Священик – грішна людина, освячена любов’ю Бога та пастви

Переконаний, що не лише я зараз, ділячись своїм досвідом та переживаннями, але й усякий без винятку священик на моєму місці, зможе вам розповісти про те, що бути духовним наставником – це без перебільшення неймовірна відповідальність і тягар. Часом такий тягар, який піднести самому, без явної допомоги Господа та молитви інших священиків і людей – просто нереально.

Якби ж то від тебе вимагалося лише вправного обходження з кадилом і кропилом, то це ще було б пів біди. Натомість, твоїм завданням є стати не пасивним требовиконавцем, але насамперед живим, динамічним та чутливим духівником для людини, а ставши ним не лише за назвою, але й по суті, вести її за руку по життю найкращим для неї, спасительним шляхом. Закінченням цього шляху мало б бути Царство Небесне.

Як свідчить досвід Церкви, померлу душу, яка щойно відійшла від тіла, зустрічає Ангел-охоронець, який буде супроводжувати душу сходинками митарств. Так ось, саме священик, наставник і духовний батько, має передати цю душу Ангелу – з рук у руки.

Священик – це не лише ваш перший лікар і учитель благочестя, але й перший опікун, адвокат і отець перед Богом. Для того, щоб добре виконувати своє служіння, священик повинен відмовитися від безлічі власних інтересів і речей, які по-людськи йому можуть бути особливо цінні та дорогі.

Справжній священик майже завжди живе половинкою власного життя, добровільно ставши неповноцінним для цього світу. Іншу частину життя від свідомо покладає на вівтар служіння Богу, Церкві та людям. Навіть найгірший (з погляду мирян) священик робить для Христа стільки, що жоден мирянин би не погодився зробити хоча б упродовж одного тижня. Не погодився б і не робив.

Хоча, по-бісівськи саме священики та єпископи є першою мішенню критики безбожників та відчступників. Із одного боку це зрозуміло. Людське раціо говорить, що священик повинен бути кращий від мирян, а грішне серце не дає любити людину, яка не відповідає нашим суб’єктивним очікуванням. Люди не лише багато та з неприхованим задоволенням думають про гріхи священнослужителів, але й навмисне хочуть підглядати за ними, вишукуючи та систематизуючи кожну священицьку ваду й недолік.

А чи мають священики вади? Звичайно, що так. Кожен священик – типовий продукт свого часу та свого середовища. І якщо він народився, виріс та виховувався серед грішників, було б наївно сподіватися, що з яблуні народяться сливи, а кінь народить собаку. Тим не менш, існує безліч випадків, коли хлопці, які стали на шлях пастирського служіння, були особливим чином покликані Христом на цю службу, всупереч усім своїм обставинам: і невіруючій родині, і критично та навіть злобно налаштованим товаришам, і всім іншим умовам, які утримували його від такого важливого та остаточного рішення.

Тому, часто між грішними мирянами та грішними священиками є одна, надзвичайно суттєва різниця. Жоден священик не сприймає власний гріх як норму. Миряни, які грішать, часто заспокоюють себе так: – Нічого страшного не сталося, я ж не священик і не монах. Мені все можна. Можливо ці приклади надто перебільшені та недолугі, але, в цілому, як мені здається, вони дуже добре окреслюють суть проблеми.

IMG_2376 (Large)

Священик коли грішить дуже добре розуміє тягар власного гріха та всю його небезпеку. Тому, дуже часто священицькі гріхи це саме гріхи слабості волі, а не свідомий вибір гріха, в той час, коли для мирян – це таки цілком свідоме вольове рішення. Кожному священику чи єпископу важливо проповідуючи християнську норму, власним життям являти її своїй пастві.

Миряни хочуть бачити, що священик у них хоч і не бездоганний, але він все одно говорить не відсторонено, не грає на публіку, але реально переживає власним досвідом все те, до чого закликає на проповіді. Проповіді про згубність алкоголю з вуст алкоголіка, про шкідливість користолюбства від злодія, чи про небезпеку блуду з уст блудника звучать не просто комічно, але мають вигляд анти проповіді. Вони є наче зухвалою насмішкою над християнськими цінностями та правдою Божою. У той час, коли пристрасний священик устами промовляє, що святість немає жодної альтернативи, його особисте життя, думки та наміри не менш голосно волають про протилежне.

