Як не дивно, моя стаття про перемогу священика московського патріархату в телевізійному шоу виявилася надзвичайно потрібною. З’ясувалося, що багато людей дійсно не розуміють таких простих, очевидних, але важливих речей. А ще більша біда в тому, що мої «опоненти» навіть й не намагалися зрозуміти мене. Узагальнений закид моїх критиків був один: «Як він може бути сепаратистом, якщо він так гарно співав пісню про маму!». Звичайно, я мав би бути цілковитим дурнем, якби пам’ятаючи загальну статистику фанатів отця Олександра (а це 93 % глядачів, які проголосували), сподівався на те, що після написаного в мене з’явиться нові однодумці чи потечуть ріки схвальних реакцій. Швидше, з самого початку я проявив свою зухвалість, і не стримався, щоб змовчати, виступаючи проти людської дурості.
Зрештою, тим текстом я не так хотів боротися з Голіафом РПЦ в Україні, скільки мріяв підтримати ту жменьку людей, які незалежно від обставин і тиску цього неадекватного натовпу, залишись вірними здоровому глузду. Насправді, це дуже важливо для всіх нас. Дуже важливо для України, важливо для Української Церкви і, вже напевне, важливо для самоповаги та людської гідності кожного, хто не піддався на дешеву телевізійну маніпуляцію. Існують безліч відомих психологічних дослідів, які показують, що людина дуже рідко робить чіткі та усвідомлені вчинки. Чимало з них – цілком автоматичні, і є наслідком наших пристрастей та бажання бути «такими як усі». У цьому тексті я б хотів поговорити з вами про найбільш популярні заблудження та докори, які я отримав на своїй сторінці від читачів статті. Зауважу, той текст передрукувало чимало видань, а тому я тут наводжу лише ті, які зустрічалися саме в мене на сторінці. Відслідковувати інші реакції я не мав ні сил, ні можливості, ні бажання. Отже, давайте розпочнемо.
1. Хто мені дав право взагалі судити когось?
Друзі, вже нарешті настав час відучуватися від переконань, що священик – це просто тамада на похороні вашої бабусі. Справа священнослужителів не лише раз на рік освячувати пасочки, кропити незнайомих людей водичкою й давати вашим дітям «медок на ложечці». Священик – це насамперед душпастир, той, хто звершує духовне керівництво. Це ваш учитель, лікар, суддя, батько, найближча та найбільш авторитетна людина в світі. Це та людина, як може вас підтримати, порадити, напоумити. Звичайно, я не хочу сказати, що ми безгрішні та ідеальні. Я цілком можу припустити, що серед нас є гірші та кращі. І вже точно можу вам сказати, що я сам не ідеал. Так само, як можу припустити наявність пломб у зубах вашого дантиста. Все ж, коли вас болить зуб, ви біжите до лікаря, а не ставите нікому ніяких умов.
Священик – це людина, яка веде за собою, маючи на це не тільки право, але й обов’язок. І якщо вже так склалося, що в нашій традиції вже щойно висвячений ієрей має право сповідати, а відтак – духовно прощати та карати, то вже напевне, його компетенція може хоч трохи вийти зі справ небесних. Особливо, якщо він бачить і розуміє очевидні небезпеки, перед якими стоять його парафіяни, та й просто – чужі, незнайомі люди, які все одно йому не байдужі. Його обов’язок – навчити, розказати, підтримати. Тони лайна, яке вилилося на мене в ці дні, виливалося з уваги на те, що вже за визначенням я ніхто, і моє місце в церкві біля панахидного столика. Друзі, це не так.
Священик має свідчити про істину, якою б неприємною не була для слухача. Окрім того, на щастя, Бог збавив мене від обов’язків когось судити. Це виключного Його Свята прерогатива. А що на мене покладено – так це право та обов’язок розповідати людям про невідомі речі та роз’яснювати відомі, але незрозумілі. Сподіваюся, тепер вам більш очевидна безпідставність звинувачення мене в тому, яке я мав право так зважливо відзиватися про святу людину з прекрасними вокальними даними і новенькою квартирою в столиці.
