Теплота – це підігріта чиста вода, яку з невеликого кухлика вливають перед Причастям до Святої Чаші. Чи зараз ще використовується теплота? Коли саме її почали використовувати?
Деякі люди вважають, що така дія має суто практичне застосування: мовляв, коли раніше храми не обігрівались, то під час святого Причастя Чаша була холодна настільки, що уста священика могли до неї примерзнути. Саме тому почали використовувати теплу воду, яка підігрівала вміст Потиру та й сам Потир. Насправді, в такому тлумаченні є лише частинка правди. Наявність «чину теплоти» під час Божественної літургії дійсно може зігріти руки священика під час зимових богослужінь у храмі, який не опалюється. Однак, дослідження появи цього моменту під час служби відкриває для нас неймовірно глибокі богословські істини, змушує дивитися цей обряд під зовсім іншим кутом.
Відомий богослов, вчений, архімандрит Константинопольського патріархату Кипріан (Керн) у своєму відомому літургічному досліженні «Євхаристія» присвячує цій темі особливий розділ. Зокрема, отець Кипріан відзначає три причини, чому ця тема видається цікавою всякому досліднику.
- По-перше, ця деталь зустрічається лише тільки в Візантійському чині Літургії та не повторюється більше в жодній частині християнського світу. А як відомо, саме з Візантії Україна отримала світло вчення Христового.
- По-друге, чин теплоти – досить пізня вставка в порядок Літургії, яка не всюди була прийнята одразу та з помітною одностайністю.
- А по-третє, ця дія являє собою настільки вагомий момент не просто в літургічній практиці, але в літургічній науці загалом, що вимагає особливого дослідження. Особливо з уваги на те, що тлумачення цього акту різними авторами не є цілковито узгодженим.
Чин теплоти на Літургії
Після роздроблення святого Агнця, священик розкладає його чотири частини відповідно чотирьох сторін: ІС – угорі, ХС –внизу, НІ- сліва, КА – з правого боку. А далі диякон каже: Доповни владико святу Чашу. У відповідь на це священик бере частичку з надписом ІС та опускає її в святу Чашу. За цей час диякон приносить до Престолу спеціальний кухлик із гарячою водою, та проказуючи його священику каже: – Благослови, Владико, теплоту. (Якщо єпископ, то говорить Преосвященніший Владико). Священик благословляє рукою воду говорячи слова: Благословенна теплота святих Твоїх завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. На це диякон відповідає «амінь», та вливає скільки треба теплоти до Чаші хрестоподібно промовляючи слова: Теплота віри повна Духа Святого. Амінь. А далі відбувається причастя священнослужителів по чину.
Про час введення чину теплоти
Є всі підстави говорити про те, що чин теплоти вперше було введено в богослужбовий вжиток не раніше, (але й не пізніше), середини VI століття. У суперечці між православними та вірменами-монофізитами, за часів правління імператора Мавриківія 552 року, вірменський католикос зневажливо відмовлявся пити «теплу воду» православних та їсти квасний хліб. Також, у житії преподобного Феодора Сикеота (бл.600 року) згадується спеціальна пічка (жаровня) для підігрівання води під час Божественної літургії.
А з житія Равули Едеського дізнаємося, що він був проти використання просфор (квасного хліба), стояв за опрісноки (оплатки), але зовсім не був проти того, щоб служителі під час Причастя доливали в Чашу гарячу воду. З цього можна зробити висновок, що, скажімо, Сірійська Церква звичай теплоти знала ще з V cтоліття. За переконанням деяких дослідників це нововведення, швидше за все, було додано за часів Юстиніана, коли Літургія збагатилася малим і великим входами, «Херувимською» піснею та гімном «Єдинородний Сине…».
Богословською проблемою є те, що після цілої низки згадок про вживання теплоти, вони раптово припиняються на п’ять віків! Професор Тафт пояснює це тим, що загальноприйнятна практика не потребувала особливого письмового засвідчення. Однак, це також говорить і про те, що цей чин не мав глибокого пояснення, а тому сприймався як цілком буденно та не потребував особливого засвідчення його в евхологіях.