Тому, повірте, що бути священику не просто завершувачем треб, а душ пастирем – неймовірно складно. Хіба може бути щось складніше за обов’язок учити інших, як їм потрібно жити? Хто з вас, будучи при здоровому глузді, має бажання чути про себе неприємні речі та ще й погоджуватися з цим? Скажу вам відверто та одним словом: ніхто.

У житті я ще не зустрів жодної людини, яка б говорячи про себе, що вона є грішником, насправді так себе сама сприймала. Звичайно, вона грішна, бо знає, читала чи чула, що людина не може жити та не грішити. Зрештою, вона бачила та бачить навколо себе безліч інших грішників. Вона згодна це повторювати, бо це вимагає християнська віра та благочестя від неї ззовні.

Однак, внутрішньо, щиро та всім серцем, погодитися з цим може лише той, хто багато над собою працював, досягнув певних плодів свого покаяння, і першим плодом цієї праці саме і стало бачення власних гріхів! Без смирення та довіри в Бога не можна покласти початок правдивому покаянню. І ось тут священику належить втрутитися в це зачароване коло людського життя та пристрастей та грамотно зупини його, розплутавши клубок пристрастей, який не можна розплутати не ламаючи саму людину. Кому це буде подобатися? А нікому!

Людська натура дуже дивна. Я досить часто зустрічався з людьми, які ставили до священика абсолютно комічні вимоги. Скажімо, одного священика при мені особливо хвалили за те, що він замість парафіян косив траву навколо храму, іншого хвалили за те, що він поїхав з хлопцями з села на рибалку, де їв і пив із парафіянами по сто грам, «як нормальна людина», інших хвалили за коротенькі проповіді чи за те, що відмовляється брати гроші від парафіян за треби. Звичайно, всі ці речі найперше характеризують не священиків, але вказують певний рівень самих людей та їхніх очікувань від душпастиря. Попри те, що священик має подобатися людям, у першу чергу його ціль – догодити Богу. Догодиш Богу – полюблять тебе й люди. А не догодиш Богу, прагнучи максимально задовольнити людей, – станеш чоловіковгодником, і цим – догодиш дияволу.

* * * *  *

У цьому записі я занотував для себе кілька думок, які хоча й об’єднані спільною темою, все ж, виявилися досить розмаїтими: кожна була про своє. Тому, головним висновком із цього посту нехай буде моє щире прохання. Я щиро прошу у вас молитви за всіх священиків. Кожен християнин хоче мати досвідченого та надійного духівника, часто при цьому забуваючи, що ми отримуємо для себе саме тих духівників, яких заслуговуємо.

Як рідко ми читаємо повне молитовне правило, яке закінчується молитвою за свого духовного отця. Як рідко ми просимо в Бога для нашого священика особливої благодаті, яка б вела його по нелегкому пастирському життю. При цьому, як часто ми шукаємо у священиках недоліків і забуваємо, що люди всі між собою тісно пов’язані, а тим більше – що в багатьох важливих аспектах життя вони прямо залежні від свого священика.

Коли наш рідний батько зробить щось не так, ми все одно розуміємо, що насамперед він наш рідний батько, а вже потім – людина, яка зробила чергову помилку. То ж не забувайте про своїх духовних наставників. Лише тоді, коли священик вам стане не чужим, а своїм, у вас з’являться зовсім інші критерії його оцінки. Моліться за нас завжди, а особливо тоді, коли ми на це не заслуговуємо. Бо саме в такі моменти ми цього потребуємо найбільше. Моліться за священиків так само часто, як хочете, щоб вони молилися за вас. Лише освячена Святим Духом взаємна любов і взаємна молитва пастви за пастиря, а пастиря за паству, роблять звичайне зібрання людей святою Церквою Божою.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!