2. Отець Олександр не сепаратист?
Насамперед завуважу, що я сам цілком визнаю недоліки того тексту, який виявися дещо сумбурним, навіть на мій погляд. Однак, попри всю його сумбурність, не думаю, що головну думку можна було якось не помітити. Текст був не так про отця Клименка, і вже точно не про те, який він поганий. Здається, навпаки!. Я тому так багато та детально все описував, що хотів хоч трохи звернути увагу на те, що в тому шоу отець був бездоганний. І вся небезпека тут криється саме в тому, що в цій ситуації люди не побачили в ньому того, кого треба було побачити.
Хіба вас би не здивувало, якби під час Другої світової війни по телевізору нам показували виступи з чудовими українськими піснями когось із поліцаїв-наглядачів, народжених в Україні, але завербованих на службу фашистами? Пісні б були чисто українські, щирі, патріотичні, чи щось більш жалісливе, наприклад, про мамонтеня, яке шукає маму, а там по сюжету пісні ми вже знаємо, що ця мама вже давно померла. Чи мало б у такому разі значення, наскільки професійно цей персонаж він би себе на сцені? Для розумних людей лише участь зрадника була б вироком такому шоу, без уваги на репертуар і технічну майстерність. Тільки для людей позбавлених совісті та інтелекту було б надзвичайно важливим оцінити його талант (все-таки це чудовий пісенний конкурс, а не гаагський трибунал!) та ще й послати смс за його перемогу, раз співає гарно. Те, про що ми сьогодні почали так відверто говорити – аналогічна історія за своєю суттю. Ось про що була моя стаття!
Коли ви маєте справу з вірним Московського Патріархату, ви маєте добре усвідомлювати, що на даний момент віруючі цієї церкви є співучасниками кривавих злочинів Кремля, навіть якщо особисто не беруть участі в військових операціях. Колись, до війни, вони такими не були. Були просто аморфними чи обманутими фанатиками. Але тепер вже остаточно перейдено точку неповернення. Можливо, слово «сепаратист» вам асоціюється лише з озброєним чоловіком у російській військовій формі десь на Донбасі, який стріляє по українцях Авдіївки чи Попасної. У такому разі, звісно, що ж я таке мелю своїм заздрісним і грішним язиком, стверджуючи, що оцей благочестивий священик сепаратист?
Насправді, все багато гірше та сумніше. Сепаратист – це кожен, хто хоче розділити та загарбати Україну, пропагуючи свої погляди, зокрема – наголошуючи на меншовартості нашого народу, нашої мови, нашої культури, традицій і тд. А головне – має власний погляд на те, як куди нам йти далі та за якими принципами розвиватися. Скажімо, маючи можливість спілкуватися українською, свідомо обирає для розмов російську: яка ж різниця? Для вас немає, а для Путіна та його «зелених чоловічків» різнция дуже навіть принципова. Не вірите мені, то запитайте жителів Криму.
А тепер, найголовніше. Між Московським і Київським Патріархатами немає різниці у віровченні. Нема різниці в дійсності звершених Таїнств і обрядів. У храмах ми правимо однакові служби, читаємо один і той самий Символ віри, і взагалі – в нас до певного часу була спільна історія, особливо коли Київську митрополію незаконно поглинула Московська. Однак, прийшов час дорослішати. Із постанням незалежної України з’явилася потреба в існуванні і незалежної (автокефальної, помісної) Української Церкви. І тут з’являється невеличкий конфуз: Московський Патріархат в Україні (зрештою, не лише в нас, а всюди де він існує) заперечує існування України, як самостійної держави. Звісно, для легального існування вони змушені приймати певні українські закони та тимчасово миритися з існуючою ситуацією.
