землі чи деінде в Царстві Божому. У цьому міркуванні є лише часткова правда.

Кожен із нас переступаючи Заповіді Божу знову й знову повторює гріх Адама. Тому нарікати на когось кажучи, що він винен у нашому становищі – як мінімум нечесно. Ми повинні ці речі розуміти та чітко усвідомити, що це ми з вами перші з грішників. Коли ми лише приходимо до Церкви, то в Таїнстві Хрещення нам у душу посилається зернятко віри, яке ми маємо проростити. Ми маємо зробити так, щоб із цього зернятка виросло справжнє дерево, що приносить добрі плоди. І це лише від нас залежить, що далі буде з цим зерном віри. Пригадуєте притчу Христову? Там одне зерня впало на суху землю, інше на камінь, інше на добру ріллю, де проросло та дало добрий плід. От так само й ми. У залежності від того, яку ми поведінку для себе оберемо, такі й наслідки будемо бачити для себе по закінченні життєвої подорожі, в час страшного суду Божого. А там перед усіма людьми виявиться явно наша поведінка й те, якими ми були з вами насправді, та що саме ми приховували від інших.

Але не тільки суд цей буде після смерті. Якщо ми зараз будемо добрими християнами, то справедливу нагороду і від Бога, і тим більше, від людей отримаємо вже тепер, ще за життя земного. Християни це не сліпі фанатики, які вірять у те, що життя в них почнеться лише після смерті. Ні! Християни це ті люди, які добре усвідомлюють важливість і зміст свого земного перебування. Це єдині люди у всесвіті, які знають один із найважливіших принципів духовного життя: що посіє людина, те й пожне. Так писав апостол Павло (Гал.6:7) в одному зі своїх послань, хоча цю фразу часто приписували класику комунізму. Насправді, першим це сказав апостол про наші добрі та злі справи, та про те, що кожного з нас чекає суд, на якому ми змушені будемо принести відповідь за все те, що чинили.

Прийде час пожати все те, що ми сіяли. Жоден із наших вчинків не зникає у вічності. Це також треба розуміти. Усі відомі нам книги з історії написані зовсім не для того, щоб їх записати, бо комусь подобається писати книжки. Ні. Все це свідчення того, що кожна людська справа, кожен наш вчинок, має важливе значення і для нас, і для Бога, незалежно від того, ким ми є в цьому світі – чи начальниками, чи підлеглими. Але бувають такі вчинки, які мають значення не тільки для нас, але й для тих людей, які нас оточують. Тому створено цілу наукову дисципліну, яка вивчає, записує, систематизує та передає цю інформацію іншим поколінням. Історія – це не проста теоретична забавка. Це прикладна, практична дисципліна, з якої ми повинні навчатися. Ми повинні уважно дивитися на людей: хто з них як жив, і чим це все закінчилось.

А тому можна сказати, що не тільки з «Житій Святих» ми можемо чогось навчитися, хоча там безумовно є багато добрих і корисних речей, бо кожен святий показував нам свій, унікальний шлях до Бога. Водночас, ми також можемо й повинні вчитися від поганих людей, від грішників того, як жити не можна й не потрібно. Як він став таким? Що його змусило стати таким? Чому це відбулося? Це не менш чудова нагода навчитися нам чогось важливого.

І ще одне. Ми собі часто думаємо, що всі люди погані, або всі неодмінно хороші. Але насправді, ми повинні розуміти, що одні і ті самі люди можуть бути і добрими і поганими, в залежності від конкретних обставин. Тому потрібно любити всіх без жодного поділу. Дуже часто своєю любов’ю та довірою ми можемо відкрити серце грішника настільки, щоб він покаявся та перестав грішити.

Кожній людині дуже важливо, щоб їй довіряли та на неї хоч у чомусь покладались. Кожному з нас надзвичайно важливо відчувати довір’я до себе з боку оточуючих. Знаєте, всі наші петенціарні установи, в’язниці та місця утримання під вартою, створені для того, щоб перевиховати людей, дати їм можливість нового життя та другого шансу. Однак, зазвичай, наші тюрми це зовсім не школи благочестя, а навпаки – курси підвищення кваліфікації для злочинців. Перебуваючи там люди не стають кращими чи більш моральними, але ще більше вдосконалюються у своєму злі та гріху. Якщо чогось не вміли раніше – то там навчаються. Отже ті, хто повертається з тюрми, повертається на свободу ще більшим злочинцем. Звичайно, бувають і винятки з правил. Вони, як відомо, ще більше підтверджують самі правила.

Також відомі випадки, що саме під вартою людина відчувала потребу в Божому прощенні, розкаювалася та змінювалася. Чимало храмів побудовано ув’язненими на території виправних закладів, їм дозволяють молитися та відвіжувати богослужіння, а це не може не
залишати в душах свого сліду.

Все ж нині важливо сказати не тільки про те, як відвертого злочинця зловили на місці злочину і саджали в тюрму. Важливо пам’ятати, що ми з вами дуже часто такі ж грішники як і ті люди, які сидять у в’язниці. Просто їх зловили, а нас поки ні. І якби людей судили не по законах людських, а по справедливих законах Божих, коли має значення те, що в тебе в душі, на більшість із нас чекала б власна камера: від тюрми та суми не зарікайтеся!
Усі ми грішні, просто кожен у свою міру та кожен власним сортом гріха. А раз ми самі не безгрішні, то ми не можемо, не маємо права осуджувати інших людей, які нам виглядають грішниками. Хіба в лікарні хворі люди сміються з інших хворих, що той на милицях, візочку чи не може встати? Безумовно, ні! Вони один одному ще й допомагають коли потрібно, до добре розуміють як складно може бути іншій людині.

Отже й ми, грішні та хворі люди, також маємо розуміти, як буває складно та боляче жити таким самим грішникам, як ми. А раз розуміємо, то треба не добити людину кінця, знаючи її слабке місце, а допомогти, бути особливо обережним із її духовною хворобою.
Я щиро дякую вам за молитву, за те, що зібралися в нашому святому храмі й так уважно послухали проповідь священика та Євангеліє. У кровоточивої жінки після зустрічі з Христом Спасителем принципово, якісно змінилося життя. Так само я бажаю усім нам, і вам і собі, щоб подібним чином змінювалося наші життя після кожного богослужіння. Щоб усі люди, які нас знають мали впевненість у тому, що ми християни, але не тому, що ми ходимо до храму, а тому, що змінюємося внутрішньо в кращий бік.

На завершення ще розповім вам один приклад, який завжди добре мати в пам’яті. Коли святитель Василій Великий сперечався з язичниками, то мав один аргумент, яким збивав із ніг кожного, хто хотів йому щось дорікнути про його Православну віру. Він казав своїм опонентам: подивіться на християн, і подивіться на своїх язичників, як вони живуть. Християн видно навіть коли вони йдуть містом – їх порядність та святість. Ось як ми повинні жити!

На жаль, таке було за часів Василія Великого, коли ще жили отці-Каппадокійці. З того часу багато води спливло й нині ми вже не маємо такого аргументу в суперечках. Тепер всі люди однакові – і язичники, і християни. А це доволі суттєвий виклик нам і нашому християнству.

Тому, будьмо мудрими як змії та робімо все, щоб Христос був нам не одним із багатьох чудових персонажів із древніх книг, поміж між Буддою, Магометом чи Кришною, а був нашим особистим Живим Богом та Спасителем, Який зцілює та воскрешає кожну хвору та змертвілу душу. Амінь.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!