Чому Кличко виграв, а ви – програли?

Ми б могли не звертати уваги на поразки, але не вміємо, бо нас цьому ніхто не вчив. Проблема, про яку ми будемо говорити, – це пряме свідчення того, що ми не дозволяємо помилятися та програвати самим собі, і вже тим більше – ми не прощаємо помилок іншим, особливо якщо ці помилки хоч трохи дотичні до нас і наших інтересів. І все це, на жаль, у нас із глибокого дитинства.

Поразка легендарного українського спортсмена виявила ще одну нашу внутрішню проблему. Треба чесно визнати: ми не вміємо програвати. Принаймні, чимало дописів у соціальних мережах і розмови поза Інтернетом найчастіше зводяться до того, що люди просто «ковтають» своє розчарування та сум, шок і відчай. Я підкреслю. Завершивши між собою неприємну розмову про гру з шокуючими результатами, люди не відчувають жодного полегшення, бо виявилося, що вони щойно знову розчесали собі болючу рану. Після розмови вони ніяк не відчули себе краще, хоча всім чудово відомо про те, що хороша та відверта розмова – це найкраща психотерапія.

Звичайно ж, уся справа не в прізвищі спортсмена, і навіть не в важливості бою чи величині титулу, який він захищав. Все значно простіше. Більшість із нас ще з дитячих років виховалися з розумінням цінності перемоги, без уявлення про те, що поразки та невдачі – це нормальний процес, який у багатьох випадках є процесом стимулу, розвитку та росту.

Налаштовані на «вічний позитив» багато людей чомусь вважають навпаки: що їх життя можна назвати здоровим та повноцінним тільки тоді, коли воно буде позбавленим не тільки серйозних проблем, але й дрібних неприємностей. Вони з дитинства, виростають самолюбивими, марнославними егоїстами, незалежно від наявності об’єктивних підстав для цього. Насправді ж, віра в безпроблемне життя, без поразок і невдач – ознака хвороби та ненормальності.


Дитину треба зрощувати не «багатогранною», а щасливою – Текст, який також варто переглянути.


Чимало батьків, уже з перших днів від народження свого потомства ладні задушити їх у обіймах, виховуючи не здорових та адекватних істот і членів суспільства, але «маленьких принців», «справжніх ангелів», «принцесок» та «найрозумніших і найкрасивіших дітей серед дітей усього світу». Звичайно, для кожного батька і матері саме їхня дитина є найкращою, і навіть їхні екскременти варті того, щоб бути викладені в Інстаграмі. І вже безперечно, для здорової дитини потрібна віра та впевненість у своїх силах. Однак, не маючи глузду подавати свою позитивну педагогіку дозовано та в здорових рамках, своїм неадекватним ставленням і гіперопікою чимало батьків виховують дітей духовними та душевними інвалідами, впевнено травмуючи їх вже з перших років життя.

Оскільки найближчими людьми для дітей є батьки, і до певного віку всі батьківські слова діти сприймають некритично, з якогось моменту залюблені діти й дійсно перестають сприймати себе звичайними дітьми, але на повному серйозі вірять, що вони, не менше і не більше, – дійсно «принци» та «принцеси». Стаючи дорослими такі діти все голосніше будуть вимагати від світу визнання цього, не завжди очевидного факту. Але ж наш світ жорстокий і цинічний. Він ніколи не буде називати товсту дівчинку з кривими ногами та жовтими зубами красунею, як це щодня робила мама. У такому випадку, не світ, але самі батьки є немилосердними, бо свого часу не навчили дітей духовної та психологічної тверезості, вперто продовжуючи виховувати їх психопатами та шизоїдами. Наш світ несправедливий, але кращого не існує! Якщо не можливо змінити його, нам залишається хоча б змінювати ставлення до нього, до своїх можливостей та поразок.

Світ залюбки зриває корони з ваших самолюбивих принцес.
Світ залюбки зриває корони з самолюбивих принцес.

