Церква та самогубство. До питання пастирської опіки людей із суїциальними настроями. ч.1

Ще у вересні минулого року мені, разом із іншими волонтерами, психологами та психотерапевтами, випала нагода прослухати лекції та відвідати тренінги знаних спеціалістів, у рамках освітніх заходів організованими «Психологічною кризовою службою» («Психологічною службою Майдану») у Києві. Тоді особливе враження на мене справили лекції відомого лікаря-психіатра, доцента Андрія Борисовича Карачевського який, серед іншого, мав доповідь присвячену темі психологічної допомоги потенційним самогубцям та профілактиці суїцидів.

Безперечно, все те, що я тоді зміг почути та записати – було не єдиним моїм джерелом інформації на цю тему. Тим не менше, саме ці знання та отримані тоді навички стали для мене певним поштовхом і фундаментом до подальших досліджень цієї надзвичайно важливої та актуальної сьогодні проблематики, одним із аспектів якої є дослідження не лише можливостей світської психологічної, але й душпастирської допомоги людям, які переживають духовну та душевну кризу.

З того часу тема самогубств і священицької допомоги людям при суїцидальних настроях стала темою моїх особливих зацікавлень. Для мене було важливо шукати найкращої та найбільш дієвої методики, яка б могла стати в нагоді практикуючим священикам у їхньому служінні православного душпіклування. Відомо, що на даний момент не всі священнослужителі маючи достатньо знань про це, можуть адекватно оцінити ситуацію близької зустрічі як із людьми із суїцидними настроями, так згодом – не завжди адекватно оцінюють сам факт здійсненного суїциду.

Зазвичай, типова помилка священнослужителів, зрештою, не тільки їх, полягає в тому, що даючи оцінку, як уже звершеному факту самогубства, так і намірам про нього, в першу чергу підкреслюється саме духовний аспект хвороби, при цьому, як правило, ігноруючи її психічну та психосоматичну складову. Безперечно, це величезна помилка, яка в підсумку приносить і для померлої людини неймовірну кількість негативу, людського осуду, та непотрібних і безпідставних страждань для її близьких. Звичайно, чи не основним реальним фактором самогубств може служити відхід людини від Бога та втрата нею досвіду живого богоспілкування. Однак, слід при цьому добре усвідомлювати, що бажання людини померти, а тим більше – реальна спроба накласти на себе руки – це наслідок визнання нею неймовірної кількості, цілого клубка, невирішених проблем, кінці якого варто шукати не тільки в храмі Божому, але й у безлічі інших особистісних, соціальних і поведінкових проблемах і факторах.

Далі ми будемо згадувати про це трохи детальніше, але вже тепер треба наголосити на основному. Недопустимо всіх без винятку самогубців таврувати боговідступниками та злочинцями перед Богом і Церквою, які свідомо зважилися на найбільший людський гріх – гріх хули на Святого Духа, зазіхнули на дар життя, перестали вірити у промисел і милосердя Боже. У будь-якому випадку, справа священика чи християнина – не засудити, не таврувати, а попробувати зрозуміти цю людину, а головне – взяти відповідальність за власну пасивність, перед викликом, як цієї конкретної, так і схожих до неї проблем. Врешті, наше завдання навіть не стати її адвокатом.

suicide1

Наша мета – вчасно виявити проблему та максимально якісно допомогти потребуючій людині, яка переживає кризу, чи у випадку звершення самогубцем свого плану – допомогти і підтримати родичів і близьких. А для цього, слід забезпечити себе хоча б елементарними знаннями про психологію суїцидів. Це повинно складати обов’язкову частину професійних знань кожного священика-душпастиря. Але більше цього. Надзвичайно важливо, щоб базові знання основ психології були доступними всім бажаючим Принаймні, на рівні парафії мають бути умови для швидкого контакту священика з парафіянами, перевіреного психолога чи психотерапевта з парафіянами, і вже безперечно – самого священика та психотерапевта. Ідеальний варіант такої співпраці – публікація на парафіяльній дошці об’яв номеру телефону безкоштовної психологічної кризової служби, яка діє в усіх великих містах, або ж координати найближчого фахового психолога чи психотерапевта, який працює в царині православної антропології.

Це надзвичайно важливо, особливо в тих випадках, коли кваліфікація священика не дозволяє надати грамотну психологічну допомогу, чого, по великому рахунку, він робити взагалі не повинен. У священнослужителів цілком інші способи служіння людям. Однак, це аж ніяк не звільняє ієрея від відповідальності перед паствою. Якщо лікувати він не повинен, то хоча б грубо розрізняти духовну, душевну та психосоматичну хворобу священику вміти просто необхідно. Він повинен уміти розрізнити поле своєї діяльності від сфери компетенції психолога чи психотерапевта, бо не дивлячись на те, що і духівництво, і психологія однаково займаються турботою про душу, при цьому вони займаються цілком різними її сферами, а тому, в своїй роботі загаді фахівці є не конкурентами, але партнерами, що повинні доповнювати працю один одного в їхньому служінні людям.