Однак, ви маєте постійно пам’ятати, що вся історія та історіософія УПЦ МП – це імперський шовінізм, де Україні визначено долю звичайної митрополії Московського Патріархату,однієї безлічі митрополій та митрополичих округів. І це при тому, що саме Київська Церква стала в свій час Церквою-Матір’ю для Московської, так само, як для нашої – Української Церква-Мати це Вселенська, Константинопольська Церква. Зрештою, це лише невеликий фрагмент того, про що можна говорити. Давайте, скажу про сучасні реалії. УПЦ Московського Патріархату і досі офіційно не засудило російську агресію проти України, досі заперечує факт гібридної війни на Донбасі, досі не визнає анексії Криму Росією. І ці переконання, вже за визначенням членства, повинно розділяти все духовенство та миряни цієї організації. Принаймні, так повинні чинити люди без схильності до шизофренії (ментального роздвоєння особистості).
Правду кажучи, я не знаю, як би я сам повівся на місці людей, яким важливо зберегти мниму «канонічність» в обмін на чисте сумління. (Це ж настільки канонічно брати участь у розважальному шоу в Страсну седмицю?) Однак, повторю свою думку. В наш час дивлячись на все, що відбувається не лише в Україні, передусім в Криму і на Донбасі, але й у самій Російській Федерації, слід чесно (з надзвичайним сумом і братською скорботою) сказати, що ця структура відійшла від основ християнської моралі. І свідомо обрати її для свого духовного піклування саме в Україні може лише або сепаратист, або безумець. Зайдіть у лаврські книгарні – на вас просипляться тони книжок з історії Росії, житій російських святих, а головне – тлумачення нашої з вами власної історії. І жодних, підкреслю, жодних книжок про справжню Україну, видну українськими очами. Там навіть немає Святого Писання українською мовою! Є Новий Завіт, але це все.
Тому, до речі, хочу розчарувати всіх, хто мені писав, що «Отець Олександр українець, і молиться українською мовою за Україну». Даруйте, але це повна маячня. На відміну від Української Православної Церкви Київського Патріархату, де існує перекладеним повний корпус богослужбової літератури рідною мовою, філія РПЦ в Україні цим питанням навіть не починала займатися. УПЦ МП немає жодної книжки, тим більш – книжки з офіційним дозволом для богослужбового вжитку. Молиться ваш отець Олександр, як і всі інші отці Олександри з Московського Патріархату з церковнослов’янських «Служебників», аж гай шумить. А спробував би не поминати під служби Святійшого Патріарха Кирила – в той же день би був позбавлений сану за розкол. Вони молиться, лукаво і тихенько. Але в голос бояться. Люди ж тепер розумнішають!.
3. Не всі хто в Московського Патріархату проти України?
Допустимо, це правда. Хочеться вірити, що десь існують люди, які одночасно можуть служити двом богам. На неділю Православ’я вони пролинають та щиросердно анафематствують «прєдатєля Івашку Мазєпу», а у всі інші дні року – моляться за нього, як великого будівничого святих Божих Храмів та великого благодійника Української Церкви. Під час служби вони читають молитви за те, щоб Господь поклав край братовбивчій війні та покарав убивць, а в інші дні ці ж самі люди моляться і благословляють в ДНР і ЛНР зброю тим самим бандитам «ополченцям», які мають нас убивати. А Кримський митрополит Лазар, з УПЦ МП, між іншим, настановляє російських прикордонників ревно берегти кордони свого отєчєства. Раніше, правда, це «отєчєство» було нашим, а тепер – стало їхнім. Жити з таким роздвоєнням дуже складно. Особливо в час війни, розв’язаної та підтримуваної не в останню чергу за рахунок сепаратистів-яничарів у рясах. Тому, я не знаю, як поєднати любов до України з молитвами за Кирила. Просто не знаю.
