Місяць листопад особливо пов’язують із вшануванням померлих. Про тих, хто відійшов в інший світ згадують 1 листопада – на католицьке свято Всіх святих і напереродні 8 листопада – свята мученика Димитрія Солунського. В українській традиції воно здавна пов’язане із культом вшанування предків та поминанням душ померлих. А як правильно вшановувати померлих? Запалювати свічку на могилі, в церкві? Замовляти літургії за померлих? Як ще? І, взагалі, навіщо молитися за померлих?
Якщо ви колись чули про те, що вже найдавніші з примітивних народів мали віру в Бога, то при цьому маєте також знати, що одним із головних проявів їхньої віри було саме тверде переконання в існуванні життя після смерті. Вони хоронили своїх померлих родичів не лише з особливими почестями та ритуалами, але й споряджали їх у вічність із цілком земними, необхідними в подальшому побуті речами. Вивчаючи древню, та й цілком сучасну історію людства, легко можемо переконатися, що часом навіть дуже далеке від знання християнських догматів суспільство твердо вірило в те, що зі смертю буття людини не припиняється, але її душа переноситься в інший світ чи вимір.
Нині ж, Богооб’явлена Християнська віра відриває достовірну інформацію про те, що ж насправді відбувається з людиною після смерті. І хоча чимало допитливих людей вважають таку інформацію основним питанням усіх часів і народів, головним, у дійсності, є зовсім не це. Важливо знати не те, що люди після смерті фізичного тіла не перестають існувати. Про це, як ми згадували щойно, знають навіть найбільш відсталі народи. Нам із вами сьогодні передовсім важливо знати, що зв’язок між жививими та померлими не переривається навіть домовиною та кладовищем. І саме це має змушувати нас до певних дій.
Вчення Церкви свідчить, що смерть – це розлучення тіла та душі. Тіло повертається в землю, з якої було взяте, а душа йде до Бога.
У перші два дні душа покійного перебуває разом із своїми родичами та близькими, в дорогих для людини місцях. На третій день, за образом воскреслого на третій день Спасителя, вона возноситься на Небеса, для поклоніння Богу. Далі їй показують райські оселі, а на дев’ятий день вона знову зявляється до Престолу Господнього. Наступні тридцядь днів душа людська проходить місце темряви та мук (Лук.12:58), де пройшовши всі митарства-випробування, на 40-ий день знову приводиться до Бога на особистий суд (Євр.9:27). Саме в той час Господь визначає душі людській де вона перебуватиме до часу другого та остаточного – Страшного суду. Душі спасенних отримують спокій в передчутті вічного блаженства до часу поки “співробітники їхні, і брати їхні, які будуть убиті, як і вони, доповнять число” (Апок.6:11), допоки остаточно не вириться доля всіх людей (Рим.14:10).
Душі праведників минають митарства, перейшовши через успіння від одного життя до іншого, інші проходять їх швидко, “наче блискавка” (Див. “Життя святих” 5 квітня). Душі грішників і нечестивців не беруться на поклоніння Богу та позбавлені можливості бачити Його святу славу. “Якщо нечестивий буде помилуваний, то не навчиться він правди, — буде лиходійствувати у землі правих і не буде дивитися на велич Господа” (Іс.25:10).
Грішні душі до часу Страшного суду знаходятся в передчутті вічного пекла, відчуваючи біль і страждання від гріхів та пристрастей, які залишилися не переможеними за час земного життя. Здавалося б, яке горе для них! Який неймовірний відчай!
Церква навчає, що навіть найбільші грішники не позбавлені можливості змінити, виправити свій стан страждань. За молитвами родичів і знайомих, за добрі справи та милостиню в пам’ять про них, за турботливою опікою Церкви Христової, їхня участь може бути змінена на більш сприятливу: завдяки любові інших людей, Господь може простити та помилувати навіть закоренілих грішників, якими є кожен із нас (Пс.32:1).
Правда духовного життя полягає в тому, що за гробом ніхто з людей не зможе допомогти сам собі – для цього потрібна допомога нас, живих (Пс.6:6). І без праці над собою та очищення ніхто не спасеться, бо написано, що не ввійде в Царство Боже ніщо нечисте (Апок.21:27). Інша правда, сумна та трагічна: – Хто народиться чистим від нечистого? Жоден. (Іов.14:4-5)
Отже, як діяти для того, щоб допомогти своїм близьким, які відійшли у Вічність?
Якщо ця людина є християнином, приймала святе Хрещення та приступала до інших святих Таїств Церкви, то за таких людей ми можемо та повинні молитися в храмі й вдома, подавати записки та замовляти за них панахиди (заупокійні богослужіння). Найбільшу користь душам померлих приносять згадки їх імен на Божественній літургії.
Якщо померла дитинка, яка залишалася неохрещеною, молитися за неї ми в храмі не можемо, бо вона не стала повноцінним членом Церкви. Як би сильно ми її не любили, але такі випадки ми доручаємо в руки Божі, не намагаючись перекроїти існуючі вікові церковні правила та звичаї. Молитися за таких обставин ми можемо та повинні, але молитва наша повинна бути смиренною, вірою в промисел Божий. Зазвичай, за дітей моляться вдома, читають спеціальні молитви та акафісти. В особливих випадках, звісно, краще радитися зі своїм духівником, який знає конкретні обставини родини.
Так само, молимося лише вдома за не християн, не хрещених у Православній Церкві, за людей, які свідомо відреклися від Бога, займалися чаклунством, магією, зверталися до ворожбитів.
Окремо слід загадти про самогубців. Люди можуть позбавляти себе життя з різних причин. Найперше, в суїцидах бачимо свідчення хвороби духу людини. У таких випадках, добровільна смерть трактується нами, як гріх хули на Святого Духа. Цим людям Церква категорично відмовляє в християнському погребінні. Але не тому, що Вона їх не любить і не бажає помилувати та простити. Справа лише в тому, що порвати з життям, а значить і джерелом життя Самим Богом, – було тверезим і цілком свідомим вибором. Церква поважає свободу волі людини. А значить, нічого не робить всупереч її правдивим бажанням.
Інші випадки самогубств бувають від потьмарення розуму – психіки чи психосоматики. Звісно, душевна та духовна природа людини дуже тісно між собою пов’язані. Однак, до таких випадків нам слід ставитися зовсім по іншому. Люди можуть накладати на себе в руки під час гострого приступу психозу, а тому, сприймати їх вчинок, як свідомий вчинок здорової людини, часто немає жодних підстав. Якщо раніше цього багато хто не розумів, то сьогодні Церква враховує здобутки світької психології та психіатрії. За благословенням єпископа таких людей можна відспівувати та поминати в молитвах, як повноцінних членів Церкви. Ми не відмовіляємо їм у молитвах і опіці, а благаємо Господа прийняти душу самогубця як вияв не бунту проти Творця, а як свідчення потьмарення розуму, страшної хвороби, яка привела до неправних наслідків. У багатьох таких випадках церковного погребіння та молитви варто було позбавляти тих родичів і близьких, які прямо чи опосередковано довели хворого до такого стану, або вчасно не надали уваги та допомоги.
Способів допомагати померлим є безліч: піст, молитва, милостиня. Все, що ми робимо з любов’ю своїм ближнім в імя померлих може принести нашим покійним велике полегшення. Головне не забувати, що в такому разі важливі не тільки наші зовніші вчинки та суми витрачених на це коштів, але й стан нашого серця. Наші смирення та любов багато важливіші від хлібів, які приносимо на панахидний столик…
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.