У липні 2011 року, Синод Російської Православної Церкви офіційно благословив для богослужбового використання особливий богослужбовий чин у наміренні самогубців, чим встановив небувалий досі прецедент для всього Вселенського Православ’я. Його унікальність полягає в тому, що вперше за багато років окрема Помісна Церква заговорила, що можуть бути винятки із відомого 14 канонічного правила святого Тимофія Олександрійського, яке відмовляє в християнському похованні тим членам Церкви, які наклали на себе руки.

Звичайно, головною мотивацією введення такого чину були зовнішні причини. Зазвичай ті люди, які позбавляють себе життя, хоча й були охрещеними в дитинстві, зростали та виховувалися в нецерковному середовищі. А отже, покінчують життям не тому, що цим актом хочуть виявити свій бунт Богу і Церкві, як є справа зі справжніми відступниками, але наважилися на цей страшний акт уже будучи хворими психічно, в наслідок помутніння розуму чи перебуваючи в стані аффекту. Священику, якщо він не знав добре померлого, неможливо знати про це з певністю. Саме для таких випадків було введено в церковний вжиток особливий чин, який має назву: «Чин молитовної втіхи родичів тих, хто добровільно позбавили себе життя» ( Слов. Чин молитвеннаго утешения сродников живот свой самовольне скончавшаго). Іншою необхідністю мати такий чин була потреба уніфікації усіх існуючих раніше молитовних текстів, які все одно використовувалися священиками на практиці.

Окрім того, Церква благословляє для домашнього («келійного») вжитку молитву за самогубців преподобного Льва Оптинського: « Спаси (шукай, віднайди), Господи, загиблу душу раба Твого (ім’я) та помилуй, якщо можеш. Незбагненні шляхи Твої. Не порахуй мені за гріх молитви цієї, але нехай буде свята воля Твоя» ( Взыщи, Господи, погибшую душу раба Твоего (имярек): аще возможно есть, помилуй. Неизследимы судьбы Твои. Не постави мне в грех молитвы сей моей, но да будет святая воля Твоя).

У головній молитві згаданого чину робиться хоч і короткий, але дуже відчутний наголос саме на значенні близьких самогубця. Цей чин узагалі, а молитва зокрема – це чудовий перший крок для подальшого, більш глибокого та різносторонньо осмислення цілої низки проблем стосовно церковного сприйняття причин і наслідків самогубства.

Унікальність цього чину полягає у прямому визнанні того факту, що не в останню чергу до смерті, заподіяної людиною самою собі, призвела пряма чи опосередкована пасивність суспільства. У згаданому чині вимолюється прощення в Бога за те, що родичі чи інші люди вчасно не додали самогубцю необхідної йому любові. Це неймовірний, просто революційний поступ сучасної церковної свідомості, який може і повинен змістити градус категоричного осудження самогубця, який залишався сам-на-сам зі своїми переживаннями та проблемами. Разом із цим, він повинен змусити нас і з вами стати більш уважними до людей довкола, не лише родичів, але й знайомих, сусідів чи співробітників.

Також важливо розуміти, що в багатьох випадках про наявність психічної хвороби в людини говорить не лише наявність довідки від психіатра, у якого хворий наглядався, чи факт амбулаторного лікування в диспансері. Про наявність суттєвих психологічних проблем у людини ясно свідчить уже сам факт підготовки чи звершення ним самогубства. А тому, в багатьох випадках ставлення до самогубців, як до психічнохворих людей має під собою ґрунт не лише коли в них є довідка від лікаря.

Із іншого боку, не раз зустрічалися випадки, коли людина для того, щоб уникнути відповідальності за свої цілком свідомі злочини намагалася приписати собі психічну хворобу. Це змушує пастиря, а особливо архієрея, до особливої обережності, розглядаючи справи самогубців, яких родичі хочуть насильницьки похоронити своїх померлих за християнськими звичаями.

Важливо розуміти, що Церква відмовляє самогубцям у відспівуванні не тому, що відчуває до них свою ненависть, зневагу чи огиду, але керується виключно любов’ю до грішника та повагою до волі людини, що оступилася. Актом позбавлення себе життя самогубці самі відмовилися від Бога та Його дару життя, чим ясно засвідчили свої внутрішні переконання. Якщо самогубець убивав себе свідомо, то відмовляючись від тілесного життя він відмовився і від духовного життя, від членства в Церкві та перспективи Вічного Життя з Богом. А тому, похоронний обряд за християнськими традиціями став би не чим іншим, як насильством над волею померлого, який насправді хотів та обрав для себе цілком інше майбутнє.

Інша справа, що питання про свідомість і не свідомість такого вибору повинна стати окремим предметом досліджень богословів, психологів і психотерапевтів. І далі, в наступних частинах нашої розмови, ми поговоримо про це більш детально.

Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.