Про Великодню Сповідь і Причастя

Цього року Великий піст розпочнеться 14-го березня й триватиме до 30-го квітня. Зазвичай, саме під час цього посту – Великого, більшість християн вважають своїм обов’язком сповідатися. Чи це правильний підхід? І коли така традиція у нас вкоренилася? Якщо християнин у цей час не висповідається, то, що тоді?

Для того, щоб знайти відповіді на ці питання, слід зробити невеликий екскурс у ранні часи Церкви. Раніше християни причащалися кожного богослужіння, але сповідалися рідше. Це було зумовлено кількома чинниками. Найперше тим, що часи древньої Церкви були часами десяти величезних гонінь на християн. Ніхто з віруючих не був впевнений у тому, що доживе до наступного богослужіння чи зможе потрапити на наступну відправу.

Із іншого боку, належність до Церкви ставила перед людьми зовсім інші вимоги стосовно способу життя та духовного налаштування. Люди того часу, ведені Святим Духом, не мали потреби часто сповідатися, однак – ретельно готувалися до прийняття Євхаристії, не лише постом, молитвою, але й конкретними добрими справами на користь потребуючих. Єдність із Богом, любов до Творця під час Божественної літургії ставала гармонічним продовженням єдності та любові з іншими членами Церкви.

На жаль, змінюючи покоління за поколінням, християни втрачали ту ревність і благодать, яка була серед них від дня П’ятидесятниці. Люди стали більше грішити та чим раз, тим більше інтегрувалися у світське життя. Разом із цим, почали змінюватися зовнішні форми богошування та способи реалізації людьми своїх духовних потреб. Також слід зауважити, на той час зовнішні форми в Церкви лише викристалізовувалися, і чимало богослужінь, чи церковних практик, мали зовсім інших вигляд, аніж ми маємо їх зараз.

А зараз ми маємо наступну практику. Духовне життя кожного християнина повинно бути регульоване не стільки зовнішніми умовами та обставинами (календарем, подіями з життя), скільки внутрішніми спонуками. Якщо людина відчуває потребу більшої єдності з Богом, вона готується до цієї зустрічі та йде до храму. Якщо християнин відчуває потребу примирення з Богом і Церквою після вчиненого гріха, то, не чекаючи жодних свят і нагод, спішить до священика.

Для людей, які не живуть повноцінним церковним життям, бо саме згаданий приклад описує ідеальне, повноцінне життя християнина, існують чітко прописані в традиції Церкви зовнішні правила благочестя. Зокрема сповідь та причастя у кожен із багатоденних постів, у День народження та іменин.

Святі Таїнства Сповіді та Причастя – цілком самодостатні та різні Таїнства, які мають силу незалежно один від одного, а Сповідь не є «білетом» до св.Чаші. Практика деяких Помісних Церков цілком допускає їх розділення. Так, греки нині, як і в давнину, причащаються часто, а сповідаються – рідше. Тим не менше, логіка та зміст цих священнодійств тісно пов’язує їх між собою, відкриваючи силу одного Таїнства в іншому. Власне, саме з цієї причини в Українській Церкві вкоренився звичай звершувати їх одночасно – в один день. У Таїнстві Сповіді ми каємося перед Богом у своїх гріхах, а вже в Євхаристії очищені від гріховного бруду, ми приймаємо найчесніші Тіло та Кров Господа нашого Ісуса Христа, що дає нам сили більше не повторювати згаданих гріхів. І так – досягаємо ще кращого результату та більшої користі. Розділяти їх не варто, але за порадою духівника кожна людина може знайти для себе найкращий, найбільш оптимальний результат.

Традиція сповідатися та причащатися напередодні Великодня цілком логічна та правильна. Якщо серед усіх подій в історії людства найбільшою подією є Воскресіння Господнє, а найбільшим християнським святом – Великдень, Пасха, то безумовно, до цього дня слід належно готуватися – молитвою, постом, добрими справами. Однак, хочеться зауважити, що ця підготовка та зустріч із Богом повинна бути не разовою, – один раз у році – а систематичною, постійною. Відомий пастир і педагог священик Олександр Єльчанінов колись про це прямо писав, що урок даний людині один раз у рік нічого не дасть.

489307

Не потрібно себе обманювати, формально приходячи до Сповіді лише напередодні Великодня, тим більше – віддаючи перевагу не особистій, а саме загальній Сповіді. Ні самих себе, ні, тим більше Бога так ми не обманемо. Не можна бути напівхристиянином. Ми або живемо церковним життям та маємо особисті, живі стосунки з Христом, або не маємо.
Одним із відголосків нашого відступлення стало те, що нині ми, на початку XXI живемо пережитками безбожної Синодальної епохи, – часу, коли людей заради статистики силою заганяли до храму, змушуючи сповідатися та причащатися напередодні Великодня. Сьогодні нас не змушує це робити світська влада, але часто це робить наше суспільство, родичі та вірність певним народним традиціям. Нас можуть приводити до храму будь-які причини, окрім основної – мрії обожитися, освятитися, стати нормальними та повноцінним людьми. Ця тенденція надзвичайно небезпечна для душі християнина.

Що буде, якщо християнин не прийде до Великодньої сповіді? Нічого не буде. Церква як і раніше, буде спасати своїх вірних. Земля, як і раніше, буде робити оберти навколо своєї осі. Людина, яка не прийде до Бога фізично й далі може собі жити, не помічаючи того, що вона зсередини помирає. 69-им апостольським правилом Церква нагадує, що кожен член церкви повинен готуватися до зустрічі з Воскреслим, а якщо того не робить, то буде відлучений, а клірик – позбавлений свого сану.

Будемо робити все можливе, щоб рік від року наші Сповідь та Причастя були більш глибокими та осмисленими, даром нашого серця та внутрішнього бажання, а не зовнішніх традицій або приписів календаря.

Запрошую вас на свій новий проект 2015Відкрити!
Close
Подружіться зі мною!
Разом і батька легше бити!