Ні, я й справді не люблю подорожувати. Коли складаються умови, за яких я вимушений перебувати поза домом більше часу, ніж на те розраховував – я переживаю стрес. Мені не комфортно бути в умовах, при яких не буде змоги швидко повернутися до рідної хати за першим бажанням. В цьому сенсі, я також не можу терпіти наші українські традиційні весільні забави, при яких треба неодмінно бути до самого кінця, дочекавшись, як під ранок будуть «перегулювати» вагітну наречену. Як на мене, це повна маячня, від якої варто чимшвидше відмовлятися. Все повинно мати рамки та здоровий глузд. Зустрілись, привітали, подарували щось, попили-поїли та й розійшлись. Мучити людей нічними забавами та обжерством – ознака ненависті до них. Що вже говорити про випадки, коли покидати рідну хату треба буде на цілих кілька днів!
Окрім цього, я страшенно скрупульозний у своїх справах, і найчастіше, завжди маю добре продуманий план своєї роботи, на кілька днів наперед. Якщо щось не вдається, воно неминуче впливає на весь інший розпорядок, і як картковий будиночок, грохається під тиском колізії цілої купи моїх обов’язків. Тому подорож більше тижня це неймовірний стрес, і перші кілька днів я все одно живу думками про те, що я не доробив, не зробив, або не встиг комусь доручити зробити. Хоча й сильно намагався. Тим не менше, подорож за кордон – це особлива та чарівна казка, про яку наші нормальні люди завжди мріють і ще довго будуть мріяти. Для мене це не лише відкриття дверей у шафу Нарнії, але й щось значно важливіше – наповнення звичних слів їх оригінальним сенсом.
Ось, наприклад, що я раніше знав про Італію? Що це країна у вигляді чобітка, де їдять макарони і піццу, та їздять на заробітки наші нещасні українці. Забігаючи наперед скажу, що до нашої групи вже в Італії долучилася невідома мені раніше жіночка, яка виявила бажання трохи побути з нами. Так ось, за її словами, але навіть коли б і без них, більшість заробітчан роками сидять по хатах, доглядаючи своїх італійських сеньйорів-пенсіонерів. Вони не бачили на свої очі нічого більшого, за звичну дорогу від дому до церкви, супермаркету чи лікарні. Вони навіть не завжди знають, як потрапити на інший бік міста. Тому, подорож із гідом, хоча й не дуже ідеальним – це завжди кращий варіант між перегляд рекламних фільмів чи гортання кольорових рекламних проспектів та сидженням удома. Що вже казати про людей, які претендують хоча б на слабкі ознаки інтелігентності та освіченості!
Раніше я ніде не був , за винятком Польщі, Болгарії, Румунії та Греції. І то, ненадовго. Однак, навіть ті кілька днів, як мені здається, я досить добре побудував у свідомості загальну картину тамтешніх реалій. Хоч,очевидно, досить суб’єктивних, все ж – цілком живих та складених на цілком конкретних аргументах. Побачити Італію я мріяв уже дуже давно. З одного боку мені вважалася ця країна неймовірно успішною – раз стільки наших людей там так довго і благополучно живуть, і головне – не планують повертатися. А з іншого – це ж столиця Римської імперії, логово католицизму, прибіжеще Пап і кардиналів! Місце безлічі історичних подій, концентрації неймовірної кількості культурних та історичних артефактів, офіційний центр церковного життя Христової Церкви упродовж тривалого часу.
Тому, бути паломником у Римі це не означає стати католиком, а означає стати нормальною та повноцінною людиною, для якої вічні цінності – це вічні цінності, а Мікеланджело, Леонардо і Рафаель це не лише імена черепашок-ніндзя. Мені цього давно бракувало. Тому, серед безлічі альтернатив, як провести кілька днів літа, я зупинився на паломницькому турі в Італію, через Угорщину та Словенію.
На превеликий жаль, ритм нашої подорожі не давав можливості вести нотатки в режимі он-лайн, хоч я про це думав і навіть якось планував. Знову ж таки, неймовірна втома та кількість вражень за день не дозволяла мені записувати все одразу. Тому, намагаючись зберегти для себе, а пишу я, як ви знаєте, тільки для себе, хоч частину інформації, я запишу. Може кому з вас буде цікаво.
Почитаєте хоча б те, що в мені поки залишилося сидіти. Писатиму я, очевидно, нерегулярно. Тільки у вільний час. А оскільки в мене його мало, то коли я запишу все, що думав – один Бог святий знає ) А наразі, дякую вам за увагу. Шануймося і чмокі! )
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.