Ключова різниця між принципами роботи священика та психолога полягає в тому, що психолог постійно орієнтується на запит клієнта. При чому, для успішної терапії клієнт обовязково повинен оплачувати час і кваліфікацію психолога настільки дорого, щоб поважати роботу цієї людини, ставитися до неї максимально серйозно та відповідально. Психологи знають, що «даром лечиться – лечиться даром». А ось у священика – все навпаки. Мало того, що гроші взагалі не є предметом дискусії, а молитва предметом торгу, так йому ще й потрібно постійно переконувати людину в тому, що її душа хвора, що в неї проблеми, що їй потрібна допомога.
На відміну від психічних і психологічних проблем, які доволі очевидні для людини та з якогось моменту починають приносити їй нестерпні страждання, духовні проблеми майже завжди супроводжує духовна сліпота. Часто людина навіть у критичній стадії буде заперечувати наявність у себе жодних проблем. На практиці, такі особи навіть коли й будуть спішити до Сповіді, все одно там розповідатимуть про свої досягнення, про свою праведність, про поганих родичів, нестерпних сусідів і самодурів начальників. А коли запитати її: – стоп, а як щодо вас? Вона традиційно відповість, що в неї все нормально, всі навколо погані, а вона одна хороша та в білому. А навіть якщо й грішить, то так само, як і всі, точно не більше за своїх сусідів. Її гріхи «середньостатистичні», і а прийшла вона не для Покаяння, а для чергової, середньостатистичної Сповіді, яких у неї було вже сотні, і ще дай Бог, буде не менше. Так ось. Доброї (дієвої, дійсної) Сповіді «без запиту клієнта» бути не може.
Як часто люди приходять до священика не через внутрішні потреби, в силу особливо тонких душевних і духовних поривів, а з цілком приземлених, фізичних причин. «В мене День народження», «мене беруть за хресну», «ми будемо вінчатися», «я щомісяця приходжу» та ще сотні неймовірних причин того, чому людина приходить під єпитрахиль. Єдиною здоровою та правильною підставою до Сповіді є наше бажання якнайшвидшого очищення, повернення до норми, гидливість до власних вчинків і публічна декларація, “ініціація” перед церквою того, що я і мій гріх – це різні речі. «Ми не одне з гріхом». Якщо ж у людини «покаяння» відбувається лише на рівні побутової звички зайти на три хвилини до священика, щоб той прочитав розрішальну молитву, а по цьому “щось” з’їсти з ложечки, треба чесно говорити, що ніякого покаяння взагалі немає. Взагалі. Немає. Покаяння. Жодного.
Важливо ще раз нагадати, що гріхи не лише треба визнавати, але й виправляти. Навіть якщо людина чесно визнає себе грішником, це не робить її автоматично праведником. Навіть найточніший діагноз не робить хвору людину здоровою. Добрий діагноз, як і щире сповідання людиною своїх гріхів перед священиком, є лише першим і необхідним кроком для зцілення людини. А воно не терпить до себе формального чи легковажного ставлення. Потрібна дисципліна, сила волі, бажання бути здоровим, віра у результат, віра у власні сили з Божою допомогою звершити задумане. І вже напевне – довіра до свого священика чи лікаря, бжання та добра воля виконувати приписані ними процедури. Людина повинна всім своїм єством, усіма своїми душевними й тілесними силами, прагнути прощення, звільнення, примирення з Церквою. Якщо такого, чи навіть близького такого немає, це й не Сповідь.
Треба вкотре підкреслити, що Сповідь – це зовсім не те, що ми самі про неї надумали та нафантазували, а те, чого навчає Церква в своєму догматичному богослів’ї. Не більше й не менше. Дуже часто до священика приходять люди з питаннями духовного життя, відповіді на які вони давно для себе придумали. Однак, запитують вони не для того, щоб отримати правильну відповідь, а щоб переконатися у тому, що цей священик мислить «вірно», тобто, так як вона сама. Якщо ж вона чує від нього щось не те, на що сподівалася, то звісно, не правою вважає не себе, але священика. Грішник сам для себе є «мірилом усіх речей», а священик не тільки некомпетентний чи невіглас у тонких питаннях її психічної конституції, але й уже зовсім скоро стане її першим ворогом, частіше всього без згоди й відома самого священика.