Сьогодні можна почути про якесь «автокефальне крило» в УПЦ МП, натякаючи на те, що, мовляв, що все такий існує група здорово мислячих священиків і мирян, а може й єпископів, які неофіційно декларують свій патріотизм і любов до України. Так ось. Неофіційно декларувати свій патріотизм це те саме, що офіційно декларувати свій не патріотизм – все одно на виході отримаємо незрозумілий фарш із фальші та лукавства. Якщо хочеш щось сказати і робити для користі Помісної Церкви – виходь і роби. Не бійся за свою шкуру, за свій сан і канонічність. Так, я знаю, що покірне й хитре теля дві корови ссе. Але, якщо ти хочеш ссати дві корови, то в чому полягає твій патріотизм? Це ж не патріотизм, а банальна проституція. Бути трішки патріотом, це те саме, що бути трішки пуделем. Так – так, ні-ні. Все інше – від лукавого. І це, між іншим, сказав не я.
До речі, у цьому пункті розповім вам чудову історію патріотизму УПЦ МП. Найбільші «патріоти» з УПЦ МП заявили про своє бажання здійснювати капеланське служіння в зоні АТО. Я думаю, ви здогадується, чим закінчилася ця історія. Під виглядом капеланів ці особи збирали інформацію про розташування та кількість військових ЗСУ, а згодом, отриману інформацію передавали на бік злочинців, окупантів. Такі випадки, на жаль, не поодинокі. Саме це стало однією з причин того, що Київський Патріархат нещодавно вийшов із Ради в справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони, співзасновником якої він свого часу був.
4. Він піснею дарує мир, а я статтею ворожнечу.
Стоп! Стоп! Стоп! Мир людині дарує знання об’єктивної правди та життя згідно цієї правди. Якщо вам важливо жити не помічаючи своїх помилок, і навіть не здогадуючись про них, тоді я дійсно зробив величезний злочин. Я порушив ваш внутрішній мир, назвавши вголос те, до чого ви не були готові, про що не здогадувалися (чи здогадувалися, але змушували себе про це не думати). І мова тут не лише в якісь зовнішній ворожнечі в коментарях, а у внутрішніх протиріччях, із якими ви самі боретесь. Якби я говорив щось цілком відсторонене та дурне, це б не викликало такої бурхливої реакції. Чесно скажу, на мої тексти давненько так емоційно не реагували. Очевидно, зачепив читачів за щось живе та болюче. А зараз, я хотів би передати окремий привіт тим священикам і віруючим Київського Патріархату які, на жаль, не зрозуміли, що я хотів сказати тим текстом. Від них я направду не очікував такого.
Ставимо лайки, робимо репости, від коментарів можна утримуватися. [fb_button]
5. Лаврські монахи – герої Майдану
Життя людей у постійній брехні, маніпуляціях і стресі, з безперервним прожиттям провини, сорому та страху, змушує їх користуватися різноманітними способами психологічного захисту, щоб хоч трохи зняти внутрішню напругу. Зокрема, одним із таких, здається, доволі дієвих способів, є побудова хоч і уявного, але максимально зручного власного світу, де в усіх цих людей незакриті гештальти будуть закриті, а нез’ясовані протиріччя на кінець з’ясуються. Завдяки певним маніпуляціям з фактами, всі негідники перетворяться в героїв, а герої, що несправедливо перемогли, будуть осоромлені, хоча б уявно. В фантазіях. Саме з цієї причини для широкого народного вжитку одурманеним масам можуть створюватися певні міфи. Скажімо, як міф про Лаврських монахів, які стали «героями майдану» чи священиків-патріотів України, які моляться російською мовою за Порошенка та нашу перемогу.
