Чи можна стати добрими батьками по Скайпу?

Та істерія, яка розпочалася довкола книжки, і навіть реакція аудиторії на мої скромні іронічні нотатки, свідчить насамперед про те, що проблема українського заробітчанства – це проблема болісна, вистраждана й багатьма людьми незрозуміла до кінця. Я не збираюся переконувати когось у тому, що всі, хто поїхав за кордон заробляти гроші – погані люди. Я зовсім цього не стверджую. Навпаки – в багатьох речах це кращі люди своєї родини. Все ж, на відміну від видавців «Майї», її авторів і великих поціновувачів, саме як священик я мушу відверто говорити з вами про існуючу проблему.

Справа в тому, що за родом свого служіння, я щодня зустрічаюся з «жертвами заробітчанства», які вимагають негайної духовної та психологічної допомоги. І якщо для людей, які видали цю прекрасну книжку такі люди це всього лиш теорія, необхідна для піару та отримання чергового гранту, то для мене особисто, як і для сотень моїх братів священиків і психологів, історії покалічених і розбитих заробітчанством родин – це страшна реальність нашого життя. При чому наголошу: конкретного життя конкретних людей, які стоять переді мною зі слізьми на очах, волаючи про допомогу. Не на сторінках книжки, де пишуть, що це все нормально, так і має бути.

Я знаю їхні страждання, знаю їхні муки, знаю все те, що вони переживають і до яких наслідків, найчастіше, приводить життя неповних родин. І саме тому, що мені не все одно, настільки якісно та щасливо вони живуть, я й звернув увагу на цілком очевидний для всіх факт: людина обирає те, що їй дорожче. Чи «обливав я брудом» родини, коли повторив цю просту істину? Ні, звісно. Навпаки. Саме тому, що мені все це не байдуже, я всоте буду повторювати: люди, повертайтеся додому, до дітей, чоловіків, дружин і стареньких батьків. Не обмінюйте гроші на справжні цінності. Не живіть у придуманому вами світі, перенесеному в майбутнє. Завтра це завтра, а жити потрібно вже тепер, тут і зараз, не по Скайпу, а наживо.

Одним із постулатів психології та педагогіки є твердження, що здорова дитина може народитися та зростати лише в здоровій родині, де є здоровими батько та мати (звичайно ж, різної статі). Якщо дитина зростає в неповній сім’ї, або хтось із родини не може похвалитися добрим психічним здоров’ям, то дитина виростає травмованою, а ці травми залишаються з нею на все життя, і будуть впливати на всі аспекти її життя в майбутньому. Це неминуче відобразиться на тому, як вона буде себе сприймати та подавати в суспільстві, в тому, як вона буде ставитися до інших, як працюватиме на роботі чи навчатися в школі, і безумовно, як і яких обиратиме собі партнерів. Всі наші біди і щастя – родом із дитинства.

Справа у тому, що природа людини побудована таким чином, що одні базові потреби не можна компенсувати іншими. Не можна компенсувати дитині рідну маму іншою мамою, а тата – іншим татом. Не можна компенсувати дитині кількарічну відсутність батьків телефонами, планшетами та всіма іншими подачками, якими відкупляються від них батьки. Для того, щоб діти виростали здоровими та щасливими, їм потрібна дружня, любляча та турботлива родина. І хоча при фінансовій скруті, дійсно, не так багато можливостей для розваг, однак, людське щастя від кількості грошей зовсім не залежить. Ти можеш бути супербагатим, але в своєму достатку й дня не можеш бути щасливим. А можна й навпаки: в своїй бідності та простоті насолоджуватися кожним новим днем, кожною годиною. Я б навіть сказав так. Гроші це радість, але не щастя. Радість скороминуча, а щастя – це більш фундаментальна цінність. І вона від кількості купюр зовсім не залежить.