Часто саме ця духовна неміч змушує людей змінювати парафії – принципово, “на зло” всім (!) переходити від однієї до іншої, від одного «улюбленого духоносного отця» до іншого. – ще більш улюбленого. Так триває рівно до часу, коли вже й новий отець не скаже щось таке, чого людина не хоче від нього чути. Традиційно, кожен новий священик наділяється такими характеристиками, при яких значно перевищує усіх своїх попередників у мудрості, смиренні, чистості та святості. Звичайно, такий світ – уявний і існує лише в галюцинаціях – у збоченій і розпаленій уяві окремих мирян і мирянок (найчастіше це, дійсно, жінки). І хоча, психічні проблеми часто є супутниками духовних проблем, а люди, які постійно вступають у конфронтації зі священиками, ще частіше мають проблеми в комунікації з іншими людьми довкола себе, – родичами, сусідами, на роботі, чомусь, ці два факти між собою ними ніяк не співставляються. А це вже помилка. Якщо тебе завжди й усюди оточують вороги, то швидше за все, справа не у ворогах, а у тобі й твоїх неврозах і параної.
Про [cексуальні] смаки не сперечаються? – класний пост про зборченців.
Ми почали розмову з питань о б е з ц і н е н н я. Кожен священик, який законно служить у храмі, – покликаний Богом, поставлений архієреєм на місце свого служіння, є офіційним і повноважним представником Церкви і Бога в своєму регіоні, як би ви особисто до нього не ставилися. Його завдання не догоджати людям, а служити інтересам їхнього спасіння. Іноді слова священика можуть комусь видаватися недостовірними, іноді можуть викликати в нас ще більше питань, нові сумніви та переживання. Іноді його слова можуть видаватися нам неприємними, болючими та гидкими. О.д.н.а.к, якщо ми хочемо вилікуватися від гріхів, ми маємо знайти в собі сили, перестати вважати себе центром всесвіту та непомильними суддями як власного, так і чужого духовного життя. Поради священика не обговорюються й не критикуються. Їх просто треба смиренно з вірою виконувати, якщо мрієш про результат. Із самого початку діалогу людини зі священиком людина має довіряти йому. Задля_ свого_ ж_ блага вона має бути готова робити неприємні та болючі для себе речі, не звинувачуючи лікаря за виписаний ним рецепт гірких ліків. Так, деякі ліки гірки. Але корисних солодких цукерків, на жаль, історія людства майже не знає.
Скажу більше. Якби людина, яка потрапила в халепу, була б достатньо розумною, аби розрізняти корисні поради священика від некорисних, то вона б ніколи в житті в жодну халепу не потрапила та й без священика чудово давала б собі раду. Але раз сталося те, що сталося, то навіть з немудрої ситуації треба робити розумні висновки.
А чи думали ви колись, у чому ж принципова різниця старців і малодостарців нашого часу від «звичайних» священиків? У тому, що люди йдучи до «старця» готові не тільки перекласти на нього всю відповідальність (а саме за цим до них і ходять). Інший важливий аспекту, що люди старцям сліпо, бездумно довіряють, даючи цілком незнайомій людині неймовірний «мандат довіри», наділяючи його своєрідною презумпцією святості – якщо не доказано протилежне, ця людина вже вважається святою і непомильною. “Звичайний” священик навпаки – наділений презумпцією грішного, неуважного, байдужого, грошолюбного попа, для якого бог – це його черево, а не Христос. У межах міста, де храмів декілька, а в людей є можливість обирати між храмами та церквами, священику довіру конкретної людини треба ще заслужити та відпрацювати . Не лише особисту довіру, як до людини. Люди часто навіть у сані сумніваються, й так і кажуть: «Хіба то священик? Для мене він не священик!». Бачите, для Бога, Церкви та архієрея він – священик, а для тьоті Олі і дяді Колі – уявіть собі – ні! Оце так консенсус патрум! (Імена видумані, не смійте на мене ображатися всі тьоті Олі та дяді Колі земної кулі).