Так ось. Найбільший герой майдану з лаври – це владика Павєл, який на весь світ називав Януковича Ісусом Христом, який терпить несправедливі муки від безумного натовпу. Згодом, після цих слів наш «Ісус Христос» звернеться до Путіна з письмовим проханням вести війська, а сам митрополит на кілька місяців зникне з України, посилаючись на хворобу. Звичайно, я знаю про окремих представників Московського Патріархату, які під час Революції Гідності проявили себе з найкращого боку. І все ж, говорити в такому разі приходиться лише про виняток із правил, але не саме правило. Це як ті люди, які ставлять на аватарки в соціальних мережах не своє нинішнє фото, а фотографію з листопада 1992 року, бо вони там значно молодші та красивіші. По великому рахунку вони не обманули – на фото дійсно вони, однак, якщо бути більш відвертим, – насправді це вже дві зовсім різні людини…Подвиг семінаристів із Михайлівського монастиря, які виносили трупи з трапезного храму, чи приносили з Майдану ранених на операції, не порівняється з “подвигом” чотирьох чоловіків, які стали з хоругвами захищати беркутівців від українців.
6. Правдивий священик не поділяє людей на віри.
Цікаво, що сперечаючись, мої опоненти часто апелювали до правди, до ідеалу священства, до цінностей віри та духовності. І в цей же час ці ж самі люди вимагають від мене, щоб я не робив різниці між окупантами та жертвами, тими хто нападає та тими, хто захищається. Тими, у кого руки по лікоть у крові, від тих, чиї будинки назавжди осиротіли. НІ, друзі. Різниця є, і то різниця суттєва. Десятки тисяч трупів – це не проста статистика. Це реальність нашого з вами життя в ХХІ столітті, в державі в центрі Європи. Для мене не все одно, що відбувається в Україні, і вже напевне, не все одно, що відбувається в Церкві. І саме тому, що мені не все одно, я не можу не говорити і не писати про це. Може я й поганий священик (що я цілком припускаю і погоджуюсь), але Господь від мене поки ще не забрав залишків совісті та здорового глузду. Московський і Київський Патріархат це не два крила одного літака. Насправді це два різних літаки, при чому перший із них – військовий і не для людей. Не забувайте про це, кожного разу, коли будете повторювати маячню про те, що «бог один». Наш Бог не є частиною жодних геополітичних планів. І в системі наших цінностей війна це абсолютне зло, а вбивця, окупант немає прощення.
7. А може це Ваша заздрість до таланту о.Олександра?
Знову повторю, що текст був не так про отця Олександра, скільки про людей, які за нього голосували. А щодо того, чи маю я власні пристрасті? На жаль, маю, бо «перший із грішників є я». Все ж, не дивлячись на те, що я не маю голосу та квартири в Києві, я за свої роки вже якось навчився перебиватися без цього. Швидше за все, ті хто чують мій спів, просять у Господа доброго голосу для мене значно більше, ніж я сам. То ж якщо ви просите мене розділяти мухи від котлет, я б категорично просив і вас робити так само. Називаючи мене одночасно і самовпевненим, і гордим, і заздрісним, ви все-таки маєте визначитися. Горді люди нікому не заздрять. А заздрісні ніколи не можуть бути гордиливими в повній мірі.Коротше кажучи – визначайтесь.
Християнське життя набагато складніше, ніж розважальне шоу… Прочитайте, якщо ще не читали.
8. Ваша позиція та судження дуже близькі по духу до позиції МП: ми – єдино праведні, а все решта – від сатани.
У цьому ви праві. Кожна людина, яка серйозно ставиться до власних переконань, саме їх вважає правильними. Так відбувається не лише зі мною, але й із кожним Свідком Єгови, п’ятидесятником, кожним веганом, вайпером і адептом «Хелікса». Нічого дивного тут немає. Вся справа – в ціні наших помилок. Багато років поспіль віруючі українських церков проповідували про те, що ми з московським патріархатом – брати, і нам конче потрібне єднання в єдині Помісній Українській Церкві. Все ж, на даному етапі історичного буття, такий сценарій виглядає справжньою утопією. Кремль зробив все для того, щоб люди вбивали одні одних, не в останню чергу прикриваючись релігійними лозунгами. А відтак, наше завдання, не лише як патріотів чи віруючих людей, але вже просто – прибічників здорового глузду – попередити, що там – пастка. Московський Патріархат благословляє окупаційні дії Російської Федерації та всіляко підтримує їх. Що там собі про це думає чи пише який отець Олександр, про якого ще вчора ніхто не знав, а вже завтра всі забудуть – немає ніякого значення. Я говорю про смисли, а не про персоналії.