Наша держава переживає нині свої чи не найбільш драматичні та складі часи. Триває війна. Люди продовжують виживати в умовах економічної кризи. Неймовірна прірва між багатими та бідними ще більше розділяє суспільство. Для багатьох із нас чи не єдиною можливість відволіктися від всього, що показують по телевізору – це поїхати за кордон. І тут, робота стає для людини в певному сенсі психотерапією. Формально, маючи всі підстави повертатися, досягнувши певного фінансового мінімуму, люди не хочуть цього робити, придумуючи для себе нові виправдання. Наприклад, спочатку вони їдуть, щоб заробити трохи грошей на хату та навчання дитині, а потім, коли хата побудована, а діти вивчилися, батьки залишаються придумуючи для себе нові виправдання. Так минають десятки років. За цей час їхні діти («заради яких» усе це було) виростають сиротами при живих батьках, а старих батьків лікують і доглядають за гроші сусіди чи цілком інші люди.

Тут я нічого не придумую. Це реальність, із якою всі ми зустрічаємося щодня. І якщо я «обливаю когось брудом» лише скромно пригадавши цей неприємний факт, виникає просте питання: чому цього не робить їхнє сумління раніше за мене? Нормою є життя по совісті, а не життя, яке обирають тисячі та мільйони егоїстів. Деякі речі треба збагнути не розумом, а серцем. Формально, більшість заробітчан мають всі виправдання для того, щоб залишатися працювати далеко від дому. І так буває не лише з українцями. У багатьох державах світу люди обирають працю поза межами рідної батьківщини. Однак, найчастіше такі заробітчани намагаються при першій нагоді забрати до себе свою родину в той час, коли наші люди з легкістю створюють собі там нову.


Ви можете поділитися цим текстом із іншими чи поставити йому лайк.


Величезна шкода від заробітків у тому, що відчуваючи комплекс провини, батьки за кордоном намагаються відкупитися від своїх дітей дорогими подарунками. Мовляв, ось тобі сину айфон, будь щасливий. Але, справа у тому, що дитині не потрібен айфон. Вашій донечці та сину потрібен батько та мати. Скажу більше. Якщо у вас є змога купити айфон за двадцять-тридцять тисяч, то ви зовсім не бідуєте! Це сума зарплатні пересічного українця за цілий рік! Вам нема причини так довго бути без родини в той час, коли ваших дітей виховує вулиця.

Щотижня в наркодиспансері, де я служу, я зустрічаюся з хлопцями та дівчатами, яких покинули батьки, поїхавши на заробітки. Від них відкупляються грошима, а вони ці легкі гроші проїдають і пропивають. Іноді – витрачають на наркотики. При чому, я помітив таку закономірність. Якщо від алкоголізму страждають переважно бідні, то наркоманами стають переважно багаті – діти начальників і заробітчан. Діти, яких надто жаліють і щедро фінансують, починають «бісити з жиру». Ви, звісно, будете сперечатися зі мною, що ваш випадок не такий, що ваша історія інша, а діти навіть не курять. Не можу не порадіти з цього факту. Вам вдалося по Скапу виховати зрілу та цілісну особистість, чого не завжди вдається і повноцінним родинам, які забувають про духовні та психологічні потреби своїх дітей, хоч бачать їх щодня й живуть у одному будинку.

До речі, хотів би лише нагадати, звідки беруться приклади мародерства та вандалізму у наших містах. Ну, коли ви бачите обписані фарбою будинки, потрощені вікна, погнуті та поламані дорожні знаки. Зазвичай, це справа рук «цілком нормальних» із вигляду дітей. Просто, ними та їхніми почуттями ніхто не цікавиться. І ця внутрішня агресія в дитини накопичується до тієї міри, що з часом її не можливо буде проконтролювати. І як душпастир, я дуже радий, що ці нещасні діти вивільняють свою агресію саме в вигляді графіті на стінах чи знущаючись над дорожніми знаками, а не над своїми ні в чому не винними однолітками. Знак замінити легше, ніж повернути здоров’я скаліченій чужій дитині.