Уперті спроби батьків зробити зі своїх дітей когось такого, ким вони не є по своїй натурі – є страшним злочином проти дітей і їх майбутнього. Скажімо, якщо дитина меланхолік і інтроверт, то виховуючи її як «лідера» з синдромом відмінника, дорослі буквально ламають і калічать це невинне ні в чому створіння. Не всі в цьому світі можуть бути лідерам, начальниками, керівниками та переможцями. Не всі мусять бути на високих посадах, мати багатотисячні гонорари чи що півроку літати на відпочинок до далеких островів. Не всі народжені керувати: комусь за спражнє щастя – виконувати прямі директорські дерективи. Можна бути нещасливим священиком або лікарем, який рятує тисячі життів, а можна бути неймовірно щасливим баріста, який щоранку дарує людям усього лиш чудову, ароматну каву, роблячи щасливими всіх навколо. Зрештою, навіть смердячий бомж, якого соціальні працівники вже в сотий раз виловлюють на вулиці, має право вирватися з їх турботливих рук, і вкотре зайняти улюблене місце між двома сміттєвими баками. Це його вибір, який треба поважати. Принаймні, поки він не несе прямої загрози іншим.


Поставити лайк це не складно. Складно зробити репост і прокоментувати.


Здорова людина чітко розуміє власні рамки та можливості. Вона знає, що в неї може бути чимало позитивних граней, а в деяких із них вона може бути просто геніальною. Однак, також вона дуже добре знає про себе, що може помилитися, що колись, навіть всупереч власній геніальності, неминуче зробить щось не те, або не так. У картині світу здорової особистості від самого її народження зарезервовано обов’язкові шухлядки для невдач, файлів, стресів чи інших неприємних речей, які неминуче з нею будуть траплятися, як і з кожною повноцінною людиною . Це частина її здорового та повноцінного буття. А ще, така людина тверезо приймає думку про те, що в кожного є свій ресурс усього, і який певного дня може виявитися вичерпаним.

Люди, які живуть у вигаданому світі, дуже важко адаптуються до реальності. Довгі роки, місяці, на навіть хвилини та секунди свого дорогоцінного життя вони постійно накручують себе, щодня докладаючи нові цеглинки до власних нафантазованих палаців про себе, про людей та стосунки між ними. У реальності, ніяких палаців немає, але є наші фантазії та самонавіювання І це дуже небезпечно для реального життя. Чужі люди не здогадуються про цей світ, і постійно будуть зіштовхуватися з ним, наче з невидимою стіною, щоразу більше ранячи вас. Чим далі ви відійдете від реальності, тим більше болючим вам буде видаватися ваше життя. Тому, не робіть цього. Не відходьте далеко від реальностей цього життя.

Кожна людина повинна знати, що вона має право на помилку. Як і на можливість її виправити. І вже напевне, ми маємо дозволяти іншим помилятися, бо інші не мають жити лише для того, щоб відповідати нашим очікуванням. Чуже житя це чуже життя, яке вас не стосується, (якщо тільки ви не священик і не лікар). Здоровий реалізм повинен постійно нам нагадувати, що немає перемог без поразок, радощів без суму, а дня без ночі. Забери з цієї картини щось одне – і вся картина рухне, наче картковий будиночок.

*****

Після такого важкого, й справді професійного бою, Кличко точно знав, що він зробив усе, що міг. Для самого себе він залишався, як і завжди, переможцем, бо найперше він переміг самого себе. Володимир точно знав скільки сил віддав на цьому рингу того дня, і скільки сил у нього ще залишилося. Це тільки для невігласів він тоді програв. Для тих, хто дивиться глибше – він, як і раніше, – наш чемпіон, легенда, гордість. Чемпіоном є кожен, хто перемагає самого себе. Кожна поразка – це старт для нових перемог. І скільки тобі років – значення немає жодного. Шануймося, друзі!

 

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.