9. Хіба за те, що я проголосувала за отця Олександра, що я маю тепер перейти до Московського патріархату?
Багато направду добрих і щирих людей людей проголосувало за Клименка. Що ж…Немає нічого дивного, коли піддаєшся на добре сплановану провокацію. Однак, кожен наш вчинок, особливо не зовсім продуманий, повинен народжувати в нас правильні висновки. Одна справа визнати, що так, я помилився, наступного разу буду більш обережним із речами, природу яких я до кінця не розумію. Навіть, якщо це буде звичайнісіньке телевізійне шоу для ледарів. Зовсім інша – настільки захопитися власною впертістю, що навіть бачачи очевидну помилку, хочеться дати в морду не собі, а тому, хто тобі її показав. Таємниця успіху багатьох азартних гравців саме в тому, що вони вміють вчасно зупинитися. Зрештою, цей принцип існує і в Церкві, де має назву – покаяння. Впасти, помилитися – це справа людська. А от лежати в своєму гріху та бути впертим у ньому – направду диявольська. Ми люди дорослі та маємо розуміти, що їсти жовтий сніг – надзвичайно нерозважливо. Краще записатися в бібліотеку і пошукати щось із Власовського чи Огієнка. Ну, це як мінімум.
10. Дякую! Завдяки таким як ви, я не вірю в бога. Ви як гомеопатія.
Якщо ви хоч трохи регулярно читаєте мої дописи, то вже не раз могли зустрічатися зі спростуванням цього аргументу. Людина психологічно не стійка, чи як кажуть психологи інфантильна, шукає нагоди перекласти на когось відповідальність за свій вибір. Пригадуєте, як Притулу налякали бабусі в церкві? Інших людей відлякують товсті священики, навіть ті, у яких надмірна маса тіла є наслідком небезпечної хвороби. Одні не люблять ходити до церкви бо там співають на слов’янській мові, а інші не хочуть ходити саме тому, що там використовують українську. Одні не ходять до Церкви бо там треба давати гроші, а інші навпаки – ходять туди саме для того, щоб даючи щедрі пожертви, заспокоїти цим власне сумління. Одні йдуть бо бояться пекла, інші – бо прагнуть раю. Одні не хочуть безліччю заборон занапастити своє цікаве та багатогранне молоде життя, а інші навпаки: розуміють, що лише в здорових рамках християнської моралі можна відчути справжній смак доступного на землі щастя. У будь-якому випадку, в кожного з нас є власні мотиви бути членом Церкви, і вже напевне – не бути ним. Тим не менше, хотів би нагадати, що всі такі заяви, це не лише духовна, але й психічна проблема власника. Як тільки людина розбереться сама з собою, в неї відкриються очі не лише на стосунки з ближніми, але й на власні відносини з Богом і Церквою. І до речі, у свіх записах блогу я пишу лише власні міркування і не маю повноважень представляти всю повноту нашої Святої Церкви. Це прерогатива Патріарха, Синоду та прес-секретаря. Сподіваюся, хоч це зрозуміло. І окремо дякую за гомеопатію. Все-таки, моя гомеопатія іноді значно ефективніша за вашу уринотерапію.
Усім дякую за увагу. До зустрічі в храмах Української Православної Церкви Київського Патріархату. Христос Воскрес!
П.с. Я дуже прошу всіх, припинити срачі в коментах. Група підтримки сайту не встигають банити і терти коменти особливо неадекватних. Про деяких персонажів уже повідомлено Службі Безпеки України та кіберполіції. Місце вашого проживання значення немає. Вас знайдуть.
Знайшли помилку – виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter. Якщо хочете допомогти проекту – натисніть це посилання.