Годі вже говорити про вбиті закордонними заробітками сімейні стосунки! Є певна часова межа, після якої почуття до подружнього партнера будуть охолоджуватися. Навіть якщо ви не вірите в Бога, ви повинні б були розуміти, що любов – це емоція. А певну емоцію можна викликати при певних умовах. Якщо ви заберете умови, які сприяють покращенню стосунків, то навіть найбільш значна, дорога та рідна людина у вашому житті з часом перестає такою бути. Почуття згасають. Тому, зовсім не дивно, що першим наслідком поокремого життя чоловіка та дружини є спочатку блудні думки, а потім і сам перелюб. Перепрошую за відвертість, але статеве життя – це невід’ємна частина повноцінного життя здорової людини. І плоть вимагає свого, не дивлячись на жодні умовності. Тому, вже нікому не випадає дивуватися, коли дізнаєшся про те, що чоловік на заробітках знайшов собі іншу, а дружина тут жила з іншим «заради помсти». Чи навпаки. Я знаю безліч випадків, коли повертаючись додому, люди взагалі «не впізнавали» своїх подружніх партнерів. За час, поки вони жили поокремо, вони не тільки постаріли, але й внутрішньо змінилися. І коли знову зустрілися, то зустріли вже не тих людей, яких вони раніше знали. Нерідко це призводило до розлучень. Вони просто більше не мали про що говорити. У них не було спільних інтересів. Як і бажань їх знову шукати.

Священики багатьох конфесій багато працюють над тим, щоб повернути людям уявлення про святість шлюбу. Шлюб це не світський формальний договір, який можна розірвати при найменшому бажанні. Шлюб це містична єдність двох людей, які стали однією плоттю. А тому, окремим завданням віруючої людини є її праця над зміцненням сімейних стосунків, а не обмін їх на грошові знаки.

На завершення скажу, що я не маю нічого проти щодо висновків книжки. Там все цілком християнське, навіть всупереч християнським переконанням її авторів. Однак, ні спосіб презентації матеріалу, ні наведені приклади, ні маніпуляції над дитячою свідомістю я схвалити не можу. Так, безперечно, людина варта любові при будь-якій ваді чи гріхові. Проповіддю саме цього Свята Церква займається вже більше двох тисяч років. Однак, тут є одне «але». Хоча всі ми варті любові, кожному з нас потрібно усвідомлювати потребу зміни в кращий бік, бо наші гріхи це не просто злочин, але й хвороба, яка мучить людину та всіх, хто поруч. Чи треба любити маму-лесбійку? Очевидно, треба. Чи треба миритися з тим, що вона своєю блудною пристрастю позбавила тебе батька, на якого ти мав повне право? Не знаю…


“Жінка повинна бути крихкою вазою, а не чавунною каструлею…” – якщо не читали нічого мого, спробуйте.


Звичайно, говорячи про закордонні заробітки, я насамперед маю на увазі довготривалі, багаторічні історії. У сезонних заробітків трохи інші труднощі та проблеми. Все ж, немає сумніву, що найкращими спогадами з дитинства для дівчинки є час, коли мама турботливо заплітає їй кіски чи одягає у нове красиве плаття принцеси. А хлопчик, коли виросте, все життя буде пам’ятати моменти, коли вони з батьком йшли ловити рибу чи лагодили велосипед. І повірте, що про планшети і айфони ніхто з них не згадає. Головне, щоб дорослі не забували, що є речі, які повинні для дитини робити не бабусі, не дідусі, і не тітки, а рідні люблячі батьки. Подумайте про це, особливо коли захочете написати під цим постом чергову лайку чи виправдання. Мені до вашого особистого життя немає ніякого діла. Я турбуюся про ваших дітей. Вони мають право на щастя, навіть якщо ви не розумієте, в чому воно полягає.

Якщо фінансова скрута для вас настільки болюча, що не працювати за кордоном ви не можете, то моя скромна порада буде дуже проста, хоча й мало патріотична: забирайте негайно до себе дітей і подружніх партнерів. Ось тоді й буде видно всю вашу любов до них. Якщо ви не можете цього зробити більше за рік життя на чужині – вам або час міняти роботу, або ще раз добре подумати про власні життєві пріоритети та місце дітей і дружини (чоловіка) у вашому серці. Герой це не той, у кого є гроші, а в кого щасливі діти та подружній партнер. Тож, не забувайте частіше запитувати свою дитину чи вона щаслива. Повірте, дізнаєтеся про себе багато нового. Шануймося і будьте чемними.