Зміна чинопослідування
Характерно, що приведений вище повний чин теплоти, відомий ще з VI століття, майже не змінювався впродовж стількох віків. Єдине, що можна зауважити – раніше був більш короткий виголос благословення священика: «Теплота Духа Святого». Відповідно, змінювався і спосіб символічного тлумачення цього дійства. Про що ми скажемо нижче.
Символіка чину теплоти
Відомо, що Візантійський спосіб мислення відрізняється та завжди відрізнявся надзвичайною помпезністю. Відтак, жоден інший варіант літургії в інших Церквах того часу не набув такого містично-символічного значення, як це було в греків. У той час, коли в інших Церквах Літургія була лише спомином про Євхаристію, візантійські богослови надали їй глибокого містичного тлумачення – в багатьох образах і символах перед віруючими під час Літургії відбувається ціла драма спасіння: проскомідія згадує про Віфлеєм та заклання Агнця. Літургія оголошених нагадує життя Христа в Назареті, Малий вхід – вихід на проповідь. Великий вхід – хід на страждання. Перенесення Дарів на Престіл – покладення Спасителя до гробу. Разом із цим являєтьсяНебесна Літургія, служіння безплотних сил. І звершується все це в Сіонській горниці.
Відтак, богословська творчість візантійських отців не змогла обійти увагою подію розп’яття Спасителя – найголовнішу подію в людській історії. Ми знаємо та твердо пам’ятаємо, що смерть Спасителя відрізняється від смерті всіх людей: Плоть його не побачила тління, а душа його не залишилася в пеклі. (Див.Пс.15:10, Діян.2:31)
Так, відомий богослов та філософ протоієрей Сергій Булгаков через це пише, що смерть Христа для Його Тіла була лише глибоким сном чи втратою свідомості, а зв’язок Божественного Духа з Тілом не було остаточно перервано. І хоч Тіло тимчасово й було залишене Духом, але живе Тіло мало в Собі Кров». Саме ця жива Кров і витекла з Його пречистого ребра, пробитого римським воїном.
Першим, хто письмово звернув увагу зв’язок чину теплоти з біблійними віршами (1 Ін. 5:6-8 ) був святий Микита Стифат, який у полеміці з кардиналом Гумбертом, писав: «Коли ми п’ємо Його живу та гарячу Кров разом із водою, які витекли з Його ребра, то омиваємося від усякого гріха та сповнюємося Духом, який є гарячий. І, як ви бачите, ми також п’ємо з Чаші цю кров гарячою, як вона й втекла з Господа. Бо з теплого и залишеного живим під дією Святого Духа Тіла Христа витекли для нас вода та Кров. А це неможливо для тих, хто споживає прісний хліб («оплатки»)».
Із плином часу такий погляд був призабутим. Його замінили більш практичні міркування або цілком символічними поясненнями. Вчений каноніст Феодор Валсамон (XII) пише, що Кров Спасителя повинна прийматися нами теплою, що було б неможливим без вливання до Чаші теплої води. (Див. тлумачення 32 правила Трульського Собору). У іншому місці він зауважує, що ті, хто не вливає теплоту та причащається холодної Крові Спасителя цим сповідують, що Божества Христового після смерті в Ньому не залишилося, а Його Тіло, таким чином, не відрізнялося від нашого.
Святий Миколай Кавасила тлумачить чин теплоти символічно. Для нього теплота – це алегорія сходження Святого Духа на Церкву.
Підсумки
Таким чином, неймовірно цікавий чин використання під час Божественної літургії теплоти – гарячої чистої води, яку доливають до Чаші, є не просто незрозумілою древньою традицією, викликаною певною зовнішньою необхідністю, але надзвичайно важливим літургічним і богословським явищем. Дослідження якого ще більше відкриває нам духовну красу та велич нашої Божественної літургії.