Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Радий бачити вас у доброму здоров’ї. Хочу, звісно, подякувати вам за те, що знайшли можливість помолитися з нами.
У нинішньому Євангельському уривку (Мк.8:1-10) ми слухали про те, як Господь наш Ісус Христос здійснив чудо: нагодував дуже велику кількість людей дуже малою кількістю хліба. Господь змилосердився над великим натовпом, тому сказав своїм апостолам, що люди вже тепер голодні, а коли підуть додому, то дорогою ще більше втомляться через це, бо не їли вже три дні.
Але цей фрагмент зовсім не про те, що Христос годує людей. Врешті, це також правда. Як правда й те, що Господь дарує нам не лише духовну, але й фізичну їжу. Прочитані щойно слова були про інше. Вони про те, як Господь готує своїх апостолів на місіонерське служіння.
Спаситель наш Ісус Христос декілька останніх років Свого земного життя проповідував Євангеліє. Особливістю Його проповіді було те, що спочатку це Євангеліє було проповідане максимальній кількості людей. Але чим ближче надходив день хресної смерті Спасителя, тим меншій кількості народу Господь подавав найважливішу науку. Для того, щоб ця Істина не розпорошилася, а була з’єднана, сконцентрована серед людей одного кола, Господь обрав дванадцять найближчих учнів, яких вчив усьому, та послав далі засновувати Церкви по всьому світу.
Нинішня Євангелія розповідає про те, як Христос навчав апостолів сенсу апостольського служіння. Зверніть увагу ще на таку річ. Апостоли вірили в те, що Ісус є обіцяним Месією, отож у свій час прийде та буде панувати в Ізраїлі, визволить єврейський народ від окупантів римлян, дасть все те, про що народ так давно мріє. Але найбільше Він, звісно, дасть найближчим до себе людям – апостолам. Тому, не дуже й дивно, що якось до Христа підійшли апостоли та запитали «Ось ми покинули все, та й пійшли слїдом за Тобою» (Див. Мк.10: 28). « Зволь нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи: один праворуч, другий ліворуч від Тебе у Твоїй славі.» (Мк. 10:37)
Думка про те, що вони стоять перед майбутнім Царем, перед Владикою, була для апостолів надзвичайно спокусливою. Вони розуміли, що коли їхній Учитель великий Цар, то вони перші придворні цього Царя, з усіма позитивними наслідками цієї дружби та співпраці! На це Господь відповідає, що кожен, хто хоче бути Його учнем, той повинен розуміти, що апостольське служіння – це зовсім інший вид служіння, ніж вони собі нафантазували. Христове служіння – це не панування, але навпаки – служіння своєму ближньому.
Звичайно, це неймовірно спокусливо знати, що ти маєш якусь владу. Пригадуєте, як казав про себе римський сотник : «Я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди то йде він, а тому: прийди і приходить, або рабові своєму: зроби те і він зробить». (Мф.8:9). Але навіть сам Христос прийшов не для того, що Йому послужили «але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох” (Мф.20:28) До цього повинні були бути навчені й апостоли.
Христос не дав, щоб Йому тепер служили, хоча Він був правдивим Богом, Творцем Всесвіту! Натомість, Він прийшов, щоб помити ноги учням, щоби дати плювати на себе, били, аж поки не розіп’яли Його за гріхи всього світу!
І хоча Він був Богом, як правдива людина Він мав ті самі переживання та емоції, що маємо ми з вами. Він так само плакав, був голодним, хотів пити, спати. Так Він упокорив себе, «прийнявши вигляд раба до самої хресної смерті» – як пише в своєму посланні апостол Павло (Фил.2:8).
Таким способом Господь нагадує нам про те, яка велика роль священнослужителів у духовному житті християн. Тих єпископів і священиків, які нині є спадкоємцями самих апостолів. Так само як перші прийшли не для того, щоб панувати, так і другі, будучи через руко положення наслідниками апостольської благодаті.
