Великий піст. День п’ятий

Пораховано, що з 365-ти днів літургічного року, більше двох з половиною сотень – це саме пісні дні. Таким чином, Православна Церква не лише в час Чотиридесятниці, але й можна сказати, що постійно, тримає в належному духовному “тонусі” віруючих, зберігаючи їх зайвих та непотрібних вчинків. Якби лише люди слухали те, що їм кажуть священики, а священики робили те, що проповідують, швидше за все, історія розвивалася б зовсім по-іншому. Але чого говорити “про всю Одесу”.  Навіть життя кожного з нас було б якісно зовсім іншим, коли б ми самі робили, х о ч а  б  ч е р е з  р а з , правильні вчинки.

Часто можна прочитати, як в молитвах святі подвижники часто просили в Бога простити їм гріхи свідомі та несвідомі. Свідомі гріхи – це ті, які ми робимо цілком усвідомлюючи неправильність свого вчинку. Тобто, ми розуміємо, що цей вчинок з релігійного погляду неправильний, але все одно його робимо. А є ще несвідомі гріхи. Несвідомі гріхи – це такі вчинки, котрі маючи злу природу, нами за гріхи не визнаються. З іншого боку, – так також допустимо назвати вчинки, в яких розпізнати гріховну природу ми поки не можемо.

Звісно, те що ми не помічаємо гріха в своєму житті, зовсім не говорить, що кожен такий вчинок може байдуже пройти повз нас. Гріх це не юридичний злочин. Це – хвороботворна бактерія. Ти можеш думати про неї, можеш не думати, але вона все одно діє. Якщо гріх не викорінювати, не лікувати, то людина спочатку слабне душевно, потім духовно, а потім фізично. На жаль, можливі й летальні випадки.

Так ось, наша значна проблема полягає в тому, що ми живемо, в першу чергу, свідомими гріхами. Коли відкинути в бік вчинки, в природі яких ми сумніваємось, то все одно, наше життя буде наповнене конкретними гріхами, які ми постійно повторюємо навіть не сумніваючись в тому, що їх робити не варто. Ось тут і починається наша духовна катастрофа. З часом ми звикаємо робити зло так само легко, як до цього робили добро. Границя між добром та злом стирається. Ми стаємо все більше поблажливими до себе та нетерпимими до інших.

До речі, на мій погляд, саме в такому простому та очевидному прикладі ми можемо розрізняти де дійсно віруюча людина, а де одержимий бісами фанатик. Людина, яка спасається, не лише словами, але й власними відчуттями та поведінкою, визнає себе гіршою всіх та виявляє іншим належну любов. Зайдіть у будь-яку лікарню. Хіба там хворі сміються один над одним? Принижують чи глузують? Ні, звичайно. Вони всіляко допомагають одні одним, бо на власному досвіді вже відчули, наскільки страшною може бути хвороба та наскільки нестерпними можуть бути болі. Вони вже й зараз відчувають те саме, що відчувають інші пацієнти. Так само з людьми, які спасаються. Визнаючи себе грішниками, вони розуміють увесь біль та жах життя інших грішників. І безперечно, так, як оці хворі в лікарні, вони прагнуть допомогти своїм братам та сестрам у Христі. І лише той, хто ненавидить своїх братів та сестер перестає бути терпимим. Я не хочу зараз згадувати про слово “толерантність”, це тема іншої розмови.

101885_or

Ми говоримо не про схвалення гріхів, чи тим більше не про їх потурання. Ми говоримо про те, що кожен християн повинен любити свого ближнього так, як любить самого себе. Більше прощати, більше любити, більше розуміти. Ідеально в цьому світі ми любимо лише самі себе.  Не можливо собі уявити, що людина взагалі повинна зробити такого, щоб після цього вона почала до себе гірше ставитись. Здається, для багатьох із нас таких вчинків взагалі не існує.