Наш час – час відступлення від Бога. У ньому хоч і повернулося критичне, атеїстичне ставлення до священиків, все ж змістився фокус на «чудотворців і старців», без яких завжди було людям складно виживати. Людям потрібні порадники, при чому такі, щоб їх поради не вимагали від самих людей особливих зусиль. Заніс «старцю» пару гривень – і йому добре, і тобі. І він заробив, і ти щось зробив для заспокоєння власної совісті. Немає сумніву, що саме такий добрий і невимогливий священик і повинен очолювати всі наші парафії. Зрозуміло також, що молитви таких «наставників» значно «сильніші» за молитви вимогливого вчорашнього семінариста. Що вони взагалі можуть чи знають, ці вчорашні семінаристи? А може він, не дай Бог, ще й досі навчається заочно? А от у сивій бороді старця стільки мудрості… Чи це все-таки вчорашня капуста з гречкою?…
Поставте лайк і поділіться цим постом із друзями – комусь він дуже потрібен. [fb_button]
У силу особливостей свого служіння, я часто спілкуюсь із людьми, багато з яких звертаються до мене саме за духовними порадами. За ці роки я помітив, як люди розчаровуються, чуючи від мене прості та очевидні їм відповіді. – Щоооо? Молитися? Постити? Давати милостиню? Поїхати в лікарню? Нагодувати бездомних тварин? Побути з чоловіком (дружиною) чи повчитися дітьми? Відвідати на цвинтарі покійних родичів? Читати Євангеліє? Святих Отців? Я ж не маю на це часу! В мене робота і треба дітей годувати! А чи не можна щось простіше? Може я вам заплачу скільки треба ( отче, я все розумію – всі ми люди), а ви за мене це зробите? – Бачите, – кажу я їм. Якщо я зроблю все це замість вас, то змушений буду й замість вас до й раю йти! А коли я вже змушений буду йти до раю, то хотів би потрапити все-таки до свого, а не до вашого. Це ж мій новий дім на цілу вічність – насправді я не настільки легковажний :).
Не дивлячись на те, що служіння священика нині несправедливо знецінене, хотілося б нагадати, що знецінюємо його не лише ми, священики своїми гріхами. Чимало хто не зустрівши священика «по серцю своєму», намагаються власні духовні проблеми перекласти на інших, не лише у власній свідомості постійно «розкручуючи» сценарій того, який поганий священик. Такі люди у власній духовній катастрофі намагаюся виправдатися ще й тим, що постійно, при всякій нагоді пліткують, обговорюють, передають неправдиву інформацію, зокрема ту, в якій видають бажане за дійсне. Нагадаю просту річ. Будь-який конфлікт – це проблема 50/50. У значних суперечках немає цілком правих, і немає цілком винних. Зріла та доросла особистість готова брати на себе відповідальність за свої власні проступки. Незріла, духовно та душевно хвора, інфантильна особа навпаки – буде шукати когось, на кого можна буде скинути власний тягар за поразку чи провину. І коли люди більше тим язиком пліткують чи зводять наклепи, ніж моляться, нехай не дивуються тому, що “Бог не чує їх молитов”. Насправді, Бог чує значно більше, ніж вони б хотіли…
Останнім частом я багато пишу і говорю про те, як активно ведеться сьогодні неоголошена війна проти церкви та священиків. Це свідома, цілеспрямована бісівська робота. Вона не тільки не випадкова, але старанно продумана та розпланована. І дуже наївно, ідучи до храму в автобусі, максимально довіряти незнайомому шоферу, а приходячи в храм там священику не вірити. До храму взагалі не рекомендується приходити зі світом власних ілюзій, фантазій, егоїзму та пристрастей. І, звісно, не кожному шоферу варто довіряти більше, ніж ви довіряєте священику. Повірте. Я не тільки двадцять років служу в сані, але й на кожну свою службу їду в чотирьох маршрутках 🙂
Люди приходять до священика без довіри. А там, де немає взаємної довіри, не можливий живий діалог. Людина каже священику – не побачу дива від тебе – не повірю тобі. А священик відповідає – поки ти мені не повіриш, жодного дива не побачиш. То давайте будемо більше любити своїх пастирів, молитися за них і довіряти їм. Принаймні, Сам Христос так і робить – любить своїх священиків, довіряє їм святі Таїнства, довірив їм Свою Церкву, та щодня благословляє їх. І хоча Христос – Бог, а ми – люди, все одно, пам’ятаймо, що іноді бути людиною – це справжній подвиг. Навіть у храмі. Особливо в храмі. Шануймося, друзі. До зв’язку! )
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.