Господь вчить апостолів служити іншим, коли наказує їм зібрати народ, і після благословення хліба саме апостоли розносили його поміж людей: вони підходили до кожного, давали по потребі та служили їм. Так і сьогодні священнослужителі служать всім потребуючим, у міру своїх слабких сил.
Тож треба пам’ятати, що ту славу та пошану, яку ми нині віддаємо священикам, ми віддаємо, через них, Самому Господу Ісусу Христу. І кажу я це зовсім не тому, що я сам священик, і хочу, щоб мене люди прославляли. Ні! Скажу вам більше. Особисто я настільки ціную священицький сан, що одного дня багато років тому, я сам вирішив присвятити цьому все своє життя. Ось чому я постійно закликаю інших цінувати та пам’ятати, наскільки важливим є священицький сан.
А ще хочу зауважити, що в деяких храмах, зокрема й нашому, невідомо чому з’явилася спокуса цілуючи руку після ієрейського благословення цілувати не саму руку, але поручі на цій руці. І це велика спокуса, як для тих, хто цілує, так і для тих кому її цілують.
Ви повинні пам’ятати, що не потрібно цілувати поруч, а потрібно цілувати руку, бо не через поруч, а саме через благословляючу десницю священика, нас благословляє Сам Ісус Христос.
Повірте, мало якому священику приносить особливе задоволення процес цілування рук. У цьому релігійному акті потрібно бачити щось зовсім інше. Цілуючи руки миряни священикам, а священики єпископам чи рівним собі по сану, ми не цілуємо руки тих людей, яких перед собою бачимо, а цілуємо руку Самого Господа нашого Ісуса Христа, який перебуває з саном цієї людини.
Бачите, це ті речі, про які незручно та не прийнято говорити. Бо коли хтось про це каже, то це виглядає так, наче він вимагаю цілувати собі руки. Все це має більш глибоке значення, ніж те світське та приземлене, що ми собі надумали. Для нас священик сьогодні – це просто людина екзотичної професії типу психолога чи психотерапевта, в якому немає нічого надзвичайного. А ще їх можна обирати так, як обирає собі дівчина хлопця. Подобається людина – буду ходити до церкви. Не подобається – не буду.
А як тепер духівників обирають, знаєте? Я вам зараз розповім, це дуже просто! От людина має якесь важливе питання. І, звісно, вона наперед знає яку з відповідей вона хоче почути на нього. Підійшла до одного – відповідь не співпала. Не підійшов. Підійшла до другого – відповідь теж не співпала. Він теж не підійшов. Підійшла до третього – майже вгадав. Ось, який потрібен наставник. Щоб казав своїми устами тільки те, що ми хочемо чути! А ще буває, що людина зі своїм питанням приходить ще до іншого священика й каже: мені один те сказав, а інший – інше. А що ви скажете робити? Виходить так, що третій священик, навіть без волі на це, повинен бути суддею перших двох! А це не правильно!
Треба розуміти, що всі священики, яких нам посилає Господь послані саме нам недаремно. І слухати потрібно всіх, багато не розважаючи про його вади та достоїнства. Яким би він не був: лисим чи кучерявим, товстим чи худим, кривий, сліпий чи горбатий – усіх маємо слухати, і вбачати в цьому велику для себе користь. До всіх маємо підходити з однаковою повагою, бо підходимо до людей, на яких почиває благодать священства.
До хіротонії вони були такі самі хлопці, як і всі. Але після цього, вони вийшли з храму зовсім іншими людьми. Тепер вони не тільки мають право проповідувати. Відтепер вони мають це, і не тільки це, своїм безпосереднім обов’язком. Надалі вони живуть заради цього. З того моменту, відколи її було покликано на таке високе служіння, вона вже перестала жити для себе. Принаймні, так мало б бути.