Але ось у нашому ставленні до всіх інших, ми вже чомусь беремо мікроскоп. Нам конче потрібно переконатись, що люди дійсно гірші від нас. Хто шукає- той обов’язково знайде. Після того, як гріх увійшов до людей, його стає лише більше. І до цієї катастрофи спричиняється кожен з нас. То ж не дивно, що в декого вади помітні й без мікроскопу. А ще цікаво, що після того, як ми дійсно переконаємось, що знайшли людину гіршу від себе, тобто, “утвердились у власній праведності”, нас дуже часто кидає в інший гріх. Ми хочемо поділитися з цією новиною з іншими. Це я називаю “антиєвангелієм” – розповсюдження чуток, пліток, брехні, щедро приправлених власною фантазією. Пліткарство – це не гріх лише язика. Це гріх набагато страшніший: це гріх нелюбові ближнього, що полягає в слабкості волі та реалізовується тоді, коли ми настільки дозволили прорости цій слабості в своїй душі, що вона вже не має там місця та виривається назовні.

Про це пишуть чимало святих отців. Але навіть я сам знаю про це з власної практики. Може хто знає, раніше в мене були “улюблені” персонажі, котрим я присвячував чимало уваги. Тоді в мене було переконання, що викриваючи чужі гріхи, я роблю якусь дуже важливу справу, корисну для всього людства. Але пройшов час, і я зрозумів, що помиляюсь. Навіть коли я писав щось заради шкоди іншим, в першу чергу я шкодив самому собі та власній душі. Щоб там не відбувалось у дійсності, навіть коли я писав правду, а я її пишу завжди, я безмовно завдавав рану в першу чергу самому собі, а вже потім «герою» свого тексту. Так, вже років з два, чи більше, я не пишу погане про людей. Хіба дуже рідко. :)

Багато, до речі думають, через це, що я змінив конфесію чи щось таке, оскільки “змінилася моя риторика”. Хотів би запевнити, що поки нічого я не міняю, окрім традиційної постової переміни розуму – метаної. Незалежно від обставин, надалі я намагатимуся зберігати добрі стосунки з усіма, навіть найбільшими своїми ідеологічними опонентами. Навіть, якщо це не потрібно їм, це потрібно мені.

В мене не раз було таке, що перед постом я телефонував своїм друзям, з якими були погані стосунки, щоб перепросити. І не раз я відчував, що ті люди реально не доросли до того рівня, щоб оцінити мій вчинок – вони сприймали мене, швидше, як божевільного або маніапулятора. Звісно, вони знали, що так потрібно робити по уставу Церкви, але те, що потрібно вийти за межі формального обряду – розуміли не всі. Зрештою, я не сильно сумував, оскільки все одно відчував після того величезне полегшення – наче після Сповіді. Так, напевне, діє сьогодні Господь: Він хоче щоб ми працювали незалежно від зовнішніх результатів, і тоді без внутрішніх плодів ми ніколи не залишимось.

Тож, підсумовуючи, давайте зробимо короткі висновки. Для того, щоб добре постити – треба, серед іншого, звернути особливу увагу на наше щоденне життя та наші постійні гріхи. Якщо ми перестали відчувати їх гріхами, це не говорить, що вони такими перестали бути насправді. Це говорить тільки про те, що наше серце затверділо, а духовні очі осліпли. Те, як ми ставимось до ближнього – дуже точно показує наш реальний духовний стан: той, хто йде до Бога – вміє і прощати, і сам просить вибачення в інших. Бо просити вибачення, тобто вголос визнавати, що ти був не правий, буває дуже й дуже боляче для власного егоїзму. Але цей біль в нас – це стогін бісів, котрих ми з себе виганяємо. Порівнюючи себе з іншими, ми повинні розуміти, що наш пошкоджений гріхами розум не функціонує правильно. Ми не можемо адекватно оцінити не тільки інших, але й самі себе. Тому апріорі повинні пам’ятати, що навіть ми можемо помилятися. І що найважливіше: якщо ти правий у суперечці – вибачся першим. Бог пошле сугубу благодать туди, де буде смирення та бажання миру.

І ще одне. Люди часто запитують, як вибрати для себе більш корисне з кількох альтернатив. Церква відповідає так: найчастіше все корисне для нас – неприємне, а приємне – некорисне. А, окрім цього, треба прагнути максимально втілювати власним життям те, про що навчають церковні істини. Це не звичайні теоретичні словотвори, а цілком конкретні та практичні вказівки для дії. Пригадуєте історію про Адама та Єву? Святі Отці зауважують, що так само, як людство згрішило порушивши піст, так спастися нині може людина лише знову, навчившись постувати по справжньому. Чого я всім і бажаю. Спаси нас Господи! //  07.03.08

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!