У звичайного мирянина, це можна порівняти хіба із народженням дитини. Коли народжується дитина, то весь ритм життя людини змінюється. Якби вона до цієї дитини в кінцевому результаті не ставилася: чи фанатично, чи спокійно. Все одно, батьківство принципово змінює духовно зрілу людину. Так само й у священнослужителів. Життя після руко положення стає принципово іншим. І якщо вам була знайомою людина до хіротонії, то після неї вважайте, що це дві різних людини. Можливо ззовні ця різниця не одразу буде нам так помітна. Тим не менше, потрібно розуміти, що правильно поставлений служитель, що звершує Таїнства, проповідує, має на собі благодать священства – це вже зовсім інша людина. Це вже зовсім не той Петрик чи Миколка, якого ми знали ще з малечку і могли погладити по голівці. В цьому немає нічого дивного. Навіть світські психологи стверджують щось дуже схоже. Якщо ми не бачили більше п’яти років когось із своїх друзів, то маємо знати, що це ментально, навіть інтелектуально це вже може бути зовсім інша людина. Змінилися обставини, змінилося життя, то й вони самі змінилися. То що вже говорити про ті зміни в людині, які відбуваються після звершення над ним таїнства Хіротонії?
До речі, в цьому питанні також не дійшли згоди між собою Православна та Католицькі Церкви. Вони відрізняються тим, що за вченням католиків, хіротонія змінює навіть характер людини. Православна на це каже, що характер людини не змінюється, але змінюються її повноваження в церкві.
Отже, бажаючи віддати шану Христові, ми повинні шанувати і Його священнослужителів. Бачите, що не тільки миряни цілують їм руки, але й самі священики цілують руки одні в одних, а в архієреїв навіть беруть благословення. Не через те, що один священик кращий іншого, або єпископ кращий за всіх священиків разом. Це може бути, а може й не бути. Але робимо ми це саме тому, що в єпископа є особлива благодать, якої не мають священики. Так само і священики – є добрі, а є погані. Але благодать священства все це зрівнює. Так само, як у кожній людині ми маємо бачити образ Божий, свого брата чи сестру по полоті та духу. Так і в будь-якому священнослужителю ми повинні бачити Самого Христа.
Якщо ви уважно слідкуєте, що робить владика під час богослужіння то можете помітити, як він кілька разів то одягає, то скидає митру, то одягає великий омофор, то тільки малий, то взагалі без нього. Для чого так роблять? Це роблять для того, щоб показати особливі моменти Божественної літургії, в яких архієрей символізує Христа. Але коли Спасителя символізувати не потрібно, бо Він Своїм Тілом і Кров’ю Сам присутній на Престолі, архієрей наче відходить збоку, на другий план. Навіть архієрей!
Завтра в нас буде свято, тому, той фрагмент, що мав читатися завтра, переноситься на сьогодні, щоб його зміст випадково не загубився серед святкових читань – тому ми читали два євангельські уривки. Перше євангельське зачало розповідало про те, як Христос наситив людей хлібом. Інше зачало нагадувало нам про те, що потрібно бути готовим до зустрічі з Богом, бо вже незабаром буде суд над нашою душею (Мф.24:34-44).
Тож, у ньому Господь нагадує нам, що суд Божий буде тоді, коли його не чекають. Так само, як господар не знає, коли прийдуть злодії. Тому, ми повинні бути завжди готові дати відповідь за свої вчинки та думки. Ми відганяємо від себе це, міркуючи, що це не до нас і не про нас. Нам ще рано вмирати та відповідати. Але ж ніхто не знає, що буде завтра. Ми навіть не знаємо, що буде нині! Ми знаємо, що в п’ятій годині мали б прийти на Всенічну, але чи дасть нам Господь до неї дожити – не знаємо. Тому, просімо, щоб Господь оцінив хоча б і наш намір прийти на це важливе богослужіння. Щоб Господь почув, що ми собі дали слово зустрітися ще раз сьогодні тут.
Дякую вам за увагу. Нехай Бог благословить усіх нас. Слава Ісусу Христу. Амінь.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.